— А ти, Григорію, як далі думаєш жити? — нахилився Бондар до Шевчика. — В соз скоро вступатимеш?

— Ще біля хати треба помучитись…

Увійшла Марійка і розмова про соз затихла.

— Ви собі як хочете, а я в садок відпочивати, — сказав після обіду Іван Тимофійович і обважнілою ходою подався з хати.

Непомітно вислизнула і тітка Марійка. «Хай собі погомонять трохи». Проте через кілька хвилин то за тим, то за іншим заглядала до хати. Варивон тільки вікна пильнував, щоб не заважати розмові.

І як не підходив Грицько до дівчини, вона відповідала коротко: еге, да, ні, авжеж — і схиляла низько голову. Цим ще більше до вподоби припала. «Несмілива. Тільки до неї треба ходити», — твердо вирішив парубок.

— Ех, і тетеря ж ти! — напався за ворітьми Варивон. — Хіба ж так з дівчатами говорять? Штурпак — штурпаком. Ти б їй якусь пісеньку проспівав, кумедію розказав, з віршиком, значить, підсипався, сеє-теє на вухо шепнув, щоб якась кумерція була. А то плів-плів про Химині кури. Один сміх і гріх. Язик у тебе, значить, телячий.

— Ну, ну, ти не дуже там патякай, — примирливо відмахнувся Гриць, як від надокучливого гедзя. Самому було смішно, що не вдалося переговорити до ладу. Та попереду днів та днів.

От і його обійстя.

В останніх променях вечірнього сонця, мов бабуся, дрімає стара-престара хата, хтозна-коли збудована. Навіть вирубані роки на сволоку давно сточив ненаситний шашель, а поріг в темноті, коли його забуде змастити глиною баба Орина, починає світитися димчасто-золотою трухлявиною. Кілька вишень, наче внучата, обсіли її, затулили маленькі віконця, спинаючись на низькі наболілі плечі. І на вітрах і без вітрів поскрипують кісточки — на відпочинок просяться.

Багато своїми підсліпуватими віконцями бачила хата, вже й дивитись надокучило. Тим-то біля плоту і лежать обтесані деревини, ждуть свого часу і майстрів. Чимало Грицько наорався чужого поля, немало гибнув у хурманці, кульчився на холоді в лісництві, щоб заробити де копійчину, де деревину на нову хату. А стару тимчасом підпирає слупами зсередини, підпірками знадвору.

Червоними натомленими очима тихо стрічає вона Грицька, і шкода стає її, як живої людини. Він сідає на обтесану підвалину і гладить рукою клеймований стовбур. Цей дуб він облюбував торік у Варчука. Добре накосився на помірках, поки Карпо привіз деревину в його двір. А цю березу з он тою вільхою заробив у лісництві на прополці посадки. З цієї ж липи славні дві крокви вийде. Ге ж?

«Еге ж», — згоджується стара хата і заплющує червоні очі. Пахучий голубий сон огортає її і тільки на гребені тихо колишуться кілька житніх колосків.

З низьких дверей виходить баба Орина. Темінь віє з її очей, рота, проте в роботі вона ще чіпка — цілий день буде полоти на городі й не охне.

— Так де ти бурлакував? — сідає на деревину і чорнозеленими від зілля руками спирається на кленову дійницю. В дійниці лежить цілушка хліба з втиснутою пучкою солі.

— Усе село обходив.

— Усе село обходив? Чую, чую, що натягнувся, неначе чіп. Це ви мастаки чужих собак дражнити. Ти скажи, у якої дівчини був?

— Ще мені рано до дівчат ходити, — сміється Грицько.

— Як рано, бісів сину! Ти що, до сивого волосу будеш парубкувати? Скажи мені прямо, коли нарешті оженишся?

— Ще маю час.

— Тьху на тебе, шалений! — тьмяно блищать чорні пеньки зубів і сітка зморщок то підстрибує вгору, то знову обвисає, глибока і густа. — Я вже корови кулаком не годна видоїти — половина молока зостається, а колись двома пальцями з найтвердішого вим'я витягала до краплі. Хліб стану місити, а мене всю в діжу затягує… Женися, окаянний, скоріше. — І навіть у самому слові «окаянний» він чує любов до себе.

— Оженюся, бабо.

— Коли?

— Хату збудувати треба.

