— Хто такий Дубов?

— Її приятель, кандидат наук…

— Що ви про нього знаєте?

— Ми ще про нього нічого не з'ясували.

— Оце так?! Диво яке! Квітуча жінка, тридцяти років… А чому вчора на роботі в неї нічого про це по знали?

— Дубов увечері подзвонив, сьогодні поминки, він усіх її друзів збирає…

— Зможете послати туди когось?

— Навіщо?

— Вас не дивує її смерть?

— Ні. Тепер шаленіє якась легенева епідемія, капітан Стрельцов довідався про це в інституті удосконалення лікарів…

Увечері Проскурін доповів, що на поминках був його співробітник, який колись учився разом з Глібом Грачовим, приятелем Вінтер, отже, підхід знайшли, Грачов сам запросив його, подзвонивши попередньо Дубову.

Той відповів, що приходити можуть усі, хто «хоче пом'янути Олечку, двері квартири відчинені для всіх».

— Ну й що там було? — спитав Константинов.

— Батько ледве живий, побув хвилин з тридцять, а потім Дубов викликав «швидку допомогу», відвезли старого — єдина ж донька… Говорили про неї всі дуже добре, щиро говорили… Дубов плакав: «Тепер я маю право відверто сказати, що ховаю найдорожчу мені людину, немає дорожчої за неї і не буде». Обручальний перстень надів їй на палець — уже на кладовищі…

— Зотову телеграму дали?

— По-моєму, ні.

— Чому?

— Вони ж фактично розлучені…

— Коли вона захворіла?

— Сусід Дубова розповів, що ввечері їй стало дуже погано, Дубов їй гірчичники ставив, робив гірчичну ванну — ноги парив; розгубився, каже старий, але робив усе, що міг.

А вранці викликали «швидку допомогу», та вже було пізно, не могли її врятувати…

— Нічого не розумію, — повторив Константинов. — Абсолютно нічого. До сусіда, до Дубова — до всіх придивіться, будь ласка.

Панов доповів, що останні три дні — тобто після смерті Вінтер — радіограм з розвідцентру ЦРУ не надходило.

— Значить, вона їх приймала? — задумливо спитав Константинов, глянувши на Проскуріна.

— Більше нікому.

— Невже? — Константинов похитав головою, дістав сигарету, не кваплячись зняв з неї целофан. — Збирайте людей, обговоримо становище.

… Але вранці, о 7.15, як і досі, афінський розвідцентр надіслав своєму агентові в Москву коротку радіограму[5].

— Отже, не Вінтер? — спитав Константинов, запросивши до себе Проскуріна й Панова.

— А може, вони ще не знають, що вона померла, — заперечив Проскурін.

— Може, й не знають… А що Вінтер робила останніми днями? З ким зустрічалась? Про що говорила?

— Раїса Ніязметова сказала, що Вінтер була в неї перед самою смертю, звичайна собі зустріч подруг, нічого важливого, балачки, та й годі.

— Ви щось розумієте? — спитав Константинов Панова. — Я — нічого, зовсім нічого не розумію. Знаєте що, — він обернувся до Проскуріна, — я сам поїду до Ніязметової, все-таки з Вінтер я був знайомий, розмова може виявитися предметнішою. Попередьте її, будь ласка, про мій візит — чим скоріш, тим краще…

Та поїздку до Ніязметової довелося відкласти: генерал-лейтенант Федоров несподівано викликав до себе Константинова, Проскуріна і Коновалова. Обличчя в нього було дуже бліде, аж синє. Він сидів, поклавши перед собою руки на стіл, і було видно, що пальці його, які міцно тримали кольорові олівці, холодні як лід, навіть нігті посиніли.

— Ні для кого з вас не буде відкриттям, — мовив він, — коли я дозволю собі повторити, що розвідка не вестиме протягом року радіомонологу. Існує зворотний зв'язок, про який ми не маємо найменшого уявлення. Це діалог, жвавість якого, як ми мали змогу впевнитися, залежить від напруженості, що посилюється нині на Африканському континенті, конкретно — в Нагонії. Висновок очевидний: джерело — добре обізнана особа, інформує хазяїв з широкого кола питань. Отже, кожний такий діалог завдає нам чималих втрат. Визначити їх розмір — неможливо. Ми визначимо, звичайно, але чим пізніше, тим більшу ціну заплатимо за його компенсацію. Ось так. А тепер ознайомтесь із спецповідомленням, яке мені щойно передали в керівництва…

Федоров розгорнув червону папку, покашляв і, не поспішаючи, мало не по складах прочитав:

Федоров уважно подивився на чекістів і знову став терти руки, немов гріючи їх.

