— Про такий висновок, Костю, мені сказали б: «рознос».

— Правильно. Навіщо ж літературу перетворювати на парламент:

«Ти — мені, я — тобі, наша коаліція сильніша». Не треба так, це ж самопожирання літературного процесу.

— У мене з'явиться чимало ворогів, коли я виступлю так різко.

— Що ж, свою позицію треба вміти відстоювати. Я на компроміс не пішов би. Є ще запитання? — він посміхнувся. — Спасибі, я поїхав програвати Славіну.

… Славін запізнився на п'ять хвилин; Константинов, тренуючись біля стінки, зауважив:

— Точність — чемність королів, Віталію Всеволодовичу.

— Та я ж не король, Костянтине Івановичу, я тільки полковник, мені й запізнитися можна… На Кутузовському був затор.

Коли вони мінялися місцями на корті, Славін замислено сказав:

— Знаєте, які думки навіяв мені цей затор?

— Ви хочете забити мені баки й обіграти мене?

— Атож. Але думав я справді про те, як швидкість епохи змінює психологію. Колись наш відділ регулювання вуличного руху негайно реагував на мінімальне перевищення швидкості, як матадор реагував, а зараз ганяють водіїв: «Проїжджай!». На осьову пускають, аби лиш не було затору, тобто втрати часу. Мені це дуже подобається. А вам?

— В години пік ганяють, а спробуйте перевищити швидкість удень — матадорська хватка лишилася такою ж. До зміни психології сім верст до небес і всі лісом. Подавайте!

— Отже, підсумовую, — Константинов сховав окуляри до кишені і, відкинувшись на спинку крісла, подивився на контррозвідників, яких викликав на нараду, — Славіна, Гмирю, Трухіна, Проскуріна, Коновалова. — Роботу для викриття агента будемо вести в таких напрямках. Перший: відділ Проскуріна визначає всі ті організації, що зв'язані з поставками в Нагонію сільськогосподарської техніки, літаків, устаткування для електростанцій. Другий: підрозділ Коновалова стежить за виявленими розвідниками ЦРУ в посольстві — всі їхні контакти, маршрути поїздок. Треба проаналізувати, зваживши на всі дані, що їх ми одержимо, реалізувавши першу позицію. Третє: Віталій Всеволодович передає керівництво своїм відділом Гмирі й вилітає до Луїсбургу. Товариш Славін має з'ясувати точну ситуацію на кордонах з Нагонією та силу Огано і встановити, хто автор листа. Після цього…

— Якщо вийде, — зауважив Славін.

— Після цього, — ніби й не почувши його, вів далі Константинов, — у тому випадку, коли Славін буде певен, що має діло не з підставною, а з людиною щирою, — він ознайомить нашого невідомого кореспондента з фотографіями членів радянської колонії.

— Номер у «Хілтоні» коштує сорок доларів, — сказав Славін, — а жити треба там, неодмінно там, бо мені здається, що наш кореспондент, якщо це тільки не гра, працює в «Хілтоні», мабуть, у кафе, а може, в ресторані.

— Досить абстрактно, — озвався Константинов.

— В такому разі, лабораторія хворіє на абстрактність, — відповів Славін, — вони мені висновок на лист надіслали: є сліди масла й відчувається запах дешевого сиру…

— А якщо цей лист писали за сніданком? — спитав Константинов. — У номері?

— Тоді був би запах полуничного джему, — переможно всміхнувся Славін: — Сир на сніданок подають зрідка, та й, крім того, якби цього листа фабрикували хлопці з ЦРУ, вони замовили б «хем енд еггс». Дешевий сир подають у барах «макдоналдс», вони тепер по всьому світу розкидані.

… До Шереметьєва Константинов і Славін приїхали вночі; пахло полином; здавалося, що от-от затріскотять цикади.

— Вип'ємо кави? — спитав Константинов.

— Охоче.

Вони сіли за столик; людей було небагато; дві молоденькі офіціантки розмовляли про те, що, мовляв, їхати на Ризьке узбережжя ще рано: дощить, та й море холодне, хоча пісок за день прогрівається, м'який, ніжний, можна й по пляжу гуляти, вдихаючи пряні соснові пахощі, а засмага краща, ніж на півдні, й довше тримається…

Константинов подивився на Славіна, всміхнувся, підсунувся ближче до нього й шепнув:

— Цікаво, тепер ми з вами зіграємо партію в теніс, тільки — програвати ніхто з нас не повинен, стати переможцями треба нам обом…

— Тенісом ви називаєте майбутні шифротелеграми? — спитав Славін.