— Теж мені господар із тебе. Оженишся, то й рідня молодої допоможе, і зайва копійка в кишені залишиться. Слухайся, бо старі крутяться, а молоді учаться… Я, думаєш, заставляла б тебе одружуватися, — тихішає голос. — Сили моєї нема. Виробилася, Грицю. Ще вдень розійдуся так-сяк, а вранці ледве з тої лежанки встану — кожна кісточка ниє… Куди, куди, проклята!

В ворота вбігла первістка і майнула до низького перелазу, щоб скочити в город. Баба Орина, розмахуючи дійницею, швидко біжить переймати корову.

— Прудка! Іще як побігла! — беззвучно сміється Грицько і впирається всією спиною в деревину. «Хоч би чоботи бабі на зиму пошити. І на люди нема в чому вийти. А скільки ж вона роботи переробить, перемучиться… Ех, злидні наші та й годі. Увесь вік промучилась людина», — охоплює сердечний жаль і любов до старої.

Сутеніє.

Коло лісу струмують темносині тіні, а тут, на городах, вони ще ледве беруться сизим димком. Пахне розпарене за день дерево, нагадуючи, що й воно ще недавно жило, красувалося, бриніло соками і листвою; за городом на леваді заскрипів деркач, десь по шляху проїхала підвода. Тихо в селі, навіть вітрець не насмілиться загасити перших дві зірки на небі.

І на душі тепло, радісно, тому й мрії сміливіше простягають руку дійсності.

«Збудую хату, як у Бондарів — на дві половини, з ганком і ванькиром, тільки трохи меншу. Скільки ж це буде коштувати? Ой, невистачить в тебе, парубче, грошей. Таки невистачить. Аби й просту поставив», — вперто просочується твереза думка.

«Можна й просту, чим я погана була», — зітхає в темряві беззубим ротом столітня будівля.

«Ти свій вік віджила, то й помовчуй», — відмахується Грицько. Він починає прикидати, в яку копійку може влетіти хата на дві половини.

— Четверо дверей — раз, — загинає палець. — Восьмеро вікон — два. За одно скло здере скляр три шкури… Доведеться зимою у найми піти.

І чує, як холодно їжиться тіло; мало він з дитинства находився в чужих полях?

«Буде над тобою день і ніч коверзувати якийсь дідько, і нічим йому не вгодиш, як болячці якій… Продати корову… Та позичити в когось грошей. Стій, стій, а Дмитро не поможе? Хто, хто, а Горицвіт позичить, якщо тепер коня не купуватиме. Так і буду робити: корову продам, зажену кожушок — і в свитці перезимувати зможу, наб'ю олії, обміняю на всякий дріб'язок і таку хату збудую, що сам Варчук лопне з завидків, їй-право, лопне, — веселіє, хоча в глибині душі він знає, що буде будувати тільки просту халупу. І то аби стягнувся на неї.

Сон. охоплює парубка лагідними, надійними руками. Ще Грицько чує, як туго заспівали по денцю дійниці струмки молока.

«Югина корову доїть…»

До нього підходить попрощатись стара хата. Червоні натомлені очі блищать старечою сльозою. Осипається останнім трухлявим світлом зруйнований поріг, а на покрівлю чомусь вилазить Варчук, і кущ жита злякано відхиляється вбік. І вся хата відхиляється; відкривається новий будинок на камінному підмурку з великими голубими очима, як в Югини.

Селянський сход велетенським роєм сколихнувся на майдані і, розбиваючись на дрібні рої, з гулом потік у позазілювані вулички. Недокипілі суперечки розгорялися з новою силою, і в розмову встрявали навіть ті селяни, що за все життя на сході чи зборах і звуку не проронили. Мова у таких була скупа, але тяжка, мов земля: вона, як цілину, піднімала державні діла.

— Хліб! Хліб!

Це слово дихало живою нивою, розсівалося, як перший посів, засновувало усі вулиці; за ним розкривалося напружене трудове життя країни, воно проростало новою силою, піднімалося заводами під синім небом, ставало танками на хмурім кордоні.

Натхненна промова секретаря райпарткому Павла Савченка, наче бистрінь, освіжила селянські душі, і зараз щоденні чіпкі турботи подалися назад, даючи дорогу свіжим сходам.

Куркулі і їхні підголосники занепокоїлися. В'їдливими чи обережними, грубими чи пісними, напівмолитовними словами хотіли приглушити, притоптати ці сходи: бо то великий неспокій, коли дядько починає думати не про свою латку, зарібок, позичку, а про ширші діла. Краплинами отрути закапали ворожі поголоски, зітхання, поганенький, вичавлений смішок.