— З ким ви хочете говорити?

— З її батьком…

Пілар продиктувала номер:

— Росіто, як тільки дадуть Москву, дзвони мені по коду сюди, я зараз у Ендрю. Вісімсот три п'ятнадцять сорок вісім. І тримай трубку до трубки. Я… Ми чекаємо, чекаємо, Росіто. Це так важливо для нас…

Через дві години Пілар вийшла з квартири. В машині її чекав Глебб. Навпроти стояв звіроподібний «форд», повний пасажирів у капелюхах.

— Ну? — спитав Глебб. — Як?

— Знаєш, мені жаль його.

— Мені теж. Але все-таки ти його поклала?

— Мені його жаль, — повторила Пілар. — Дай мені, будь ласка, сигарету, в мене кінчились.

— Жалій Розумного, гвапенья. Як-не-як, він — твій компаньйон. Ми робимо жорстоке діло, і треба вміти контролювати серце.

— Я не поклала його, Джон. Це було б протиприродно, повір, я жінка, я це відчуваю краще. Ти помилився в розрахунках.

— Я не помиляюсь, коли роблю ставку на чоловіків. А як він поставився до того, що може бути скандал?

— Він навіть не спитав про це. Немовби й не чув. А може, не зрозумів.

— Гаразд. Як ти думаєш, він прийде до тебе завтра?

Пілар заперечливо похитала головою.

— Він не прийде, Джон. Він завтра ж вилетить до Москви.

— Їхній літак відлетів сьогодні, лишається п'ятниця.

— Він полетить будь-яким рейсом.

— Їм не можна. Вони літають своїм рейсом. Він нікуди завтра не полетить…

— Поїдемо?

— Не поспішай. Я стомився…

— Чого б то?

— Бо ждав тебе, Пілар. Я дуже стомився, ждучи тебе, дівчинко. Я стомлююсь, коли ти працюєш. Це дуже нелегка робота — ждати…

Через три години Глебб одержав запис розмови Зотова з Росітою; вона з'єднала його із старим Вінтером; чути було дуже погано, але все-таки Зотов почув: «Оленьки вже немає на світі».

Через три години сорок хвилин Глебб приїхав у «Хілтоп» і піднявся в бар — він знав, що Пол Дік зараз там, п'є своє пиво й пише фломастером на серветках. Глебб був здивований, коли зрозумів, що той пише не кореспонденції, а вірші.

— Привіт, Пол, п'єте на самоті і не знаєте про скандал у нашій богадільні?

— У нас їх дуже багато. У якій саме?

— У відомстві Лоренса.

— Нашого головного шпигуна?

— Саме так. До нього залізли в сейф. Якщо це зробили чужі — тоді ніхто нічого про це не дізнається, а якщо встругнули тутешні гангстери — треба ждати вимоги про викуп, і бідолашному Лоренсові доведеться платити; матеріали, мабуть, того варті. Він так добре конспірував, цей Лоренс, що хлопці твердо повірили: він зберігає в своєму сейфі долари. Дивна, до речі, манера — наймати для такого офісу апартамент у готелі.

— Чому ж про це тут нічого не чути?

— Тому що хазяї «Хілтона» розумні люди. Хіба можна лякати клієнтуру?

— Який у нього номер?

— Не здумайте послатися на мене — шістсот восьмий.

— Він у себе?

— Звідки я знаю? Коли він у себе — розповісте мені, як він реагуватиме на ваш візит.

Пол Дік дивно всміхнувся, сповз із стойки, обернувся до бармена:

— Я сподіваюсь повернутися. Якщо цей джентльмен захоче випити — зробіть йому один «хайбол» за мій рахунок.

Глебб подивився йому вслід замислено, з доброю усмішкою й попросив бармена:

— Налийте склянку апельсинового соку за мій рахунок.

Через три години п'ятдесят дві хвилини Роберт Лоренс, похмуро глянувши на Діка Пола, спитав:

— Від кого до вас надійшла така інформація?

— Я не відкриваю джерел моєї інформації, містер Лоренс, я хочу лише дістати відповідь — чи правда, що секретні матеріали, пов'язані з державними інтересами нашої країни, пішли на сторону?

— Я не коментую цього запитання.

— Дозвольте мені сформулювати інакше: чи правда, що група невідомих намагалася викрасти документи тієї фірми, де ви працюєте?

— Правда.

— Тоді я хотів би дізнатися, чи правда, що ви — співробітник Центрального розвідувального управління?

