— Фазана треба їсти гарячим, — пояснив він, — дуже корисний бульйон — фазанячий, лікує підшлункову залозу, багато панкреатину.

Він з'їв бульйон миттю, відставив чашку («Все-таки в ньому відчувається фермер середнього Заходу, — подумав Велш, — слава богу, до нього нічого не пристало від нуворишів; тарілку, а частіше миску, саме так відсувають мої ковбої»), грудьми наліг на стіл:

— Майкл, Пентагон робитиме те, про що ви мене просили, але це станеться в останню мить, їм треба погратися в самостійність, — таке буває з молодими міністрами. Вертольоти вже перекинуто на флот, але їх не віддадуть цьому самому…

— Огано.

— Так, правильно. Пентагон хоче, щоб ви просили якомога наполегливіше, розумієте? Мені здається, вони почувають себе ображеними: ви даєте їм шматок пирога, однак тісто замішуєте за своїм рецептом. Ознайомте їх хоча б із загальними планами операції. Я вам раджу не забувати про їхні честолюбні амбіції; справді, від цього з вами нічого не трапиться. Тепер ще одне: як реагуватиме Європа? Ви там контролюєте ситуацію? Якщо Бонн і Париж тільки промовчать — цього замало, зважаючи на їхні особливі стосунки з Москвою. Треба зробити так, щоб Європа підтримала нас.

— Ви багато вимагаєте від мене, Нелсон. Париж знає, що в самому лише Конго наші корпорації мають вкладів майже на тридцять мільярдів доларів. З них два мільярди — ваші. А вся Європа вклала туди не більше семи мільярдів. І ви хочете, щоб вони одностайно підтримували нашу перемогу?

— Це нації, які вироджуються, хай їм грець! Невже важко зрозуміти, що, коли чорномазі переможуть там, європейців виштовхають коліном під зад, як матросів з портового борделя, що пропилися вщент?! Єдина надія утримати південь Африки, бодай південь, — підтримка Гагано…

— Огано.

— Чи не все одно…

— І все-таки реакція Європи буде двоїстою, Нелсон, але, мені здається, на нашу користь.

Нелсон дістав зубочистку, прикрив рота рукою, поколупав у зубі, буркнув:

— Двоїстою — незважаючи на те, що цього вашого Огано опікає містер Лім?

— Ого! Непогано працює ваша особиста розвідка!

— А як же інакше? Тільки дай вам волю…

— Про наші контакта з концерном Ліма знає, крім мене, лише одна людина: ви, Нелсон.

— Неправда. Крім мене, про це знає ваш Лоренс, а він, цей самий Лоренс, зв'язаний з голландським «Шелл». І, мені здається, він зорієнтований на «помірковану» Європу, на ту, словом, яка хоче жити в обіймах Москви.

— Вам «здається» чи ви впевнені в цьому?

— Якщо мені здається, значить, я впевнений у цьому, Майкл… І останнє: як прореагує Москва?

— Судячи з інформації нашої людини, вони готові до воєнної допомоги. Наше завдання — учинити переворот за якісь там півгодини, тоді ми виб'ємо всі козирі: Москва поважає міжнародні договори…

— Та невже!

— Нелсон, ви, мабуть, надто часто дивитесь наш телевізор. Не піддавайтесь пропагандистській нісенітниці. Вони шанують міжнародні договори, повірте мені, шанують. І в цьому, на жаль, їхня сила.

Він сидів у машині вже вісім годин; він бачив, як двічі помінялися машини спостереження — спершу поряд з його «фіатом» стояв чорний «Мерседес», потім підкотив голубий «шевроле»; зовнішнє спостереження перестало церемонитись, гру вели відкрито.

Славін, не зводячи очей, дивився на вікно палати, де лежав Зотов. Вікно було завішане алюмінієвими жалюзі, але інколи в щілини було видно постать чоловіка, — мабуть, поліцейський підходив подихати свіжим повітрям з океану, останні дні задимав вітер, крони пальм ставали голчастими, видовженими, і Славін ловив себе на думці, що це стрільчасте листя нагадує йому середньовічний японський живопис — та ж сама стрімка статика, з тією лише різницею, що там бамбук, а тут величезні пальми.

… Пол Дік під'їхав на таксі, побачив Славіна, помахав йому рукою — мовляв, ходімо разом, але Славін заперечливо похитав головою.

— Чому?! — голосно запитав Пол. — Зараз до нього приїде генерал Стау!

— Мене туди не впустять, — відповів Славін. — Вас — також.

— За мене не турбуйтесь!

