Мати ждала його, діждатись не могла.

— Та й припізнився ж ти, Дмитре.

— Припізнився? А я й не помітив, — усміхнувся, тільки так, що здригнулась складка біля уст на правій щоці, навіть нижню губу підібрав тугіше до верхньої, щоб не помітила стриманого хвилювання. Та хіба ж заховаєшся від всевидючого ока, утаїш що? Вже коли він увіходив у двір і подивився на неї, — відчула, що легше стало на його серці, і скупа радість, перемежована з невсипущою турботою, заколихалась у грудях.

— Ходи, сину, вечеряти.

Дмитро пішов до хати, а вона, освітлена місячним сяйвом, стояла посеред подвір'я, невисока, пругка, з незігнутим станом. З-під кички пробивалося два пасма волосся і тінями облягало високе чоло, заскороджене боронами років. Крізь посноване тонке кросно зморщок ще тихо проглядала прив'ядаюча краса, як в осінній день крізь сітку павутиння проглядає в затінку калинове гроно.

Вогонь погасав, і чорні челюсті печі, неначе розкрита паща, світилися червоними зубами жарин. Часом синій зубцюватий гребінь полум'я, пробиваючись знизу, проскочить по сизо-гарячому вугіллі, і тоді на стінах розгойдувались три тіні. Югина проворно бігала по хаті, рихтуючи на стіл миски і вечерю. На покуті сидів Іван, біля нього Марійка, натомлена денною працею і рада, що, нарешті, чоловік привіз у клуню ярину.

— Оце в мене вже й серце стало на місце — ні дощ не намочить полукіпки, ні худоба не розмервить.

— В тебе воно, серце, таке: п'ятдесят один раз стає на місце і стільки ж зіскакує, — студить юшку в ложці Іван; і витягнуті трубкою губи ворушать цурпалками коротких вусів.

Та Марійка сьогодні розм'якла, як віск, і навіть гадки не має підштрикнути словом чоловіка. Аякже, врожай лежить в засторонку, на галяві просо (сьогодні надвечір ходили дивитись), хоч і рідке, однак без головні і волотки має великі. До того ж завтра неділя, можна встати пізніше, бо, казав же ж той, є за ким відпочити: викохала дочку проворну, роботящу.

— Сідай вечеряти, — лагідно освітила зором всю постать своєї одиначки.

Югина примощується біля матері.

— Це б коли худоба, щоб озимину після жнив кинута в землю. Бач, на ранньому в цьому році вродило, а на пізньому — голою косою тнуть. Всяка билинка, наче чоловік, тепло любить, — обережно несе з полумиска ложку Марійка.

— Хе. Навіть баба може діло сказати, — прислухається Іван.

— Може, неправду кажу?

— Хто ж каже? От наші з созу мають скоро дістати худобу, реманент.

— То що з того?

— Як що? І ми в пору засієм.

— Таки не виписався? Обманув мене. Скільки тобі казала!.. — здіймає голос.

— І не випишуся. Ти мені ці теревені не торочи. От настренчили куркульські підголоски… Досить щоднини кланятись в ноги за свою кривавицю: зореш поле — відробляй, привезеш яку там копу — відробляй. З лісу ломаку притягнеш — відробляй, — увесь вік відробітки з'їли. З старців хочеться вибитись. Не кривись, Марійко, бо не пособиться.

— Діди наші жили — созу не знали, батьки наші жили — созу не знали, і ми без нього проживемо! — як завчене вичитує Марійка і вже почина постукувати держаком ложки по столі.

— Ми й без панської землі в комірному жили, та не схотіли ж так вікувати.

— Земля — одне діло, а соз — інше діло. На трясця він мені здався. Бач, як люди визвірились на тебе. Ніхто худоби не дає.

— Хіба то люди? То куркульня.

— Куркульня — не куркульня, а виписуйся.

— Нагадай козі смерть. Тобі непотрібний соз, так Югині потрібний. І її згноїти на чужій роботі хочеш? Пустиш на заробітки, як сама колись чманіла? Коли ми і середину, і жили пообривали на чужому, так хай хоч діти не обривають. Хватить вічними наймитами бути.

Знає Іван, чим вразити жінку, і Марійка осікається, з зітханням поглядаючи на дочку.

— Дивися ж, якщо не теє, то виписуйся скоріше.

— Іще що скажеш?

— Ви не бійтесь, мамо, спільний обробіток землі — тільки полегкість для нас. Це на комсомольських зборах доповідач з області казав! — обзивається Югина і червоніє, що так невміло, непереконливо сказала. Ніяково поглянула на батька, а той, підбадьорюючи її, кивнув головою. — В Івчанці добре працюють гуртом люди. Дуже добре. Не нахваляться своїм життям.