— Я до цієї організації зовсім непричетний, я представляю «Інтернейшнл телефонію».

— Який саме інтерес можуть мати документи вашої фірми і для кого?

— Імена наших контрагентів, обсяг поставок, ціни — все це має інтерес для конкурентів.

— Ви підтверджуєте, що пограбування вчинили ваші контрагенти?

— Звичайно. Ті, хто хоче перешкодити розвиткові добрих відносин між нашою країною і Луїсбургом.

— Коли ваша фірма працює чесно, то хіба можна перешкодити її стосункам з Луїсбургом, містер Лоренс?

— Будь-яку чесну роботу можна фальсифікувати, будь-яку людину можна закаляти багнюкою. Це все, що я можу сказати, дякую вам.

— Останнє запитання, містер Лоренс.

— Я відповім вам на ваше останнє запитання.

— Ви той самий Роберт Лоренс, службовець «Інтернейшнл телефонік», який свідчив у конгресі з приводу змови в Чілі?

— Я лише свідчив, що ми були зовсім непричетні до трагедії, яка сталася в Сантьяго. Але мені не хотілося б, сер, щоб ваше запитання і моя відповідь потрапили на сторінки газет.

— Ви звертаєтесь до мене з проханням, і я готовий виконати ваше прохання, але — в такому разі — виконайте й ви моє: що викрали, містер Лоренс?

— Ви ж бувала людина. Невже ви не розумієте, що я не можу вам відповісти? Невже ви не розумієте, що моя відповідь може підвести людей; хороших — повірте моєму слову — людей, вірних і надійних компаньйонів у нашому чесному ділі.

Через п'ять годин дванадцять хвилин директор поліції Стау подзвонив Глеббу, який сидів навпроти Лоренса біля телефону, і сказав:

— Усе гаразд.

Глебб обережно поклав трубку, зітхнув — глибоко, полегшено — і засміявся:

— А от тепер, бос, я охоче вип'ю чарку добрячого хересу.

Він мав право випити чарку гіркуватого іспанського вина, бо поліція, яку викликали сусіди (брязкіт розбитої шибки), зайшовши до Зотова, побачила його зв'язаного, оглушеного; в його квартирі все було перевернуто догори дригом. Агенти кримінальної поліції — немало здивувавшись — знайшли в темній комірчині портативний радіопередавач, а в нижній шухляді стола шифровку; цифри ті ж самі, що їх протягом останнього року перехоплювала радянська контррозвідка; коли Зотов, уже в госпіталі, опритомнів і його запитали про передавач, відповідати слідчому він відмовився; радянський консул, якого викликала поліція, запитав його про те ж саме, і Зотов сказав: все це провокація, і попросив, щоб його відправили до Москви.

— Це вирішуватиме суд, пане Зотов, — відповів йому поліцейський слідчий. — У вашій квартирі знайшли речі, котрі заборонено ввозити в нашу країну. Мабуть, пан консул розуміє, що я не можу порушувати закон моєї батьківщини. Поки ми не з'ясуємо, яким чином ви ввезли в Луїсбург передавач, кому й що передавали, ми не маємо права дозволити виїзд; більше того, ваша палата від сьогоднішнього дня буде під нашим наглядом.

Вечірні газети вийшли з заголовками: «Російський шпіонаж у Луїсбурзі».

І лише єдине видання, близьке до американського посольства, опублікувало дивний коментарій: «Передавач — у тих країнах, які вважають себе вільними — це не доказ. Колонка цифр може й не бути шифром, тому, нам здається, що арешт російського інженера — це прикра помилка, якщо не злочин, бо, як ми дізнались, одну американську фірму теж пограбували, причому невідомі, начебто не шукали грошей. Чия ж рука керує ними?»

Прочитавши цей коментарій, Славін подзвонив Глеббу:

— Джон, привіт вам, як поживаєте?

— Здрастуйте, дорогий Віт, радий вас чути. Як ви?

— Чудово. Де це запропастився Пол?

— По-моєму, він замкнувся в номері й пише, він мені сказав, що має сенсаційну інформацію. Чи не бажаєте разом пообідати?

— Охоче. Тільки спершу я постараюсь прорватися в лікарню до Зотова.

— Чому в лікарню? Що з ним?

— Ви не читали газет? — спитав Славін і виразно уявив собі сяюче обличчя Глебба. — Відстаєте від життя. Він чийсь шпигун.