— Це такі яблука в червні? — здивувався, торкаючись рукою до чистого стовбура.

— А вона думає виростити яблука, мов кавуни, — обізвався Марко Григорович.

— Ні, трохи менші, — серйозно відповіла Соломія. — А от якість кавуна не завадило б прищепити плодовим деревам.

— Яку саме? — недовірливо запитав Дмитро.

— Щоб вони цвіли і плодоносили кілька разів, до самого морозу.

— І це можливо?

— Можливо, Дмитро Тимофійовичу. Наука не знає слово «крапка».

«Селянські діти», — згадав твір Некрасова і усміхнувся сам собі.

«Селянські діти», — як музика обізвалися схвильовані думки, широко розкриваючи новий світ. Прислухався до них, мов до свого весілля, і добрів, і радів, дивлячися то на Соломію, то на Андрія.

Дівчина з подивом бачила, як мінилося обличчя Дмитра.

«Ех ти… маленька, — подумав, ніби про свою доньку. — Селянська дитина… А в інституті вчишся, готуєшся науковим працівником стати. Ти розумієш, що це значить? Певно і не розумієш, бо це тобі звичним здається».

— Дмитре Тимофійовичу, що ви подумали? — червоніючи, запитала Соломія.

— Багато чого… Про державу нашу. Як підносить вона нас. Розумієш, — наче матір дітей на руках.

— Як ви хороше сказали, Дмитре Тимофійовичу. Навіть не думала, що ви такий… ліричний.

— Прямо не бригадир, а типова… лірика.

Обоє розсміялися.

— Ні, Дмитре Тимофійовичу, то ви сильно передали… Скажіть: у вас є таке відчуття, що наші люди — рідня вам?

— Це ти теж хороше… Велика рідня, — задумався.

— Вірно — велика рідня! Не раз, буває, ідеш містом; ріки людей протікають, а тобі здається — всі вони твої друзі, всіх ти їх знаєш. І ще краще жити і працювати хочеться. І, правда, це анітрохи не дивно!

Повна і чиста довіра якось зразу поєднала літнього чоловіка з повівом самої юності. Як до потаємних найкращих своїх думок, дослухався Дмитро до мелодійного голосу Соломії. Було приємно, що багато її юних поривів також жили і в його серці; було хороше, що з кожним новим словом дівчина стала ще кращою в його очах, такою, як подумалося, такою, якою хотілося бачити молодість.

Селянська дитина… Як це вузько. Та таку дівчину і всьому світові не соромно показати… Ні, це не селянська — це наша, радянська дочка.

— А ти не боїшся тут, в лісах, жити? — запитав, коли попрямували до хати.

— Чого мені боятись? — здивувалася. — Дробовики є і в мене, і в батька. Вовків завжди одженемо.

— Стріляти вмієш?

— В лісі жити й не вміть, — засміялась, блиснувши двома рядками сліпучих зубів. — Торік із батьком двох вовків убили. А в Городищі, біля Білого озера, на виводок напали. Спіймали його.

— Та вона, непосида, дикого голуба на льоту збиває. Я її на генерала б учив: як почне командувати та коверзувати мною — хоч із пасіки тікай. Тільки й спокою, поки в тому інституті вчиться. А приїде — і почне тобі свої порядки заводити. Словом, доп'яв собі помічницю, як отой грець дуду на свою біду.

— Так проженіть мене з пасіки, — осміхнулася дівчина.

— Бач, хитра яка. Прожени, а ти ще за якогось заміж вийдеш, що батько на весіллі й чарки не вип'є. Хай краще вже сюди на пасіку ходить. Може хоч бджоли добре покусають.

Тільки темними очима повела дівчина і пригасила усміх віями.

І добрий спомин, і чисту радість залишає в душі оцей віддалений куток його рідного колгоспу, оце оновлене яблуневе привілля з червоними вуликами на лискучих травах, з сивим балакучим дідом і молодою дівчиною, що з розумним, трохи насмішкуватим виразом прислухається до батька…

Високо піднялося до неба співуче чорнолісся, могутнє і рідне, як материна пісня, як вірна дівоча ласка.

Уже й стежки нема, тільки зелено знизу, тільки блакитно вгорі.

А він іде зі своїм сином цим ясним світом до Городища, де колись партизани били ворогів революції. Може в Городищі Лежать кості його предків, що боронили вольну волю і за життя — життя віддали.

Розступилася велична брама столітніх дубів, і перед ним вигнувсь окраєць глибокого несходимого яру. Кількома поверхами підіймались у величезній улоговині молоді дерева і чагарники, перемежовані озерцями і болотами.

