Пані Лінд рішуче дивилася на усіх людей, які мали нещастя народитися чи виховуватися будь-де поза межами Острову Принца Едварда, поглядом «а чи може щось добре вийти з Назарету?». Вони, звісно ж, МОЖУТЬ бути хорошими людьми, але безпечніше було ставити цей факт під сумнів. Особливо упереджено вона ставилася до «янкі». Її чоловіка колись обдурив на десять доларів один роботодавець, на якого він працював у Бостоні, і тепер ні небесні, ні земні сили не могли переконати пані Рейчел у тому, що всі Сполучені Штати не відповідальні за це.

– Ейвонлійській школі не завадить трохи свіжої крові, – емоційно відрізала Марілла, – і якщо хлопець хоч трохи схожий на свого батька, з ним не буде жодних проблем. Стів Ірвінг був наймилішим хлопцем з усіх, хто тільки зростав у цих краях, хоча дехто й уважав його пихатим. Думаю, пані Ірвінг прийме хлопця з великою радістю. Вона здається такою самотньою, відколи помер її чоловік.

– О, той хлопець може бути й нормальним, але він все одно буде не таким, як ейвонлійські діти, – сказала пані Рейчел, так, наче це одразу ставило все на свої місця. Думки пані Рейчел з приводу інших людей, місць чи речей завжди залишалися незмінними. – Енн, я чула, що ви збираєтеся започаткувати якесь товариство для вдосконалення нашого селища?

– Ми просто говорили про це з дівчатами й хлопцями під час останнього зібрання дискусійного клубу, – почервонівши, промовила Енн. – Їм здається, що це досить добра ідея… і з цим згідні також пан та пані Аллан. Зараз у багатьох селищах є такі товариства.

– Ну, якщо заведешся з цією справою, то проблем не обберешся. Краще покинь це, Енн, ось що я тобі скажу. Люди не люблять, коли їх намагаються якось удосконалити.

– О, але ми збираємось удосконалювати не ЛЮДЕЙ, а саме селище. Можна зробити стільки всього, щоб Ейвонлі стало кращим. Наприклад, хіба б це не було вдосконаленням, якби ми вмовили пана Лівая Болтера знести ту страшну прибудову на його верхній фермі?

– Так, це було б добре, – визнала пані Рейчел. – Та стара руїна – наче якась потворна пляма на всьому нашому селищі. Та ось що: якщо вам, Удосконалювачам, вдасться вмовити Леві Болтера зробити для громади що-небудь, за що йому не заплатять, я мушу бути там, щоб побачити все на власні очі. Не хочу тебе розчаровувати, Енн, бо, можливо, у твоїй ідеї щось та і є, хоча я й припускаю, що ти вичитала це все в якомусь безглуздому журнальчику для янкі, але матимеш стільки клопоту зі школою, що ось тобі моя дружня порада: облиш ти ті вдосконалення, кажу тобі. Хоча що там, я знаю, що ти й далі гнутимеш свою лінію, якщо вже так собі постановила. Тобі завжди якось вдавалося досягати свого.

Щось у міцно стиснених губах Енн підказало пані Рейчел, що вона не помилилась у своїх судженнях. Серцем Енн уже знала, що займатиметься створенням Товариства з удосконалення селища. Гілберт Блайт, який має вчителювати у Вайт Сендс, але з вечора п’ятниці до ранку понеділка завжди буде вдома, також завзято підтримав цю ідею; і решта також висловила бажання приєднатися до такої справи, котра дасть змогу час від часу зібратися разом і, як наслідок, трохи «розважитися». Що ж до того, який вигляд матимуть ці «вдосконалення», ніхто не мав жодного чіткого уявлення, окрім Енн та Гілберта. Вони вже це обговорили й спланували все аж до моменту, коли перед ними постало ідеальне Ейвонлі, щоправда, поки що лише в їхній уяві.

А в пані Рейчел тим часом була ще одна новина.

– Вчителювати в школі в Кармоді доручили Прісциллі Ґрант. Чи ж у тебе в семінарії не було дівчини з таким же іменем, Енн?

– Так, це вона. Прісцилла вчителюватиме в Кармоді! Як чудово! – вигукнула Енн, і її сірі очі загорілися настільки, що стали схожі на вечірні зірки, змушуючи пані Лінд вкотре засумніватися в тому, коли ж їй вдасться-таки визначитися, чи Енн Ширлі – гарна дівчина, чи ні.

