— Тому що дружині давав гроші лише на макарони. Відгодував бідолашну до центнера, а потім сам почав до дівок бігати.

— Їй поголодувати б треба, воду з медом попити.

— Але ж мед тепер на базарі дуже дорогий, на ті гроші, що він їй давав, не поголодуєш, Петре Георгійовичу.

— Справді, смішно… Голод дорогий став? Нічого собі… Парамонов відпав, і Шаргін відпав. Теж стопроцентно. Нарешті, Вінтер. Дивна смерть. Ураганний набряк легенів, кажете?

— Судячи з того, що розтину не зробили, судячи з того, як Дубов зміг натиснути на старого Вінтера, тут щось дивне, Петре Георгійовичу.

— Ви з самого початку порушили кримінальну справу, маючи радіограми, отже, підстави для законної ексгумації у вас — мені здається — є… Але ж батько Ольги був проти… розтину. Чи морально це буде, коли ви зважитесь на ексгумацію?

— Жорстоко — це так, але морально, Петре Георгійовичу.

— Які висунете докази?

— «Боячись викриття, агент ЦРУ знищив Вінтер».

— Якого викриття боявся агент ЦРУ? Хто він? Докази? Чому Вінтер могла його викрити? А може, вона його спільниця? А може, стався нещасний випадок?

— Нещасного випадку бути не може.

— Факти?

— Чоловік, який її кохав, — а Дубов так говорив усім, — швиденько поховавши «кохану», поїхав відпочивати. Першого ж дня він кладе до себе в ліжко дівчину, йде в бар і танцює! Розумієте, Петре Георгійовичу, — танцює!

— Танцює? Ну, сучий син, справді?! Так, так… Танцює. Ну й що — це доказ?

— Ще й який.

— Це, на жаль, не доказ. Доказів у мене нема. У вас, до речі, також. Але я хочу запитати: чи досить у вас і в Славіна фактів, щоб взагалі виключити Зотова із списку підозрюваних?

— Я звик вірити Славіну.

— Я, знаєте, також, але все-таки ви мені не відповіли.

— Якщо Славін обстоює чесність Зотова, я не можу йому не вірити.

— Мені непотрібні твердження з приводу зотовської чесності. Мені потрібні факти про його непричетність до цієї справи, Костянтине Івановичу.

— Я зараз же пошлю Славіну телеграму. Хоча я підготував зовсім іншу — згоду на його повернення.

— Доведеться переписати. — Генерал Федоров зняв трубку урядового телефону, набрав номер. — Алло, здрастуйте, коли ви чекаєте Василя Лук'яновича? Ах, вилетів… Розумію, а хто на господарстві? Ага, спасибі. — Він набрав інший номер. — Миколо Григоровичу, здрастуйте, це Федоров, з КДБ, добрий день. Так, нічого, дякую. Миколо Григоровичу, скажіть мені — ви брали участь у переговорах з Нагонією? Саме так. А хто готував матеріали? Ні, ні, я маю на увазі спеціальні поставки. Так. Ясно. З якого відділу? Дубов? Мій заступник, генерал Константинов, збирається до вас, знайдете час? Ах, он як. Добре. Спасибі. До побачення.

Петро Георгійович поклав трубку, зняв окуляри, сховав їх у футляр.

— Отак, — сказав він. — З питань економіки матеріали готував Дубов. А вас поздоровляю, у нього вже сидить Проскурін, чітко працюєте, генерале. Готуйте постанову, зв'язуйтеся з прокуратурою, будемо ексгумувати труп.

У висновку спеціалістів, які брали участь в ексгумації трупа Вінтер і проведенні експертизи, було сказано, що набряк легенів викликано застосуванням препарату з гострим запахом, невідомого нашій фармакології. При дослідженні залишків препарату з'ясувалося, що непритомність може настати за тридцять-сорок секунд після вживання препарату, однак смерть настає значно пізніше. Через те що препарат нам невідомий, дії лікарів, які надавали першу допомогу О. В. Вінтер, слід вважати правильними; ми, що нижче підписалися, не знаємо, який протидіючий засіб можна було вжити, щоб урятувати життя Вінтер. При цьому на поставлене перед нами запитання про вагітність покійної слід дати негативну відповідь.

