Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Убивць не знайшли.

— Ви певпі, що їх шукали?

— Формально — так. Але хіба в Гонконзі це мислимо… Ви там бували?

— Ніколи.

— Якщо вас цікавить проблема світової наркоманії, раджу з'їздити.

— Я пробував. Мені не дають візи. Свобода пересування на червоних не дуже поширюється, ваші люди переслідують свої інтереси, коли галасують з цього приводу… Вам прізвище Шанц говорить про щось?

— Вільгельм Шанц, німець з Мюнхена?

— Так.

— Він працював там з Глеббом.

— Ви його історію знаєте?

— Ні. Старий німець, добре розмовляє по-англійськи, розповсюджує американські видання…

— Те, що він був гауптштурмфюрером СС, вам відомо?

— Це з серії пропагандистських штучок?

— Ми друкували в газетах факсиміле його наказів про розстріли, містер Гі. Він є в списках воєнних злочинців.

— То вимагайте, щоб його видали.

— Ми це робили тричі. Словом, групою терору в Гонконзі керував він. Думаю, що напад на вас теж готував Шанц, він умів це робити, він працював з Скорцені.

— А це вам звідки відомо?

— Про це мені сказав сам Скорцені.

— Що дає введення нової людини в мою справу, містер Степанов?

— Багато чого. Все-таки більшість американців ненавидять нацизм. Коли ви доведете, що Глебб переховував Шанца, ви привернете увагу до вашої справи зовсім по-іншому. Я готовий передати вам матеріали на Шанца. А ви розкажіть мені, чому підписали беззастережну капітуляцію.

— Хочете про це писати?

— Залежить від вас.

— Я не хочу, щоб ви писали про це.

— Боїтеся втратити роботу?

— Життя. Робота — півбіди, я вже оволодів професією посудниці, коли намагався повалити Глебба. Мене просто пристрелять…

— А якщо я напишу, змінивши прізвища? Місце дії?

— Це буде коштувати п'ятдесят тисяч доларів, містер Степанов.

— Я одержую тут дванадцять доларів на день, містер Гі. Коли зважите на те, що я тут пробуду не менше місяця, то зможу віддати вам половину.

— Хороший бізнес, — напружене обличчя Гі ледь розслабилося. — Розумієте, колего, я продав усі свої матеріали по Глеббу. Все — до останнього рядка. За десять тисяч. Коли вони прислали мені листа й сказали, що вб'ють мою матір і викрадуть сестру, я зрозумів, що вони зроблять це. Вони й зробили б це, розумієте? Я думав тоді, як же бути? Вивезти до вас маму й сестру? Нема грошей, квитки дорогі. Та й, крім того, я люблю Америку й зовсім не люблю вашого ладу.

— Так само, як я — вашого.

— Я знаю. Вас читають мої колеги.

— А ви?

— Ні. Я взагалі нічого не читаю, містер Степанов. Я не вірю жодному надрукованому слову. Я знаю, як це робиться. Я пишу те, що від мене хочуть, я відробляю, містер Степанов. Мене купила «Стар», купила на прохання того ж Глебба — в цьому я переконаний…

— Ні. Він дрібний для цього, містер Гі. На прохання його босів.

Гі похитав головою, посміхнувся:

— Як ви гадаєте, який процент від прибутку Глебб переказував на рахунки своїх босів після операції з героїном? Не більше трьох процентів — там люди обережні, вони знають, скільки можна брати. Адже краще брати довго й потроху, ніж один раз і на цьому погоріти.

— Дивлячись, яким буде цей «один раз»?

— Такса проста: з кожної реалізованої операції п'ять процентів ішло Глеббу — за прикриття. З цих п'яти процентів три він віддавав босам.

— Тоді чому він сидить у Луїсбурзі на другорядних ролях, а не загорає в Майамі?

— Тому що всі гроші він здуру вгатив у Нагонію, містер Степанов. Процентів десять акцій усіх тутешніх готелів належали йому. Але він не встиг загребти свої мільйони — тут усе пішло шкереберть. А він повинен повернути свої гроші, хіба це не зрозуміло?

— У вас є факти?

— Факти є в Лісабоні і в Парижі. І в Берні вони є — там друкуються чудові довідники для людей, які повинні вкласти гроші. Глебб не міг їх тримати на рахунку, в нашій країні фіскальна система міністерства фінансів працює куди краще за ФБР…

— Невже він не розуміє, що це нереально — повернути Нагонію?

— А я вважаю, що це цілком реально.

— Не вийде.

Гі похитав головою.

— Вийде.

— Ви певні, що всі його героїнові вклади погоріли в Нагонії?

