«Якщо він такий сердитий вже зараз, то що ж буде, коли він почує, що я накоїла?» – з сумом подумала вона, стукаючи у двері.
Та ось пан Гаррісон відчинив їх, сором’язливо всміхаючись, і запросив її увійти, говорячи тоном м’яким і дружнім, хоча й трохи нервовим. Він відклав убік свою люльку й надів пальто, а тоді дуже ввічливо запропонував Енн присісти на страшенно запилене крісло. Прийом проходив би дуже приємно, якби тільки не той балакучий папуга в клітці, що вирячився на них своїми злими жовтими очиськами. Не встигла Енні присісти, як Джинджер закричав:
– Лишенько, навіщо сюди заявилася ця руда вітрогонка?
Складно було б визначити, у кого лице в цю мить почервоніло сильніше: в пана Гаррісона чи в Енн.
– Не зважай на цього папугу, – сказав пан Гаррісон, гнівно глянувши на Джинджера. – Він… він завжди говорить нісенітниці. Я взяв його у свого брата, котрий був моряком. Моряки не дуже схильні підбирати слова, а папуги тільки все повторюють.
– Так, я розумію, – сказала бідолашна Енн, згадуючи про свою місію, яка гамувала обурення. Вона не могла дозволити собі ображати пана Гаррісона за таких обставин, це вже напевне. Коли ти щойно так нашвидкуруч продав джерсійську корову одного чоловіка без його відома чи згоди, то не слід ображатися, якщо його папуга говоритиме тобі щось неприємне. Незважаючи на це, «руда вітрогонка» була не такою покірною, як мала б.
– Я прийшла зізнатися вам у дечому, пане Гаррісон, – рішуче сказала вона. – Це… це стосується… тієї джерсійської телиці.
– Хай йому грець! – нервово вигукнув пан Гаррісон. – Вона знову втекла й полізла до мого вівса? Ну, та неважливо… справді, я… я вчора погарячкував, це факт. Нічого, якщо вона й полізла туди.
– Ох, якби ж то справа була в цьому, – зітхнула Енн, – та те, що сталося, в десять разів гірше. Я не…
– Хай йому грець! Ти хочеш сказати, що тепер вона полізла до пшениці?
– Ні… ні… не до пшениці. Але…
– Тоді до капусти! Вона була в капусті, яку я вирощував для виставки?
– Вона НЕ була в капусті, пане Гаррісон. Я вам зараз усе розповім… тому я й прийшла до вас, але, будь ласка, не перебивайте. Від цього я так хвилююся! Просто дайте мені розповісти всю історію і не кажіть нічого, аж доки я не закінчу – а тоді, я певна, вам захочеться багато чого сказати, – подумки підсумувала Енн.
– Гаразд, більше ні слова не казатиму, – погодився пан Гаррісон і дотримав обіцянку. Та от Джинджер не був зв’язаний жодними домовленостями, тож продовжував періодично вигукувати «Руда вітрогонка!», аж доки Енн не на жарт розізлилася.
– Вчора я закрила свою джерсійську корівку в загоні. Вранці я поїхала до Кармоді, а коли повернулася, то побачила, що вона на вашому вівсяному полі. Ми з Діаною намагались її наздогнати, і ви собі й уявити не можете, як нам було складно. Я була страшенно мокра, втомлена й роздратована, і саме в ту мить повз проїжджав пан Ширер, який запропонував купити в мене корову. Я так одразу й продала йому її за двадцять доларів. Я вчинила неправильно. Мені, звичайно, слід було дочекатися Маріллу й порадитись із нею. Але я страшенно схильна робити все, не подумавши, – усі, хто мене знає, можуть це підтвердити. Пан Ширер одразу ж і забрав корову, щоб доправити її на вечірній поїзд.
– Руда вітрогонка, – із глибокою зневагою виголосив Джинджер.
На цих словах пан Гаррісон встав і, з виразом, який би нагнав жаху на будь-яку пташку, та тільки не папугу, відніс клітку Джинджера в сусідню кімнату й зачинив двері. Джинджер кричав, лаявся й усякими способами підтверджував свою погану репутацію, але, опинившись на самоті, ображено замовк.
– Пробач мені й продовжуй, – сказав пан Гаррісон, сідаючи. – Мій брат-моряк зовсім не вчив цього птаха хорошим манерам.