Ми повинні також дати негативну відповідь і на запитання про наявність в організмі покійної будь-яких слідів хронічного легеневого захворювання. Можна підтвердити, що покійна до введення в її організм невідомого препарату була цілком здорова.

— Ви самі, Ендрю?

Зотов здивовано відступив у передпокій, на темній площадці сходів (він наймав квартиру в будинку, де рано лягали спати) стояла Пілар. Обличчя її, облямоване чорним волоссям, було стривожене, бліде.

— Заходьте, Пілар, радий бачити. Як ви мене розшукали?

— Любий, любий Ендрю…

— Що сталося? Ви чимось стривожені? Заходьте ж.

— Спасибі. Можна пройти на балкон?

— Куди завгодно. Тільки там іще задушливіше, ніж тут.

— Ендрю, вислухайте мене. Я прийшла сказати вам не про те, що люблю вас і ладна бути з вами, де ви захочете: в Росії, якщо візьмете мене туди; чи тут, якщо вирішите залишитись; чи в іншому місці, якщо надумаєте виїхати. Заждіть, Ендрю, ви обіцяли мене вислухати. Ви не бачили Глебба два дні, я — теж. Він не просто торговець, Ендрю, він, мені здається, зв'язаний з CIA…

— З ким?

— З CIA. Так ми, іспанці, називаємо ЦРУ. І не з'являється він неспроста, любий Ендрю. У них щось трапилось. Я не знаю, що в них трапилось, але Лоренс сказав, що тепер, після того що сталося, вони можуть підвести кількох росіян, у тому числі й вас.

— Це якісь дурниці, Пілар?! Я нічого не розумію.

— Ніжний мій, сивий чоловіче, ви зрозумієте мене. Я ніколи не насмілилась би прийти до вас з цим, Ендрю, але та жінка, яка не дозволяла мені прийти до вас з цим признанням досі… Словом, Ольги вже нема, вона померла…

— Що?!

— Так. Раптово вмерла, її поховали два дні тому…

Зотов сів на краєчок плетеного стільця, сперся ліктями на бильця балкона, стиснув долонями скроні…

— Чому ж ніхто нічого не повідомив? Слухайте-но, це нісенітниця, це поганий жарт, цього не може бути, Пілар!

— Тихше. Рідний ви мій, це правда.

— Який же код… — Зотов підвівся. — Ви не знаєте, який код у Парижі? Кажуть, що можна дзвонити через Париж. Як ви дізнались про Ольгу? Що з нею? Автокатастрофа?

— Я не знаю подробиць. Я знаю одне: її вже нема. Я не знаю паризького коду, якщо хочете, будете розмовляти через Мадрід. У вас нема нічого випити, мене всю тіпає.

— Там… У барі. Зараз.

— Я візьму, не турбуйтесь. Вам з льодом?

— Що? Так, з льодом. Ні, не треба льоду, налийте склянку без ніякого льоду.

Пілар принесла на підносі чарку червоного вина собі й великий фужер з віскі для Зотова. Вона уважно дивилась, як він повільно випив; прикурила йому сигарету — пальці її були холодні й лагідні, вона провела ними по обличчю Зотова, мов сліпа, трепетно і обережно.

— Ніжний ви мій, — говорила вона пошепки, — я відчуваю, яке у вас горе, відчуваю, як вам тяжко, дозвольте мені лишитися з вами. Я знаю, вам це заборонено, але я житиму тут так, що ніхто не дізнається й не побачить мене. Або краще я відвезу вас до себе…

— Що? Заждіть, Пілар, я поки що нічого не розумію, люба. Ви певні, що до Москви можна подзвонити через Мадрід?

Пілар зняла телефонну трубку — квартиру, де жив Зотов, було нашпиговано апаратами, навіть у ванній стояв рожевий телефон — і набрала код Мадріда.

— Росіто, здрастуй, рідна. Так, я. Ти можеш допомогти мені? Так, дуже важливо. Це для людини, яку я люблю, я писала тобі, це Зотов. Так. Спасибі. Замов негайно Москву, звідси додзвонитися неможливо. Так. Записуй номер. Який номер, Ендрю?

— Зараз. Спасибі. А куди ж дзвонити, якщо її нема? Мій домашній… Підождіть. Я забув. Але ж…