– Чому ви звете його Джинджером? – запитала Енн. Їй подобалося давати всьому відповідні імена, але здавалося, що кличка Джинджера зовсім не пасує до його чудового оперення.

– Мій брат-моряк дав йому таке ймення. Можливо, воно якось стосувалося його характеру. Та мені цей птах небайдужий… ти була б здивована, якби знала наскільки. Він, звісно, має свої вади. Певною мірою цей птах багато чого мені вартував. Деяким людям не подобається його звичка лаятися, але його неможливо відучити від цього. Я намагався… та й інші люди намагалися. Дехто ж просто ставиться до папуг упереджено. Це так по-дурному, правда ж? Особисто мені вони подобаються. З Джинджера виходить хороша компанія для мене. Ніщо б не змусило мене позбутися цього птаха… ніщо у світі, міс.

Останнє речення пан Гаррісон промовив так різко, наче підозрював Енн в якомусь прихованому намаганні переконати його віддати Джинджера. Енн, однак, починав подобатися цей чудернацький, метушливий, вигадливий чоловічок, і не встигли вони все доїсти, як уже досить добре потоваришували. Пан Гаррісон дізнався все про Товариство з удосконалення селища й схилявся до того, щоб підтримати його діяльність.

– Це добра думка. Продовжуйте в такому ж дусі. Тут багато що можна удосконалити, як у самому селищі… так і в людях.

– О, навіть не знаю, – почервоніла Енн. Собі чи найближчим друзям вона ще могла б зізнатися, що є таки деякі незначні недоліки, котрі легко можна усунути, як в Ейвонлі, так і в його жителях. Але почути цю думку зі сторони, від такої людини, як пан Гаррісон, – це зовсім інше. – Мені здається, що Ейвонлі – прекрасне місце, і люди, що мешкають тут, дуже милі.

– А в тебе, я здогадуюсь, характер з перчинкою, – прокоментував пан Гаррісон, поглядаючи на почервонілі щоки й обурені очі перед собою. – Думаю, люди з таким волоссям, як у тебе, всі такі. Ейвонлі – досить пристойна місцина, інакше б я тут не оселився. Але, гадаю, навіть ти погодишся, що тут таки є ДЕЯКІ недоліки.

– За це мені воно подобається навіть більше, – сказала віддана Енн. – Я не люблю місця або людей, у яких немає жодних недоліків. Гадаю, досконала у всьому людина виявилася б дуже нецікавою. Пані Вайт каже, що ніколи не зустрічала ідеальних людей, але чула про одну… Це перша дружина її чоловіка. Вам не здається, що це було б дуже незручно – бути одруженою з чоловіком, чия перша дружина була ідеальною?

– А ще більш незручно бути чоловіком такої ідеальної жінки, – заявив пан Гаррісон з раптовою й незрозумілою теплотою в голосі.

Коли чай закінчився, Енн наполягла на тому, щоб помити посуд, хоча пан Гаррісон і запевнив її, що брудного посуду в домі стільки, що й за тиждень не перемиєш. Вона б залюбки ще й підмела підлогу, але не знайшла віника, а питати, де він, їй не хотілося через страх того, що його тут взагалі немає.

– Може забігати інколи до мене трохи побазікати, – запропонував пан Гаррісон, коли вона зібралася йти. – Тут недалечко, і нам треба жити, як добрі сусіди. Мені цікаво, що буде з вашим товариством. Так видається, що це буде весела справа. За кого плануєте взятись спочатку?

– Ми не будемо вдосконалювати ЛЮДЕЙ… ми хочемо вдосконалювати лише МІСЦЯ, – з гідністю відповіла Енн. Вона підозрювала, що пан Гаррісон просто глузує з цієї вигадки.

Коли вона пішла, пан Гаррісон проводжав її поглядом, дивлячись у вікно, – стрункий дівочий силует, що безтурботно біг собі через поле в сяйві призахідного сонця.

– Я дратівливий, самотній і злий старигань, – промовив він уголос, – але є щось в цій дівчині, що змушує мене знову почуватися молодим… і це настільки приємно, що я б хотів деколи переживати ці відчуття знову.

– Руда вітрогонка, – з насмішкою викрикнув Джинджер.

Пан Гаррісон замахнувся кулаком на папугу.

– От уже дошкульна пташка, – пробурмотів він. – Я майже шкодую, що не скрутив тобі в’язи, коли мій брат-моряк приніс тебе додому. Ти колись перестанеш створювати мені неприємності?

Енн тим часом прибігла додому й переповіла свої пригоди Маріллі, котра не на жарт стривожилася через її довгу відсутність і вже збиралась іти її шукати.

