– Клариса-Ельміра розповіла мені, що ви вимовляли наше прізвище як «ДОНнелл». Що ж, панно Ширлі, правильно вимовляти «ДонНЕЛЛ» – з наголосом на останньому складі. Сподіваюся, ви запам’ятаєте це на майбутнє.

– Я спробую, – видихнула Енн, ледь стримуючи непереборне бажання розсміятися. – З досвіду знаю, як це неприємно, коли, наприклад, ваше ім’я неправильно пишуть, тож припускаю, що, коли його й вимовлять не так, як треба, це ще гірше.

– Саме так. А ще Клариса-Ельміра сказала, що ви називаєте мого сина Джейкобом.

– Але ж він сказав мені, що його так звуть, – запротестувала Енн.

– Може, цього й слід було очікувати, – сказала пані Доннелл тоном, який означав, що нічого й шукати в дітях якоїсь вдячності в часи такої розбещеності та вседозволеності. – У цього хлопчиська такі плебейські смаки, панно Ширлі. Коли він народився, я хотіла назвати його Сен-Клером – це ім’я звучить так аристократично, правда ж? Але його батько наполіг на тому, що його треба назвати Джейкобом, на честь дядечка. Я скорилася, бо дядечко Джейкоб був старим багатим холостяком. І що ви думаєте, панно Ширлі? Коли нашому невинному хлопчику було п’ять, дядечко Джейкоб взяв та й одружився, і тепер у нього є троє власних синів. Чи ви коли-небудь чули про таку невдячність? У ту ж мить, коли нам прийшло запрошення на весілля – а йому таки вистачило зухвалості надіслати нам те запрошення, панно Ширлі, – я сказала: «Більше тут не буде ніяких Джейкобів, з мене досить». З того дня я почала називати сина Сен-Клером, тож і вам, я наполягаю, слід кликати його Сен-Клером. Його батько вперто продовжує називати його Джейкобом, та й сам хлопець з якихось незбагненних причин надає перевагу цьому вульгарному імені. Та він Сен-Клер, і Сен-Клером залишиться. Ви ж будете такі люб’язні запам’ятати це, панно Ширлі, правда ж? СПАСИБІ вам! Як я й казала Кларисі-Ельмірі, я була впевнена, що це просто непорозуміння і що мої слова все вам прояснять. Доннелл – наголос на останній склад… і Сен-Клер – в жодному разі не Джейкоб. Ви пам’ятатимете? СПАСИБІ вам!

Коли пані ДонНЕЛЛ полетіла геть, Енн зачинила школу й пішла додому. Біля підніжжя пагорба, на Березовій Стежці, вона зустріла Пола Ірвінга. Він простягнув їй букетик маленьких диких орхідей, котрі ейвонлійські діти звуть «рисовими лілеями».

– Візьміть, будь ласка, вчителько. Я знайшов їх на полі пана Райта, – сором’язливо сказав він, – і повернувся, щоб подарувати їх вам, тому що подумав, що ви – з тих леді, котрим вони б сподобалися, і ще тому…, – він звів до неї свої красиві великі очі, – тому що ви мені подобаєтеся, вчителько.

– О, любий, – сказала Енн, приймаючи запашні квіти. Так, неначе слова Пола були якимось магічним заклинанням, вона вмить відчула, як її дух звільнився від зневіри й утоми, а надія сповнила серце, витаючи в ньому, як танцюючий фонтан. Вона легко й безтурботно пройшла Березову Стежку, насолоджуючись, наче якимось благословенням, солодкавими пахощами своїх орхідей.

– Ну, як усе пройшло? – поцікавилася Марілла.

– Запитай мене через місяць, і тоді, можливо, я й зможу відповісти. А зараз ні… Я й сама не знаю, ніяк не можу зрозуміти. Почуваюся так, ніби всі мої думки хтось перемішав так, що вони стали густими й каламутними. Єдине досягнення на сьогодні, в якому я упевнена, – це те, що я навчила КліффіРайта розрізняти літеру «А». Раніше він не знав, як вона виглядає. Хіба ж це не хороший початок, коли допомагаєш якійсь душі ступити на стежку, котра може привести її до Шекспіра чи «Втраченого раю»?

Пізніше прийшла пані Лінд, щоб ще більше заохотити Енн. Ця добра леді зупиняла школярів біля воріт свого дому й розпитувала, чи їм сподобалася нова вчителька.

– І всі вони сказали, що ти була чудова, Енн, – усі, окрім хіба що Ентоні Пая. Мушу визнати, йому ти не сподобалася. Він сказав, що в тобі «немає нічого доброго, як і в решті дівчат-вчительок». Він просто зліплений з того ж тіста, що й усі Паї. Але не зважай на це.

– Я й не зважатиму, – спокійно відповіла Енн, – а ще я збираюся зробити так, щоб Ентоні Пай мене полюбив. Терпіння і доброта точно допоможуть мені завоювати його прихильність.