— Мені здається, що ця акція — самодіяльність ЦРУ. Уряд не міг санкціонувати таку безсоромність — зрештою, вони розуміють — ситуація така, що приховати цього не вдасться.

Федоров помовчав і майже пошепки, стримуючи себе, сказав:

— Мені здається також, що після повідомлення про загибель нашого корабля Фелікс Едмундович подавав би у відставку! Ясно? Бо ми в цьому винні. Ми! Славін мудрує в Луїсбурзі, ви тут плани накреслюєте, а шпигун нищить людей і техніку! Не можете знайти — так і скажіть, поставимо інших!

— Славін гідно виконує свій обов'язок. Я ж готовий подати у відставку негайно, — стиха мовив Константинов.

Федоров зняв руки зі столу:

— Що стосується відставки: спершу зробіть те, що вам належить зробити, генерале. Це все. Можете йти.

На коктейлі в Радянському посольстві Глебб одвів Зотова убік, передав йому невеличку книжку в пошарпаній оправі, пояснивши:

— Цю книжечку, виявляється, неймовірно важко було знайти. Довелося дзвонити у Вашингтон, допомогло російське видавництво Камкіна.

— Спасибі. На скільки днів даєте?

— Назавжди.

— Та що ви. На тиждень — згодні?

— Цілком. Хочете перезняти на ксероксі?

— У нас поганий ксерокс, я, мабуть, зроблю фотокопію.

Книголюб — Зотов не втримався, поглянув на рік видання книги про африканський фольклор: 1897.

— Спасибі, Джон, — повторив він, — я вам справді зобов'язаний.

— Це я вам зобов'язаний, Ендрю.

— Мені? Чим?

— Дружбою.

— Дружба виключає поняття «зобов'язаний», Джон, так ми, росіяни, принаймні вважаємо. «Зобов'язаний» — це стосується бізнесу.

— До речі, про бізнес. Ви не змогли б допомогти мені?

— Чим?

— Я хотів би побачитися з вашим торговим представником.

— Я це влаштую. Тема?

— Нагонія.

— Яку ви маєте причетність до Нагонії?

— Таку ж, як і ви, — я думаю по майбутнє цієї країни. Мій уряд висловлює занепокоєння з приводу поставок вашої техніки. А знаю я про це тому, що моя фірма працює, зокрема, над тим, як виводити ваші установки з ладу.

— Ви даремне затіваєте все це, Джон. Невже хочете мати ще один В'єтнам?

— Ми — не хочемо. Хочете ви цього, Ендрю. Не думайте, що я підтримую мій уряд — там не дуже багато розумних голів, але дехто вміє крутити мізками: ми не поліземо в На-гонію, а от ви там загрузнете. Ви вклали договір з Грісо, ви зобов'язалися допомагати йому, отже, коли щось трапиться, ви подасте їй воєнну допомогу?

— Я це зробив би.

— «Я». Ви — не уряд. Ваші люди підтримали б таку акцію?

— Безперечно.

— Що ж, це відповідь мужчини… Коли ви переговорите із своїм шефом?

— Дзвоніть завтра, годині о третій, о'кей?

— Умовились. Передайте моє вітання вашій чарівній дружині, Ендрю.

— Спасибі.

— Коли ви її чекаєте назад?

— Як тільки вона закінчить свої справи в Москві.

Вони попрощались, потиснувши один одному руки: як будь-який коктейль, цей, влаштований на честь приїзду до Луїсбургу радянського оркестру, був формою дипломатичної роботи: обговорювалися зустрічі, торкалися проблем, що мали інтерес, не завжди, до речі, взаємний, обмінювалися точно вивіреною й такою ж точно дозованою інформацією.