– Зрештою, цей світ такий гарний, правда ж, Марілло? – радісно підсумувала Енн. – Днями пані Лінд скаржилася, що у світі вже нічого доброго не зосталося. Вона сказала, що коли б ти не очікував на щось приємне, у результаті залишаєшся більш чи менш розчарованим, і це вже напевне… може, це й правда. Але в цьому є й хороший бік. Виходить, що й погане також ніколи не виправдовує твоїх очікувань… майже завжди все виявляється кращим, ніж ти міг подумати. Я очікувала страшенно неприємного прийому, коли йшла до пана Гаррісона, але натомість він був досить приязним, і я провела час майже приємно. Гадаю, ми станемо справді добрими друзями, якщо йтимемо одне одному на поступки. Та все ж, Марілло, мені точно більше ніколи не варто продавати корову, не впевнившись перед тим, кому вона належить. А ще я дуже НЕ люблю папуг!

Якось увечері, у світлі призахідного сонця, там, де стежина через ліс, знана як Березова Стежка, зливалася з головною дорогою, стояли собі, обіпершись на огорожу в тіні смерек, що легенько похитувалися на вітрі, Джейн Ендрюс, Гілберт Блайт та Енн Ширлі. По обіді Джейн гостювала в Енн, котра тепер проводжала її додому, а біля огорожі вони зустріли Гілберта, і тепер усі троє говорили про такий доленосний завтрашній день. Той день був першим вересня, коли починалося навчання в школах. Джейн мала поїхати до Ньюбриджа, а Гілберт – до Вайт Сендс.

– У вас обох є перевага, – зітхнула Енн. – Ви навчатимете дітей, які вас не знають, а от я буду вчити тих, із ким ще недавно ходила до тієї ж школи. Пані Лінд побоюється, що вони не поважатимуть мене так, як поважали б якогось незнайомця, хіба що я від самого початку буду дуже суворою. Але я не думаю, що вчителька має бути суворою. Ох, мені здається, що це така велика відповідальність!

– Я гадаю, у нас все вийде, – заспокійливо сказала Джейн. Джейн не турбувало прагнення мати хороший вплив на вихованців. Вона мала на меті лише чесно заробляти собі на життя, здобути довіру опікунів і домогтися, щоб її ім’я красувалося на дошці пошани шкільного інспектора. Більше жодних амбіцій у Джейн не було. – Головне – це підтримувати порядок, а для цього вчитель повинен бути трохи суворим. Якщо мої учні не слухатимуть мене, я буду їх карати.

– Як?

– Добряче їх шмагатиму, ясна річ.

– О ні, Джейн, ти не робитимеш цього! – вигукнула шокована Енн. – Джейн, ти НЕ ЗМОЖЕШ!

– Насправді я зможу й робитиму це, якщо вони цього заслуговуватимуть, – рішуче відказала Джейн.

– Я б НІКОЛИ не змогла відшмагати дитину, – так само рішуче мовила Енн. Я ЗОВСІМ не підтримую таке. Панна Стейсі ніколи нікого з нас не шмагала, і в неї в класі був ідеальний порядок. А пан Філіпс постійно шмагав, і його ніколи ніхто не слухав. Ні, якщо я не зможу обійтися без різки, то мені не варто й пробувати вчителювати в школі. Є кращі способи підтримання порядку. Я спробую завоювати прихильність своїх учнів, і тоді вони ХОТІТИМУТЬ робити те, що я їм кажу.

– А якщо не вийде? – запитала практична Джейн.

– Я все одно їх не шмагатиму. Я впевнена, що з цього не вийде нічого доброго. Ох, не шмагай своїх учнів, люба Джейн, що б вони не робили!

– А що ти думаєш про це все, Гілберте? – вимогливо поцікавилась Джейн. – Тобі не здається, що деяких дітей просто необхідно час від часу шмагати?

– А тобі не здається, що це жорстоко, по-варварськи – шмагати дитину… БУДЬ-ЯКУ дитину? – вигукнула Енн, а її обличчя аж почервоніло від завзятості.

– Ну, – повільно проказав Гілберт, розриваючись між своїми справжніми переконаннями й бажанням відповідати ідеалам Енн, – обидві думки заслуговують на існування. Я не думаю, що дітей треба шмагати ЧАСТО. Я гадаю, що зазвичай, як каже Енн, є кращі способи підтримання порядку й тілесне покарання має бути крайнім заходом. Та з іншого боку, як каже Джейн, я вірю, що трапляються й такі діти, на яких не можна вплинути ніяким іншим чином і для яких шмагання вийде тільки на краще. Тож моїм правилом буде тілесне покарання як крайній захід.