— Він говорив про це?
— Ні, мені так здалося, сер.
— Треба хреститись, коли здається, — кинув Славін.
— Добре, сер, я неодмінно осінятиму себе хрестом.
Славін усміхнувся, переглянув нові прес-релізи — нового нічого не було; настало затишшя перед бурею.
Повернувшись до вестибюля по ключ, Славін спиною відчув, що хтось стоїть поруч і дивиться йому в потилицю.
Славін обернувся — Джон Глебб втупився поглядом у нього; обличчя його було похмуре, важке, ніби закам'яніле.
— Що трапилося, Джон?
— Нічого особливого, — неквапно відповів Глебб, — якщо не зважати на те, що зараз убили Лоренса.
Константинов
О третій годині після полудня Константинов спустився в зал, де зібралися всі учасники наступної операції. На великому столі, посередині, Гмиря встановив макет Парку Перемоги.
— Товариші, — сказав Константинов, — операція, яку ми проводимо, незвичайна. Від успіху сьогоднішньої операції залежить не тільки доля чесної радянської людини Зотова, який попав у біду, але й — до певної міри — майбутнє дружньої нам держави. Я хочу, щоб ви не забували про це ні на хвилину.
Підвівся Гмиря.
— Прошу до макета, товариші. Нам здається, що американський розвідник їхатиме від Ленінського проспекту, з будинку посольства, повз університет; перед виїздом на Можайське шосе він зверне праворуч, на вузеньку дорогу, що веде через парк; саме там, де ставитимуть пам'ятник, загальмує, на якусь хвильку зупиниться й викине — а може, покладе, це взагалі було б ідеально — тайник, контейнер, зроблений у вигляді гілки. Братимемо його на місці злочину. Тому треба бути дуже обережними, раціями не користуватимемося, цілком можливо, що другу машину посольства, яка підстраховує першу, обладнали апаратурою прослухування. Через годину ми почнемо блокувати район. Дистанція між вами має бути не більша двадцяти метрів, вночі в парку темно, ліхтарі світяться тільки над дорогою, тому — увага і ще раз увага.
— Справа в тому, — зауважив Константинов, — що точного місця обміну тайниками ми не встановили, товариші. Існують дві версії, кожна має свою логіку: цю ж «гілку» зручно кинути, повертаючи на вузьке шосе, там машини ЦРУ якусь мить не буде видно: якраз там лощина; можна пригальмувати і коло обеліска — цілком умотивована затримка: людина милується краєвидом московських новобудов. Саме тому ми й змушені блокувати такий величезний район, щоб не було несподіванок, саме тому полковник Гмиря й закликає вас бути дуже обережними. Які є ще запитання?
— Товаришу генерал, сьогоднішня ніч — єдиний шанс? — спитала молодший лейтенант Жохова.
Константинов витяг сигару, відповів, зітхнувши.
— Так, як нам відомо, останній.
О шостій годині на зв'язок вийшов Коновалов:
— Товаришу Іванов, з посольства виїхало п'ять машин, Лунса між ними нема, йдуть по Садовому в напрямі Кримського мосту.
— Хто з ЦРУ?
— Джекобс і Карпович.
— Як тримаються?
— Спокійно… Ні, Джекобс зразу ж перестроївся у лівий ряд, мабуть, хоче знімати пароль з «Волги».
— Карпович його страхує?
— Ні, спокійно йде в третьому ряду… Не оглядається… Джекобс зняв пароль, шпарко звернув у правий ряд, робить коло, спускається на набережну, виїздить на набережну… Їде мимо будинку Дубова… Дивиться на місце його постійної парковки…
— А може, пароль «Паркплац» — парковка біля будинку? — замислено спитав Константинов Гмирю й Проскуріна, що сиділи поруч. — Чому він проїхав коло цього будинку?
— Піднімається провулком угору, — тим часом доповідав Коновалов. — Спинився біля посольства… Не замикаючи машини, вбіг у двір… Вийшов… У руці пачка журналів… Сів у машину… Виїхав на кільце. Їде в другому ряду. Круто звертає у крайній лівий ряд, перевіряється.
— Бачить вас?
— Не знаю.
— Погано, — сказав Константинов.
— Перейшов знов у другий ряд, узяв напрямок до Кримського.
— Хто доповідає? Друга?
— Ні, доповідають з першої, він ще в полі зору.
— Що ж, ведіть спостереження далі.
— Єсть.
О шостій сорок п'ять Джекобс запаркував машину коло будинку, де живуть співробітники посольства, й піднявся до себе.
О сьомій годині Константинов виїхав у Парк Перемоги.
О першій годині ночі співробітників Коновалова зняли; періщив дощ; усі промокли до нитки. ЦРУ на зустріч не вийшло. Провал.
Славін
«Здрастуй, рідний мій!
Я придумала філософську формулу, і вона чудова: лицемірство колишеться, як завіса, прикріплена між двома колосниками, а посередині тріумфуючий міщанин! Сусід Валерій Миколайович, зустрівши учора мене біля ліфта, спитав: «Нелегко молодій вродливій жінці завжди жити в самотині, чи свобода кохання гарантує її від цього почуття?» Я хотіла йому сказати, що він старий пошляк, але ти вчиш мене бути стриманою, і я відповіла йому як у парламенті.
Отак.
Як же мені без тебе трудно, Віталю! Не тому, що я слабка жіночка і мені потрібен чоловік з біцепсами, який захистив би мене, а тому, що мене зроблено з твого ребра, і я пишаюсь тим, що ти мій володар; світ, при всій його щедрості, досить-таки слабкий на таланти, а те, що ти талановитий, для мене цілком очевидно.