Наступного дня Енн поїхала до Кармоді на закупи, взявши зі собою Діану Баррі. Діана, звісно ж, мала стати почесним членом Товариства з удосконалення селища Ейвонлі (ТУСЕ), тож усю дорогу до Кармоді дівчата про те тільки й говорили, що про майбутні вдосконалення.

– Найперше, що ми маємо зробити, коли розпочнемо, – це пофарбувати оцей клуб, – сказала Діана, коли вони проїжджали повз ейвонлійський клуб – доволі занедбану будівлю, що притулилася посеред невеличкого виярка, зусібіч оточена смереками. – Це місце виглядає просто нікчемно, тож ми маємо взятися за нього навіть ще до того, як спробуємо вмовити пана Леві Болтера знести його хижу. Батько каже, що ми ніколи не досягнемо жодного УСПІХУ в цій справі. Леві Болтер надто скупий, щоб витрачати на таке свій час.

– Може, він дозволить хлопцям знести ту хижу, якщо вони пообіцяють, що порубають усі ті дошки йому на дрова, – з надією промовила Енн. – Ми маємо зробити все від нас залежне й спершу задовольнятися тим, що спочатку прогрес буде повільним. Ми не можемо сподіватися на те, що вдасться водночас усе вдосконалити. Спочатку нам, звісно, доведеться виховати громадські настрої.

Діана не була певна, що розуміє, що ж таке ті громадські настрої, але звучало це гарно, тож вона стала відчувати гордість від своєї приналежності до спільноти з таким баченням та цілями.

– Минулого вечора я придумала, що ще ми можемо зробити, Енн. Знаєш той трикутний клаптик землі, де сходяться дороги на Кармоді, Ньюбридж та Вайт Сендс? Він увесь заріс смереками. Та чи не було б краще розчистити його й залишити тільки якісь дві-три берізки?

– Чудова ідея, – радісно погодилася Енн. – А під березами можна поставити якусь лавочку. А коли прийде весна, ми облаштуємо посередині клумбу й будемо вирощувати там герані.

– Так, залишилося тільки придумати спосіб, як зробити так, щоб стара пані Хайрем Слоан тримала свою корову подалі від цього місця, інакше вона просто з’їсть усі наші герані, – розсміялася Діана. – Я починаю розуміти, що ти мала на увазі під громадськими настроями, Енн. Он там старий будинок Болтера! Ти коли-небудь бачила такі нетрі? Ще й так близько до дороги. Старі будинки з вибитими вікнами завжди нагадують мені мерців з порожніми очницями.

– Думаю, що старий, покинутий будинок – це таке сумне видовище, – мрійливо проказала Енн. – Мені завжди здається, що він собі думає про своє минуле й сумує за колишніми веселощами. Марілла каже, що давним-давно в цьому старому будинку мешкала велика сім’я, і то була дуже мила місцина, з гарним садом і кущами троянд, що вилися довкола. Тут було багато малих дітей, і дім був сповнений сміху та пісень. А зараз він порожній, і тут вже не застанеш нікого, окрім вітру. Як же тут має бути самотньо і сумно! Можливо, вони всі повертаються сюди в місячні ночі… привиди маленьких дітей, котрі мешкали тут давним-давно, і троянди, і пісні… і на якусь мить старий будинок уявляє собі, що він знову молодий і сповнений веселощів.

Діана похитала головою.

– Я ніколи не уявляю собі нічого подібного, Енн. Чи ж ти не пам’ятаєш, як на нас сварилися моя мама й Марілла, коли ми уявляли собі всіляких духів у Лісі Привидів? Я досі не можу спокійно проходити повз ті хащі в темряві; а якщо я почну уявляти щось схоже й про старий дім Болтера, я боятимуся ходити ще й повз нього. Крім того, ті діти зараз не мертві. Вони всі повиростали й живуть собі щасливо…. А один із них – м’ясник. А квіти та пісні так чи інакше не можуть стати привидами.

Енн тихенько зітхнула. Вона щиро любила Діану, і вони завжди були хорошими подругами. Але вона вже давно вивчила, що в царстві фантазії мусить блукати сама. Шлях до нього пролягав через зачаровану стежку, якою навіть найдорожча їй людина не могла слідувати за нею.

Поки дівчата були в Кармоді, почалася страшенна злива з громом. Вона, однак, тривала недовго, тож дорога додому провулками, оточеними деревами, на листі яких виблискували краплини дощу, та маленькими видолинками, сповненими п’янкими ароматами намоклого вересу, була просто чудовою. Та тільки вони звернули до будинку Катбертів, як Енн побачила дещо, що зіпсувало всю красу довколишніх пейзажів.