… Начальник управління генерал Федоров, вислухавши Константинова, сказав:

— Початок операції у мене завжди асоціюється з ремонтом у квартирі. Все було тихо й спокійно, лише подекуди з'явилися тріщини, треба тільки трохи підфарбувати — та й годі, а як навезуть будівельники матеріалу, як застелять газетами підлогу, як заходяться все трощити й ламати, отоді вже починаєш думати, прощавай спокій…

— Це ще добре, що вони у вас застилали підлогу газетами, — озвався Константинов. — Зразково-показові, мабуть, були майстри. В мене вони по паркету ходили мало не в буцах на шипах.

— Це зрозуміло, — відповів Федоров. — Втрата професіоналізму. Я це пояснюю тим, що війну вистраждали наші жіночки — біля верстатів вони ж стояли, бідолашні, і хлопчики років по тринадцять…

— Ми спали між верстатами, — всміхнувся Константинов, — додому сили не було дійти, та й бомбили дуже, то ми гамаки вішали і в них відпочивали. Гуде, бувало, машина, але це байдуже, звикли, навіть заспокоює — тоді тиша тривожною була…

— Це ви правду сказали, — замислено мовив Петро Георгійович. — Тиша була тривожною… Двадцять мільйонів людей вибили, а з ними і високий професіоналізм убили. А що таке професіоналізм? Це — старанність насамперед, висока, дбайлива старанність. Отож, коли глибоко вдуматися в суть проблеми, то ті самі шипи на буцах, якими гупають по паркету, — зрозумілі, і, на жаль, їх можна пояснити; трагічно, але пояснити можна. Чаю хочете? А може, кави?

— Кави.

— Серце не підірвете?

— Мені здається, що будь-яка, навіть невеличка надзвичайна подія у нас з погляду стресового навантаження куди небезпечніша, ніж тонна кави, Петре Георгійовичу.

— Теж правильно, — погодився Федоров, — але така позиція демобілізує. Ви так не вважаєте?

— Але завжди стояти під рушницею — це також стрес; демобілізація — це розслаблення.

— Вам би в схоласти, ну й хитрий же ви, од Славіна не відстаєте.

— Хитрішого за Славіна немає на світі, — впевнено сказав Константинов.

… Коли секретар приніс дві чашки кави й бублички, Петро Георгійович узяв великий аркуш і заходився швидко креслити точну схему.

— Вам видно? — спитав він.

— Видно.

— Тоді коригуйте, якщо я помилюсь.

— Не помилитесь.

— Гаразд, гаразд, тільки не дуже хваліть мене. Отже, в полі вашого інтересу, особливо після телеграми Славіна, опинився Парамонов, так?

— Так.

— Спостереження за ним додало ще Ольгу Вінтер. А вона, виявляється, дружина Зотова. Так?

— Саме так.

— Я, до речі, послав запит Славіну, як він ставиться до того, щоб відкликати Зотова з Луїсбургу. Мовчить. Гадаю, поки що в нього немає підстав наполягати на цьому. Нас не зрозуміють, якщо ми звернемося з такою пропозицією. Де ж факти?

— Дружба Зотова з Глеббом?

— То й що? З Глеббом і посол під руку на прийомах походжає. Ми не можемо пред'явити йому обвинувачення, що він співробітник ЦРУ, це тільки припущення, він же комерсант, до нас дружньо ставиться… Поїхали далі. Які тут можливі комбінації? Коли затримали в поліції Парамонова, то завербували на чомусь. Але на чому? Славін версію до кінця не довів, і ми ворожимо на кофейній гущі. Однак що дає нашим «колегам» вербування Парамонова? Він же не має ніякої інформації політичного характеру. Навіщо він їм? ЦРУ такі не потрібні.

— Передаточна інстанція.

— Припустімо. Між ким?

— Можна уявити таку комбінацію: Зотов — у Луїсбурзі наводить на проблеми; тут далі веде Вінтер — через неї проходять секретні матеріали, вона знає багато; Парамонов — передавач інформації.

— А якщо трохи підкоригувати? Зотов — справді наводчик; Шаргін — головне джерело оперативної інформації, Вінтер — ще раз перевіряє дані Шаргіна, до неї, в їхній інститут, надходять матеріали практично з усіх міністерств; Парамонов — згоден — передаточна інстанція. Так може бути?