До речі, Ільїни купили дивовижне цуценя, йому тільки один місяць, але — уяви собі! — надвір проситься, скавчить біля порога, схоже на ведмедя, страх яке ласкаве. А що коли я куплю таке цуценятко до твого приїзду? Ти ж повернешся рано чи пізно, сподіваюсь?!
Так от, про талановитість. Знаєш, що я зрозуміла? Я зрозуміла ось що: жінку вабить до таланту його індивідуальність. А будь-яка індивідуальність — поза законом, і відчувати оте незвичайне для жінки дуже цікаво, про це красномовно свідчить факт перелюбства Єви, і якщо мені почнуть доводити, що Адам її до цього примусив, я буду голосно сміятись. Куди поїдемо відпочивати? У письменників відкрився будинок у Піцунді, бари працюють до дванадцятої, що, певна річ, неможливо, бо ті, хто відпочиває, мусять об одинадцятій спати міцним сном, готуючи себе до передачі «З добрим ранком»; номери розкішні, з лоджіями. Як це тобі? Я з радістю просвітила б когось з Літфонду до самої серцевини, але в них своя чудова поліклініка, отже, я не «дефіситна», думай ти. Чи поїдемо до рибалок? Але тоді я не зможу надіти довгої спідниці, а я пошила її з полотна, і вона б тобі дуже сподобалась.
Приїжджай швидше. Завтра піду до ворожки. Тут одна сліпа чудово гадає і лікує замовлянням вовчий лишай.
Отак.
А взагалі, по-моєму, серце людини не в силі вплинути на розум; серце — добріше. Я стала злою. Можна до всього звикнути: звикаєш курити, звикаєш приховувати позіхання, звикаєш вислухувати нісенітниці, звикаєш заспокоювати Лілю; не можна тільки звикнути до чекання.
А дехто може. Я з самого малку не могла — постійне, кляте нетерпіння. Мабуть, ти мене ледве терпиш, правда? Як добре любити жінку, спокійну, як теличку, і таку ж посидячу. А що? Коли є непосиди, як назвати їхню протилежність?
Ти взагалі розумієш, чому я канючу без упину? Я ж відволікаю тебе від твого діла, хочу, щоб ти на мене розізлився, тоді тобі краще думатиметься. Треба б сформулювати й захистити кандидатську «Теорія відвертання від ділових турбот подразником кохання». Мене тоді жінота розтерзає.
Про новини. Дзвонили Кост. Ів. і Ліда. Обоє аж надто весело говорили, який ти молодець, і що ти ось-ось повернешся, і що, мовляв, відрядження це, на відміну від інших, просто-таки прогулянка, я зразу ж подумала — втішають. І сказала їм про це. Кост. Ів. засміявся й відповів, що загалом так воно й є, але якихось серйозних підстав, щоб непокоїтись, нема.
Дзвонила Надя Степанова. Хоч вони й не живуть разом, але вона все-таки питала про Диму. Зі мною розмовляє сухо: я ж не жінка, а подруга, а їх, подруг цих, треба боятися — лихий приклад — людям заохота.
Я їй сказала, що ти зараз у від'їзді, і тому про Диму нічого не знаю, тільки в газетах читаю його кореспонденції. Листа від Дими посилаю тобі в цьому ж конверті, дуже хотілося відкрити його, та коли жінка хоч раз прочитає листа, адресованого мужчині, чи загляне в записну книжку, значить, любов кінчилась — почалася матата, треба розлучатись. Дивно, розлучаються, тільки коли люблять, коли ж любов кінчилась, починають прискіпуватись, розлучення не дають, скандалять і ходять скаржитися в громадські організації.
У нас поганюща погода: то холодно, то жарко, кладуть хворих з гіпертонічними кризами. Пригадуєш, Холодов радив сердечникам у місяці неспокійного сонця жити в підвалах? Може, він правильно радив?
Рідний мій, я бачила вчора, коли поверталася з клініки, як у сквері скублися голуби. Я ніколи не думала, що ці птахи вміють битися. Пікассо, символ миру і таке інше. Але потім я збагнула, що билися вони за любов. А хіба можна таку бійку вважати за бійку?
Будь ласка, якщо зможеш, купи мені книжку Айєрса про травматологію в дітей середнього віку. Дуже багато до нас привозять з переломами. А найбільше дівчаток. Випадають з вікон. Хазяєчки миють шибки, коли мами чи бабусі немає вдома, спочатку — за їхньою логікою це правильно — відкривають нижній шпінгалет — легко дотягтися, а потім, коли внизу помили, відкривають верхній і випадають з вікон. Раніш, як була я маленькою, до лікарні батьків не пускали, а тепер ми дозволяємо мамам та бабусям сидіти цілий день. Стаємо добрішими. Хоча з санітарками у нас кепсько. Йдуть прибиральницями, працюють у двох місцях, сто вісімдесят в руки, інакше й говорити не хочуть. Я, стошістдесятикарбованцевий рентгенолог, дивлюсь на них знизу вверх.
Отак.
Я дуже хотіла до твого приїзду замовити дубову раму в твій кабінет, таку, яка тобі подобається, але зрозуміла, що планета наша для розваг мало обладнана, сто разів правий Маяковський. Мені сказали, що замовлення можуть виконати через рік, у кращому випадку. Ну й чорт з ними, правда? Аби тільки ти скоріше повернувся, і ми з тобою були б разом хоча б у ту суботу і в неділю, коли ти прилетиш. А ще краще — ввечері в п'ятницю.
Я тебе цілую, любов моя.
Ірина».