– Ну, з Паями ніколи не можна бути певною, – обережно мовила пані Рейчел. – Вони – як сни, які часто означають протилежне. А щодо тієї пані ДонНЕЛЛ, можу запевнити, я її так звати не бути. Прізвище їхнє – ДОНнелли, і так було завжди. Та жінка просто божевільна, ось що я скажу. У неї є мопс, котрого вона зве Квінні, і він їсть за одним столом з усією сім’єю, поїдає наїдки з порцелянових тарілок! На її місці я боялася б осуду. Томас каже, що чоловік її – тямущий і працьовитий, хоча й не виявив достатньо кмітливості, коли обирав собі дружину, ось що.

Був серпневий день на пагорбах Острова Принца Едварда; над піщаними дюнами з боку моря віяв свіжий вітерець; а поміж пагорбів простягалася довга червонувата дорога, що петляла серед полів та лісів, то огинаючи густий смерековий перелісок, то проходячи через насадження молодих кленів, поміж яких внизу виднілися великі перисті листки папоротей, то спускаючись у виярок, де вона спалахувала поміж деревами червонявим струмком, а тоді знову ховалася в лісі, то гріючись у променях сонця поміж золотушниками й димчасто-блакитними айстрами; повітря повнилося співом безлічі цвіркунів, цих маленьких щасливих мешканців літніх пагорбів; вгодований гнідий поні тюпав собі вздовж дороги; а позаду їхало двоє дівчат, сповнених простої, безцінної радості молодості й життя.

– Ох, Діано, сьогодні такий блаженний день, правда? – зітхнула від чистого щастя Енн. – У повітрі витають якісь чари. Ти тільки глянь натой багрянець в чаші долини зі збіжжям, Діано! І ось, вдихни запах живиці! Він долинає з того маленького сонячного виярка, де пан Ібен Райт пиляє стовпи для паркана. Проживати такий день – це просто блаженство, але вдихати пахощі живиці – наче бути на небесах. Це наче на дві третини Вордсворт і на одну третину – Енн Ширлі. Хоча, напевно, малоймовірно, щоб в раю була живиця, правда ж? Та мені здається, що небеса не були б ідеальними, якби не можна було вдихнути трохи цього аромату, йдучи райським лісом. Можливо, він там буде, але без смерті. Так, думаю, що так і буде. Ці неймовірні пахощі мають бути не чим іншим, як душами ялин… а на небесах, звісно ж, будуть лише самі душі.

– Дерева не мають душі, – сказала практична Діана, – хоча живиця, без сумніву, пахне надзвичайно. Колись я зроблю собі подушечку й наповню її хвоєю з ялини. Раджу тобі, Енн, теж зробити собі таку.

– Так, мабуть, я й справді таку зроблю… і використовуватиму її для спання. Тоді мені точно снитиметься, що я якась дріада або лісова німфа. Але саме в цю мить я вдовольнюся тим, щоб бути Енн Ширлі, ейвонлійською вчителькою, яка їде собі дорогою в такий світлий та приємний день.

– Сьогодні таки чудовий день, але в нас є анітрохи не чудове завдання, – зітхнула Діана. – Чому, на Бога, ти запропонувала збирати пожертви на цій вулиці? Саме тут мешкають чи не всі ейвонлійські диваки, і до нас, певно, ставитимуться так, наче ми просимо грошей для себе. Цей шлях найгірший з усіх.

– Саме тому я його й обрала. Звісно ж, Гілберт із Фредом пішли б цією дорогою, якби ми їх попросили. Але розумієш, Діано, я почуваюся відповідальною за ТУСЕ, адже це я першою запропонувала його створити, тож, здається мені, це саме я маю брати на себе найбільш неприємні справи. Вибач, що й тебе в це втягнула, але тобі й слова не доведеться казати до тих диваків. Говорити буду я… Як сказала б пані Лінд, у мене якраз язик підвішений для таких розмов. Пані Лінд не знає, чи підтримувати нашу організацію, чи ні. Вона схильна підтримувати її, коли згадує, що пан та пані Аллани прихильно ставляться до цієї ідеї, але факт того, що перші товариства з удосконалення селищ зародилися в Штатах, грає не на нашу користь. Вона вагається, і лише успіх покаже пані Лінд, що наша ідея гідна схвалення. Прісцилла збирається підготувати доповідь до наступних зборів товариства, і я сподіваюся, що в неї вийде щось путнє, адже її тітонька – така талановита письменниця, тож цей дар має бути у неї в крові. Ніколи не забуду того захвату, який я відчула, коли дізналася, що пані Шарлотта Морган – це Прісциллина тітонька. Мені здалося, що це так чудово – бути подругою дівчини, чия тітонька написала «Дні в Еджвуді» та «Сад трояндових бутонів».