— Коли проженуть — приходьте до мене, я ввімкну кондиціонер. Він іноді працює.

А через п'ять хвилин підкотив величезний «кадилак» сеньйора Стау, генерального директора поліції.

«Своїм газетярам не дозволили приїхати, — подумав Славін — у гру включили бідолашного Пола. Розраховують на нашу розмову. А взагалі правильно розраховують».

Стау в супроводі трьох лобуряк ішов до госпіталю. Він ступав швидко, трохи нахиливши голову вперед; білий костюм гарно облягав його стан, а розпірки на піджаку робили рухи легкими, здавалося, що він от-от може знятися й полетіти.

«Все-таки вони дуже пластичні, — подумав Славін. — У білих немає такої стрімкості. Мабуть, негри — найпластичніші люди на землі. Скільки ж цей Стау бере з кожного хабара? Процентів п'ять? А хабарі платять кожному поліцейському на дорозі, кожному інспекторові в офісі. Заможна людина».

— Пане Зотов, ви чуєте мене?

— Чую.

— Я — Стау, директор поліції.

— Ваші люди, — Зотов насилу розтулив губи, — не дають мені спати, вони навмисне гупають буцами.

— Їм буде наказано ходити тихо. Прошу пробачення. Я хотів би поставити кілька запитань, якщо дозволите.

— Дозволю.

— Пане Зотов, ви й зараз наполягаєте на тому, що передавач підкинули невідомі вам люди?

— Так.

— І шифровані записи — також?

— Також.

— Пане Зотов, у такому разі, як ви поясните, що на записах знайдено відбитки ваших пальців?

— Не знаю.

— Це не відповідь для суду присяжних, пане Зотов. Якщо розшифровка покаже, що в записах є військові таємниці, вас віддадуть до рук трибуналу.

— Що ви від мене хочете?

— Якщо ви признаєтесь, що працювали на розвідку Сполучених Штатів, тоді ми вишлемо вас, як тільки дозволить стан вашого здоров'я.

— А коли не признаюсь? — Зотов говорив повільно, ледь чутно, очі його були нерухомі, він дивився в одну якусь цятку на стелі.

— Отже, ви були радіолюбителем?

— Не був.

— А звідки ж радіопередавач?

— Підкинули.

— Хто?

— Не знаю.

— Навіщо вам його підкинули?

— З'ясуйте.

Стау нахилився до Зотова, прошепотів:

— Я це з'ясував. Усі тутешні проамериканські газети, а я знаю, хто кому й скільки платить — розгорнули кампанію на ваш захист, пане Зотов. Я приніс вам ці газети. Чи ви боїтеся співвітчизників? Дві машини росіян безперервно чергують біля госпіталю, вони й зараз тут.

— Чому їх не пускають?

— Тому, що ви перебуваєте під слідством. Та й вони до вас не дуже рвуться. Мабуть, бояться, щоб вас не вивезли звідси ваші друзі…

— Я воював…

Стау нахилився ще нижче, боячись пропустити хоч одне слово Зотова. Той говорив дуже повільно, ще тихше, ніж досі.

— Говоріть, я тут…

— Я знаю, що ви тут… Але ж я воював. У мене вже стріляли. Я був у полоні. І втік. Я ж тоді не… Розумієте? Чому тепер я повинен стати сукою?

— Що? Що?!

— Чому я тепер мушу стати тварюкою?

— Я вас не зовсім розумію, пане Зотов. Чи ви мене погано слухали. Ми ж вас не судитимемо, коли ви самі в усьому зізнаєтесь: розвідка — серйозна робота, я ставлюся з пошаною до цієї професії. Ми віддамо вас вашим друзям. Хоч зараз. Розумієте? Може, ви хочете зустрітись з сеньйором Лоренсом?

— Хто це?

— Представник «Інтернейшнл телефонік».

— Я з ним незнайомий.

Стау дістав з кишені фотографію: Зотов тисне руку Лоренсу.

— Подивіться. Бачите, це — Лоренс.

— Я не знаю його.

— Пане Зотов, у Москві легко перевірять, справжня це фотографія чи скомпонована. Що ви їм відповісте, якщо фотографія справжня? Вам ще доведеться відповісти на таке запитання: чи справжня плівка, на якій записано вашу розмову з Лоренсом і Глеббом, — вона в мене в кишені. Хочете, ввімкну?

Не дожидаючись відповіді Зотова, Стау клацнув чимось у спідній кишені піджака й зразу ж пролунали голоси: спершу Лоренса, потім Зотова, а вже після них Глебба.