— Розумна не на свої роки стала. Вийдеш заміж, тоді хоч в комунію записуйся. — Сердито йде у другу хату.

— Хе! Значить, разом будемо, дочко, матір лякати, — усміхається Іван Тимофійович. — Тільки не з дуже лякливих вона в нас. Драгун та й годі. А про Івчанку ти вірно сказала, По-новому люди почали жити. Дружньо. Агроном помагає. Куди нашим врожаям до їхніх.

Потягнувся до свіжої газети. Загрубілі пальці обережно, з приємністю розгорнули пахучий папір, уже покритий ворсинками пилу. Газета для Івана Тимофійовича була завжди ясним святом. Вона не тільки єднала його з усім світом, а піднімала над буденними турботами; не говорила, — виспівувала найдорожчі слова, розкривала ті дороги, до яких тягнувся всією душею. В його очах не збіднювалися навіть прочитані газети — до них відносився любовно і обережно ховав кудись подалі від цупких Марійчиних рук.

— Чого Софія до тебе прибігала? — ворухнулась запізяіла догадка, коли побачив молодіжну сторінку.

— В райком з нею підемо.

— В райком?

— Комсомольскі квитки нам вручатимуть, — відповіла з гордістю і хвилюванням.

— В добру путь, Югино. — Підвівся з-за столу, кремезний і урочистий. — Достойною будь, дочко. Щоб не тільки батьки гордилися тобою. — Нахилився над дівчиною, поцілував у голову міцними, перепеченими устами.

— Спасибі, тату, — вдячним і сяючим зором поглянула на нього і міцно притиснула до грудей важку напрацьовану руку батька; була вона зараз темна і тепла, як прогріта вечірня нива. Ніжним повівом доспілого хліба віяло од неї. Югина навіть крізь блузку, біля самого серця вчувала тверду різьбу роботящих надійних жил. — Я так і знала: порадуєтесь ви. Душа у вас така… чиста, лагідна…

— Ні дочко, — промовив задумливо. — Не лагідний твій батько. І не хоче таким бути. Не до цього нам тепер. Залишимо лагідність старим бабусям, що зібралися іти в далеку путь. А нам ще до крові треба битися за справжнє життя. З куркульнею битися… Душа у мене, щоб ти знала, шершава, мов полотно те, що болючими пальцями випрядалося і ткалося в безсонні злидарські ночі. І ясна моя душа, мов полотно, вибілене весняним сонцем. Наша держава з сімнадцятого року білить її своїм промінням.

Югина здивовано широким поглядом дивилась на батька.

— Чого дивуєшся? Не сподівалася таке почути? Це, Югино, не я, а правда наша говорить. Гляди, щоб правдивою мені була в усьому, такою, як комсомол тебе вчить. Бо хіба то людина, коли все у ній сіре: і душа, і думки, і погляд. Коли перепілка сіра — це красиво, а коли людина така, то… Ну, іди вже спочивати…

— Тату, значить, ви тепер зі Свиридом Яковлевичем зовсім заодно?

— Ми завжди з ним заодно, — перебив, хоча й знав, про що запитала Югина. І, вже помовчавши, додав: — Вгадала ти. Думаю, дочко, в партію вступати, — вперше виказав найпотаємніші мрії. — Тільки поставимо соз на ноги… так, щоб ясно можна було людям глянути в очі… і поїду з Свиридом Яковлевичем до райпарткому…

— Куди ж ми тоді нашу маму подінемо? — весело звузила очі.

Іван Тимофійович засміявся:

— Це не мала загадка. Неодмінно з жінделегатками порадьмося… її треба до якогось ледащого начальства приставити: вона його або робити заставить, або навіки виживе, сточить своїм язичком…

До шибок припала темносиня ніч, ворушачи перетертими крижинами хмарин.

Рівно задихав Іван, і Марійка з острахом побачила, що його руки схрещені на грудях. Похапцем роз'єднала їх і довго не могла зупинити в грудях болючого стукоту.

Місяць нечутно сійнув у хату блідого сяйва, і на долівці заколивались чорні перехрестя рам. З тривогою дивилась на таке рідне, навіть уві сні насмішкувате обличчя чоловіка, який і парубкуючи не раз своїми кпинами, упертістю доводив її до сліз, та й тепер не змінився. Навіть оте незмінне «хе» не відходило з літами, а ще більше вкоренялося, стаючи і радісним, і роздумливим, і сумовитим, і злостивим окликом.