— Тату! — схопив батька за руку Андрій. — Хтось у гущавині причаївся.

З несподіванки йокнуло серце. Справді, внизу, в заростях широколистої вільшини причаїлась людина; чорним обаполом втиснулась вона в соковиту зелень.

Не розмірковуючи для чого, петляючи між деревами, Дмитро великими кроками спускається вниз. Невідомий зникає в чагарнику.

«Еге, чого б йому тікати?» — пробуджується підозра, пригадуються слова Марка Григоровича, і Дмитро зриває з плеч дробовика. Невідомий проскакує між тонкими деревцями і знову зникає в рухливій зарості.

— Стій! — злякано стрибає яром луна і дзвінко б'є десь угорі біля дубів.

У відповідь лунає сухий постріл; куля свистить над головою Дмитра.

«Он як!» — аж гуде міцне тіло.

Забувши про все на світі, зрізає він прямою лінією хистку віддаль, не випускаючи з ока пригнуту постать, що ряботить між деревами. Знову лунає постріл, але тіло сповнене несхигною певністю, що кулі не візьмуть його. Чим більше зменшується віддаль, тим частіше лунають постріли. Кулі зривають листя і кору з дерев, чмокають в болоті, але не зачіпають Дмитра.

— Стій! — підводить дробовик. І в цей час різкий біль обпікає йому ногу вище коліна.

«Брешеш, не втечеш!» — схитнувшись, спускає курок — і невідомий падає лицем на землю, але зразу ж починає повзти в чагарник.

Зопалу Дмитро біжить за ним ще трохи, але падає в траву і руками схоплюється за ногу.

Кров темними плямами виступає на штанях, червонить йому чорні великі руки, проціджується крізь щілини пальців. Перемагаючи біль, він боком повзе за невідомим. В цей час насупроти нього затріщали кулі.

«Напевно, інший, напарник, спішить на виручку», — впивається руками в рушницю.

Розводяться кущі. Ще мить — він опустить курок. І раптом з острахом, аж заскреготівши зубами, обливаючись потом, безсило випускає рушницю на землю: в кущах зупинився Андрій з пістолем у руці.

— Тату! — більше нічого не промовляє, біжить і опускається на землю біля батька, — очі хлопця поширились і, здається, аж задимілись великі синюваті білки.

— Як же ти мене налякав. Ще хвилька і я… Де той? Утік?

Ні, я зв'язав йому руки ремінцем… Усю спину дробом зрешетили. Кров так і юшить, — насторожено стоїть хлопець, прислухаючись до кожного звуку.

Зв'язав? — довго дивиться на сина.

Ой, що з вами? — тільки тепер побачив кров і припав і батька.

— Нічого, синку, покажи дорогу до того. Андрій, повертаючись, іде попереду, але плечі його раз у в починають дрижати — він бачить, як батько кривавить лист і траву. Кривлячись од болю, доповз до озерця.

На прим'ятій траві куцьорбиться чоловік. Великі темносірі очі, перекривлені болем і злобою, впиваються в Дмитра. Голова відомого продовгувата; підборіддя різко випнуте, клинцювате і заляпане болотом; уста стиснуті в тонку білу смужку.

3 полегшенням зітхнув Дмитро, вдивляючись в злобно пересмикнуте обличчя: розвіявся сумнів, що кілька разів холодив його — а може даремне пролилася кров.

— Біжи, Андрію, до Марка Григоровича. Хай запрягає коня і приїжджає сюди. Не заблудиш?

— Ні. А як же ви? Дайте я вам ногу перев'яжу.

— Я сам. Біжи скоріше. Біжи, сину!

— Стогнучи, звивається на землі невідомий.

— Нічого, не здохнеш, — злісно слідкує за побілілим обличчям, на яке спадає ріденький, пітний чуб кольору перегнилого лика.

Дмитро ножем розрізує штанину біля рани і починає перев'язувати її.

Хтось схиляється до нього. Він відчуває це, не розплющуючи очей, — тільки по тому, як згустилась темінь над ним.

Куди ж він пливе? Щемить серце, млосний перестук перекочується в голові, і все тіло аж пашить вогнем, наче на ньому перекручують розпечені обручі. Ще неясно віє над ним широкими крилами світ, і в ньому Дмитро ловить то до болю знайоме курликання журавлів, то якесь слово, значиме і таємниче, то признаний форкіт коня, то зміну теплих струмків, то повів розпареного чебрецю. Все це знову розходиться, неначе вітер в привіллі, і щось нове випливає — тільки напружити пам'ять і вловиш його.