Після того, як вона пройшла через життя з усмішкою чи словом, перекинутим на неї, як блиск сонячного світла, власник цього життя побачив це принаймні як надію, милу й добру доповідь.

Врешті Гілберт із сумом підвівся.

– Що ж, я мушу бігти до Макферсонів. Муді-Спурджен сьогодні приїхав додому на вихідні з Королівської вчительської семінарії і мав привезти книжку, яку мені позичив професор Бойд.

– А я маю приготувати чай для Марілли. Вона ввечері поїхала провідати пані Кіт і скоро вже має повернутися.

Чай вже був готовий, коли прийшла Марілла, у каміні весело потріскував вогонь, на столі красувалася ваза з букетом із засушеної папороті й кленового листя, а в повітрі витав приємний аромат тостів з шинкою. Але незважаючи на це, Марілла одразу ж, глибоко зітхнувши, впала у своє крісло.

– Тебе непокоять очі? Чи голова болить? – схвильовано запитала Енн.

– Ні. Я просто втомлена… і стурбована. Йдеться про Мері й тих дітей… Мері гіршає… і вона довго не протримається. А що ж до тих двійнят, то я й не знаю, що з ними буде.

– А від їхнього дядька звісток не було?

– Так, він надіслав Мері листа. Він працює на лісозаготівельному пункті й живе там у якійсь «халупі», що б це не означало. У будь-якому разі він каже, що не зможе взяти дітей до себе, мабуть, аж до весни. Тоді він збирається одружитись і матиме дім, в який можна буде їх забрати. Та він каже, що вона має попросити когось із сусідів взяти їх до себе на зиму. Мері ж бідкається, що й насмілитися не може звертатися до когось із них, адже вона ніколи добре не ладнала з іст-ґрафтонцями, і це факт. Суть у тому, Енн, що, я впевнена, Мері хоче, щоб я взяла до себе тих дітей… вона цього не казала, але я зрозуміла все з її ПОГЛЯДУ.

– О! – плеснула в долоні Енн, сповнена радісного збудження. – Ти ж, певна річ, зробиш це, Марілло, чи не так?

– Я ще не вирішила, що робити. – доволі кисло відказала Марілла. – Я не кваплюся з прийняттям рішень так, як ти, Енн. Те, що ми родички в третіх, – не означає, що я маю погодитися. Дбати про двох шестирічних дітей – двійнят, до того ж – це страшенно велика відповідальність.

У Марілли було уявлення, що від двійнят клопотів удвічі більше, ніж від однієї дитини.

– Із двійнятами дуже цікаво… принаймні з одною парою, – сказала Енн. Лише коли їх стає дві або три пари, це стає одноманітною справою. А ще, думаю, для тебе дуже добре буде мати когось, хто б тебе розважив, поки я буду в школі.

– Не думаю, що з ними в мене буде багато розваг… більше турбот і клопотів, я б сказала. Це б не було так ризиковано, якби їм було хоча б стільки років, скільки було тобі, коли я взяла тебе до себе. Дора ще нічого – вона здається милою й спокійною. А от Деві – ще той розбишака.

Енн обожнювала дітей і щиро шкодувала двійнят Кіт. Спогади про власне нещасливе дитинство досі були дуже яскравими в її пам’яті. Вона знала, що єдиним слабким місцем Марілли була її непохитна відданість тому, що вона вважає своїм обов’язком, тож Енн уміло вибудувала свої аргументи довкола цієї лінії.

– Якщо Деві такий неслухняний, йому тим більше потрібне добре виховання, хіба ні, Марілло? Якщо ми не візьмемо їх до себе, то не знатимемо, ані хто їх оточуватиме, ані яким чином їх виховуватимуть. Припустімо, що їх візьмуть до себе сусіди пані Кіт, Спротти. Та пані Лінд каже, що той Спротт – найбільш нечестивий чоловік у світі, а діти в нього такі, що жодному їхньому слову вірити не можна. Хіба ж не буде це жахливо, якщо двійнята також навчаться чогось схожого? Або ж уявімо, що їх візьмуть Віггінси. Пані Лінд каже, що пан Віггінс продає все, що стоїть не на своєму місці й що можна продати, а свою родину тримає без ріски в роті. Ти ж не хотіла б, щоб твої родичі, навіть троюрідні, голодували, правда ж? Мені здається, Марілло, що це твій обов’язок взяти їх до себе.

– Думаю, такі є, – сумно згодилася Марілла. – Гаразд, я перекажу Мері, що візьму їх до себе. Тобі нема чого виглядати такою щасливою, Енн. Це означатиме багацько додаткової роботи й для тебе. Я не можу й стібка зробити через свої очі, тож тобі доведеться шити й латати їхню одіж. А ти не любиш шиття.