— Всі, — відповів Дональд Гі, і в його очах сяйнув вогник, але зразу ж погас, і він зацьковано озирнувся, швидко оглянув усіх, хто сидів у вестибюлі, й знову поліз до кишені по свою пожмакану пачку сигарет.

— Ви ж дуже не хочете, щоб він повернув собі гроші, Дональд? — тихо спитав Степанов. — Ви дуже не хочете, щоб він почав тут діло? Те діло, яке дозволить йому покласти до кишені свої мільйони і повернутися в Штати переможцем?

— Я дуже цього не хочу, але я ще більше не хочу, щоб він перестріляв усю мою родину.

— Ну для цього є виконавці…

— Ні. Глебб уміє все робити сам.

— Боїться свідків?

Гі знову знизав плечима:

— Чому? Не боїться. Він і їх прибере з дороги, коли треба буде. Просто йому подобається ця робота. Він справжній «зелений берет», його ідеал — сила, те, що ви сказали про Шанца, збігається з моїм уявленням про Глебба. Мене не здивує, якщо він удома тримає портрет Гітлера; тепер — принаймні — не здивує.

— Можете назвати тих людей, з якими ви говорили про нього?

— Я ж вам сказав, що продав усі документа, всі до єдиного. Я хочу жити. Ось так. Зрозуміло?

— Зрозуміло. Тепер послухайте мою пропозицію. За кілька місяців я буду в Штатах. Ви дасте два імені, більше мені не треба для початку. Ви даєте мені імена людей, які не люблять нацистів. Я поведу своє розслідування — мені там належить гонорар за книгу, я його витрачу на свій пошук — це не буде пов'язане з вашим ділом.

— Вам не платять за кордоном гонорарів, у нас писали, що вас оббирають.

— Ви ж не вірите газетам, — засміявся Степанов. — Хоча на цей раз писали більш-менш правильно.

— Ви сміливо розмовляєте з правим журналістом, містер Степанов.

— Я розмовляю з журналістом, який служить у правій газеті, містер Гі… А це не одне й те саме.

— Поясніть мені, чому ви, особисто ви, так ненавидите нацизм? Ну я розумію, ви втратили десять мільйонів…

— Двадцять.

— Невже?

— Так. А особисто я… Що ж… Коли сімох твоїх братів і сестер — а їм ще й по десять років не було — шанци клацають з дрібнокаліберок… А тепер ці шанци в Гонконзі розповсюджують яскраві видання про демократію й справедливість…

— Я не п'ю, містер Степанов, але якщо ви притиснете Глебба по-справжньому, їй-богу, я вип'ю чарку Мадейри за вашу удачу. Спробуйте поговорити з його першою дружиною: іноді вона живе вдома, але це буває не часто, а то все лежить у клініці для психів, хоча, кажуть, цілком здорова, їй не повірять, звичайно, але вона дасть вам факти. Її звуть Емма Шапц, її батько — той самий Вільгельм, про якого ви мені так багато й так патетично розповідали. Тільки запам'ятайте: Емма народилася в травні сорок п'ятого — це треба знати для того, щоб збагнути, що вона любить, а що ненавидить.

Славін

— Люди стали добрішими, — впевнено повторив Славін, вішаючи піджак на спинку стільця. — Ви подумайте тільки, у нас тепер найпопулярніша пісня — про доброго крокодила Гену, а колись дітей крокодилом лякали.

— Підіть покупайтеся в нашій річці, там чимало таких добрих Ген проживає, — відповів Зотов. — Не доброта це, а наближення знань до масової аудиторії. Я маю на увазі телепередачу «У світі тварин». Вони ж такі добрі на екрані, ці самі крокодили, і дуже їх жалко, бідолашних… Люди стали сентиментальнішими, з цим можу погодитись, а що стосується доброти, дозвольте мені лишитись при своїй думці. Людство занепадає, Віталію Всеволодовичу… Ви в борг гроші даєте?

— Даю.

— І вам завжди повертають?

— Хм… Дехто.

— Дехто. А хіба могло бути у минулому столітті, щоб хтось комусь не віддав боргу? А надто коли нагадували про позичку на людях, вийде в сусідню кімнату і пах — куля в серці. А тепер спробуйте повернути свої гроші? Скажуть: «Скупердяй чортів, підожде, нічого страшного». Або згадайте, як буває у нас на зборах, коли моральне обличчя людини розглядається? Слава богу, стало легше, а що раніше витворяли? Брудну білизну вивертали напоказ, справжнісіньке аутодафе. Ні, ні, людство знемагає від люті, Віталію Всеволодовичу, воно забуло, що таке горе, воно живе, наче в комунальній кухні, ото тільки що сусідам у чайники не мочаться.

34
{"b":"252120","o":1}