— Звичайно. Але може бути ще й третє припущення: у Вінтер багато знайомих на корті. Її партнери — інформовані люди. Там, на тенісному корті, вона зачіпає найскладніші політичні проблеми, а Шаргін уточнює ті питання, які вона перед ним ставить; Парамонов — передає інформацію.

— Як це передає? Де? Кому? Чи не генералові Шебеко…

— Він мемуари пише, тільки щось йому це не дуже вдасться, — сказав Константинов. — Є ще чимало людей, які наївно думають, ніби література — легка справа… Ми перевіряли, старий не спить ночами… От і гуляє в Парку Перемоги…

— Де був Парамонов, коли Лунс туди їздив?

— Вдома.

— Вінтер?

— Ще не з'ясували.

— Шаргін?

— Сидів у ресторані з братом.

— А де всі вони були під час останньої передачі розвідцентру?

— Шаргін був на роботі, отже, приймати не міг. Парамонов — дома, але, як довідався Гмиря, свій «Панасонік» він продав місяць тому через комісійну на Садовій. Вінтер була вдома.

— Слід було б графік скласти: хто, де буває в годину передач з центру. Я це практикував у пору битви з Канарісом і «татом Мюлером», мали хороший результат… Який приймач у Вінтер?

— «Панасонік».

— Славіна, до речі, запитайте — хто, в кого, коли і за скільки купив оті самі «Панасоніки», мабуть, усі в одній крамниці брали, а якщо в різних, то ще краще.

— Ми це зробимо негайно.

— Скільки ж осіб, які цікавлять нас, опинилося у «звуженому колі»? — спитав Федоров.

— Увечері відпало ще п'ять чоловік — вони зараз у від'їзді; двоє пішли в докторантуру, решта чисті, мов кришталь.

— Ну, це белетристика.

— Ні, дані перевірки.

Петро Георгійович одсунув порожню чашку, і, побачивши, як він її одсунув, Константинов відчув його роздратування.

Він не помилився.

— Чому Славін зволікає із своєю версією? Чому нічого не повідомляє?

— Він і сам як на голках, але не вміє поспішати, по вміє — та й годі. Він розуміє, що коли покаже фотокартку тому, хто писав, всі наші здогади кінчаться, він чудово розуміє, як ми ждемо від нього саме цього повідомлення, Петре Георгійовичу.

До кабінету заглянув помічник:

— Товаришу генерал, Панов із спішним повідомленням.

— Дзвонить?

— Ви просили не з'єднувати, то він прийшов.

— Нехай зайде.

Панов поклав на стіл шість сторінок:

— Зразу три, товаришу генерал. Такого ще не було[2].

— Як це вам подобається? — спитав Петро Георгійович. — Лишається тільки попросити у вас сигару. Така інтенсивність роботи може бути тільки напередодні подій…

… Генерал-лейтенант Федоров став чекістом, коли йому виповнився двадцять один рік — молодий радіоінженер поїхав добровольцем до Іспанії, працював там з легендарними дзержинцями-контррозвідниками, вчився ремесла в Григорія Сироїжкіна, а коли почалася війна, став працювати проти абвера й гестапо; сотні гітлерівських агентів схопили й знешкодили завдяки роботі тієї служби, яку очолював Федоров. Потім — боротьба з буржуазними націоналістами, розгром бандерівців; викриття прихованих гітлерівських прихвоснів, битва з Даллесом за видачу фашистських катів, які втекли за океан, шукаючи нових хазяїв. Згодом почалася його робота проти шпигунів, що їх стали засилати американські розвідоргани.

Кмітливий, енергійний і водночас спокійний Федоров спитав задумливо:

— Ви в теніс ще й зараз граєте?

— Коли є вільний час.

— А ви знайдіть час, гаразд? Подивіться на Вінтер самі, все-таки, розумієте, папір — це папір, а людина є людиною. Придивіться до неї, Костянтине Івановичу. Але справа ця складна, архіскладна, я сказав би. Тому, гадаю, слід вам — з вашою ретельністю — звернути увагу й на дрібниці, які тільки здаються дрібницями. Шукати шпигуна — акція зовнішньополітична, тут потрібна гранична скрупульозність.

— Ні, Іване, сто разів ні, — вперто, як тільки можуть упиратися люди, що завжди п'ють, повторив той самий нечупарний, огрядний чоловік у хакі, котрий покликав Славіна. — Ви все зруйнували своїми руками, ви, ваш Сталін, він завжди загрожував Європі агресією. Що нам лишалося робити?