— Саме так. І не гнівайтесь, як завжди, коли я щось почну вам наполегливо не рекомендувати.

— Забороняти, прямо кажучи, — уточнив Славін. — Але ображатись я однак буду.

Офіціантка поставила перед ними каву й спитала:

— Куди летимо?

— В Болгарію, — відповів Славін. — Там море прогрілося.

— Зате піску мало, — мовила офіціантка, — а теплий пісок важливіший за море, можна прогрітися на ньому на цілу зиму, він зберігає тепло… Я торік у Румунії відпочивала, звичайно, гарно, тільки піску майже немає, саме каміння…

Константинов подивився їй услід, похитав головою й сказав задумливо:

— Все-таки час — категорія надто дивовижна, Віталію Всеволодовичу… Ви відчуваєте мирність?

— Теплий пісок пляжу і запах сосен, — повторив Славін. — Гарно, але причому тут категорія часу? Не бачу зв'язку.

— Бачите. А втім, можу сформулювати, якщо хочете.

— Будь ласка.

— Шістдесят років тому були неможливі дві речі… Та навіть не шістдесят… Тридцять років тому було ще неможливо: офіціантка, яка їде на курорт за кордон, і Чека — інструмент розрядки.

— Ви про те, що тридцять років тому треба було бандитів ловити і ошкірюватися на власовців та бандерівців?

— А кажете — «не бачу зв'язку»… Саме про це я й подумав. А тепер їде Славін у Луїсбург зловити шпигуна, який допомагає змові проти цієї тиші, а там, кажуть, пісок гарячий, тільки сосен немає, самі пальми… Я завжди відчуваю гордість, Віталію Всеволодовичу, адже ми почали з нуля, а нині, захищаючи свою безпеку, допомагаємо маленькій Нагонії. Якщо не почнуть там стрілянини — тиша залишиться первозданною, море й пісок.

Голос диктора був сонний, трохи стомлений:

— Пасажирів, які відлітають рейсом до Луїсбургу, запрошують пройти на посадку…

— Говорить блондинка двадцяти семи років, голубоока, з родимкою на щоці, — сказав Славін, підводячись.

— І в її голосі така мирність, — озвався Константинов, — хоча родимка в неї на підборідді, а очі, мабуть, зелені.

Колега Славіна в Луїсбурзі був молодий, років тридцяти п'яти, звали його Ігор Васильович, прізвище своє він вимовляв округло, якось по-кондитерському: «Ду-улов».

— Взагалі поки що ніхто не звертався до мене по допомогу, — співуче розповідав Дулов, зрідка поглядаючи на гостру маківку голови Славіна; вони йшли берегом океану; сонце так розжарилося, що стало білим, воно пекло немилосердно, сліпило очі. — Один раз дружина коменданта приходила, їй здалося, що за нею стежать.

— Хреститися треба, коли здається.

— Ми все-таки перевірили.

— Ну це ясна річ — Даллес за нею, сподіваюся, не стежив?

Дулов перепитав, нахмурившись:

— Даллес?

— Авжеж, Аллен Даллес.

Дулов зрозумів, засміявся — він сміявся гучно, трохи відкидаючи голову ліворуч, неначе щиглик перед тим, як почне співати. І очі в нього були, як у щигля, маленькі, пронизливо-чорні, витрішкуваті.

— Про Парамонова ми дізналися вже після того, як він поїхав додому, — вів далі Дулов. — Прийшла повістка в суд, а його вже й слід пропав.

— У суді були?

— Був. Ті відфутболили до місцевої автоінспекції. А там мовчать, мовляв, «нічого не знаємо, нікого не пригадуємо».

— Сам Парамонов нічого про це не повідомив? Нікому ні слова.

— Що він тут робив?

— Був механіком гаража. Чудовий, треба сказати, механік. Поставив на «Волгу» Зотова карбюратор «Фіата» — тепер літає, неначе супутник, пошепки дає півтораста кілометрів.

— Як? — здивувався Славін. — Чому пошепки?

— Тихо, без натуги.

— Гарно сказано — «пошепки», — згодився Славін, — дуже точно передає легке, ненатужне набирання швидкості. Так, це — зрозуміло. А про тутешніх розвідників ЦРУ вам щось відомо? Вони ні до кого з наших не підкрадаються?