– Так, я його ненавиджу, – спокійно відповіла Енн, – але якщо ти з почуття обов’язку хочеш взяти до себе цих дітей, то я з почуття обов’язку готова для них шити. Люди стають кращими, коли роблять те, що їм не подобається… але, звісно, в помірних кількостях.

Пані Рейчел Лінд сиділа біля кухонного вікна й в’язала ковдру, точнісінько так само, як одного вечора кілька років тому, коли Метью Катберт з’їжджав униз по схилу, везучи «свою приїжджу сироту», як її навала сама пані Рейчел. Та тоді була весна, а зараз – пізня осінь, тож усі ліси стояли голі й безлисті, а поля – темні й висохлі. Сонце саме сідало, виблискуючи багряно-золотавим сяйвом, позаду темних ейвонлійських лісів, коли це вниз по схилу з’їхала бричка, в котру була запряжена якась спокійна гніда шкапа. Пані Рейчел пильно прикипіла до неї поглядом.

– Це Марілла, повертається додому з похорону, – сказала вона чоловікові, який лежав на канапі в кухні. Томас Лінд останнім часом лежав на канапі більше, ніж раніше, але пані Рейчел, яка так чітко підмічала все, що ставалося поза її господарством, цього досі не зауважила. – І двійнята з нею… так, ось Деві перехиляється через бильце, хапаючи поні за хвоста, а Марілла відтягує його назад. А Дора сидить на своєму сидінні так чемно, що аж дивитись приємно. Вона завжди має такий вигляд, наче її лише щойно накрохмалили й випрасували. Що ж, бідолашна Марілла цієї зими точно матиме вдосталь клопотів. Проте їй нічого іншого не залишалося, як взяти їх до себе за таких умов, та й вона має Енн, яка їй допоможе. Енн страшенно хоче їм догодити, а вона, мушу визнати, добре дає собі раду з дітьми. Лишенько, а здається ж, що й дня не минуло відтоді, як бідолашний Метью привіз саму Енн додому й усі сміялися з того, що Марілла зібралася виховувати дитину. А тепер вона взяла під свою опіку двійнят. У цьому житті ти ніколи не застрахований від несподіванок.

Вгодований поні пробіг через місток у Долині Лінд, а тоді по доріжці, що вела до Зелених Дахів. Лице в Марілли було досить похмуре. Вони проїхали десять миль від Іст-Ґрафтона, а Деві Кіт, здавалося, був одержимий бажанням постійно рухатися. Марілла не могла змусити його сидіти спокійно, тож усю дорогу вона нервувалася, переживаючи за те, що він перекинеться через край брички й скрутить в’язи або ж, надто перехилившись вперед, впаде просто під копита поні. У відчаї вона врешті пригрозила, що добряче його відшмагає, коли вони дістануться дому. Після цього Деві заліз їй на коліна, не зважаючи на віжки, обвив своїми пухкенькими ручками її шию й стиснув її у ведмежих обіймах.

– Я не вірю, що ви зробите це насправді, – сказав він, лагідно цмокнувши її в зморшкувату щоку. – Ви не скидаєтеся на леді, яка шмагатиме маленького хлопчика за те, що він не може сидіти спокійно. Хіба вам не важко було всидіти на одному місці, коли ви були такого віку, як я?

– Ні, я завжди сиділа на місці, якщо мене просили, – сказала Марілла, намагаючись говорити суворо, хоча й відчувала, як її серце тане від таких раптових виявів ніжності від Деві.

– Ну, думаю, це через те, що ви були дівчинкою, – відказав Деві, перелазячи назад на своє місце після ще одних обіймів. – Напевно, ви таки БУЛИ колись дівчинкою, хоча зараз страшенно смішно думати про це. Ось Дора може сидіти чемно… але, думаю, це геть не весело. Мені здається, що бути дівчинкою – дуже нудно. Агов, Доро, можна я тебе трохи розважу?

«Розважити» Дору Деві спробував, взявши її за кучері й смикнувши. Дора закричала й розплакалася.

– Як ти можеш бути таким неслухняним, коли твою матір щойно сьогодні поклали в домовину? – з відчаєм вигукнула Марілла.

– Але вона була рада померти, – довірливо сказав Деві. – Я знаю, бо вона сама мені сказала. Вона страшенно втомилася хворіти. Ми з нею довго балакали в ніч перед її смертю. Вона сказала, що ви візьмете нас із Дорою до себе на зиму й що я маю бути хорошим хлопчиком. Я й буду хорошим, але хіба не можна при цьому не тільки сидіти непорушно, а й бігати собі довкола? А ще вона сказала, щоб я завжди був добрим до Дори й захищав її, і я так і робитиму.