– Я пішла в дім, а тоді, випивши чаю, вийшла до загону. Пане Гаррісон… – Енн нахилилась уперед, за своєю дитячою звичкою склавши руки, наче в молитві, і дивлячись благально своїми великими сірими очима на збентеженого пана Гаррісона. – І я виявила, що моя корівка все ще стоїть собі в загоні, а панові Ширеру я продала ВАШУ корову!
– Хай йому грець! – вигукнув пан Гаррісон, вражений таким несподіваним завершенням історії. – Оце так дивовижа!
– О ні, це зовсім не дивовижа, що через мене інші люди та і я сама потрапляють у всілякі халепи, – похмуро відповіла Енн. – У мене просто хист до цього. Можна було б подумати, що до цього часу я б уже мала вийти з того віку… цього березня мені виповниться сімнадцять… але, здається, це не так. Пане Гаррісон, чи не буде це занадто сподіватися, що ви пробачите мені? Боюся, зараз вже запізно для того, щоб повернути вашу корову, але ось гроші, які мені дали за неї… або ж ви можете забрати собі взамін мою корівку, якщо хочете. Вона дуже хороша. Я не можу й висловити, наскільки мені прикро через усе це.
– Ну ж бо, годі вже! – жваво промовив пан Гаррісон. – Більше не кажіть мені й слова про це, міс. Це неважливо… зовсім неважливо. Таке трапляється. Я й сам іноді трохи запальний, любонько… навіть надто запальний. Я просто не можу не говорити те, що думаю, і саме тому мене так сприймають усі решта. Якби та корова таки залізла до мене в капусту… та не зважай, адже вона не залазила, тож все добре. Думаю, я б краще прийняв твою корову взамін, адже ти й так надумала її позбутися.
– О, спасибі вам, пане Гаррісон. Я така рада, що ви не сердитеся на мене. Я боялася, що вас це обурить.
– Я підозрюю, ти була до смерті налякана, коли йшла сюди, щоб усе мені розповісти, після того галасу, який я здійняв учора? Але не зважай, я просто страшенно прямолінійний старигань, ото й усе… завжди все влучно підмічаю, навіть коли це й занадто відверто.
– Пані Лінд така сама, – сказала Енн, перш ніж устигла пожаліти про свої слова.
– Хто? Пані Лінд? Тільки не кажи, що я схожий на ту стару пліткарку, – роздратовано відповів пан Гаррісон. – Я нітрохи… нітрохи на неї не схожий. А що в тебе в тій коробці?
– Це пиріг, – лукаво промовила Енн. Їй як від душі відлягло від несподіваної доброзичливості пана Гаррісона, від чого її настрій злетів угору, легко, як пір’їнка. – Я принесла його вам… подумала, що ви, мабуть, нечасто куштуєте пироги.
– Справді, це факт, а крім того, я їх дуже полюбляю. Я тепер твій боржник. Зовні він виглядає так гарно. Сподіваюся, він до того ж ще й смачний!
– Це вже точно, – зрадівши, впевнено відповіла Енн. – Свого часу я робила й НЕсмачні пироги, що може підтвердити пані Аллан, та з цим усе гаразд. Я приготувала його для членів нашого Товариства з удосконалення селища, але я ще зроблю для них інший.
– Ось що я скажу вам, міс, ви маєте допомогти мені його з’їсти. Я поставлю чайник, і ми вип’ємо по горнятку чаю. Як ти на це дивишся?
– Дозволите мені зробити чай? – вагаючись, запитала Енн.
Пан Гаррісон пирхнув.
– Бачу, ти не дуже впевнена в моєму вмінні робити чай. Але ти помиляєшся… я можу заварити такий смачний чай, якого ти в житті не пила. Але йди спробуй сама. На щастя, минулої неділі трохи дощило, тож там багато чистого посуду.
Енн швиденько підхопилась і взялась до роботи. Перш ніж заварити чай, вона кілька разів сполоснула чайник, а тоді протерла піч і накрила на стіл, вийнявши посуд із комори. Енн жахнулася від того, в якому стані була комора, але вчинила розумно й змовчала про це. Пан Гаррісон сказав їй, де знайти хліб і масло, а також банку персиків. Енн прикрасила стіл букетом із садових квітів, вдавши, що не бачить плям на скатертині. Незабаром чай вже був готовий, і ось Енн уже сиділа навпроти пана Гаррісона за столом у його домі, наливаючи йому чай і бесідуючи з ним про свою школу, друзів і плани на майбутнє. Їй складно було повірити в те, що все це насправді.
Пан Гаррісон приніс Джинджера назад, вирішивши, що бідолашний птах почуватиметься самотньо, і Енн, яка почувалася так, наче може пробачити всім і все, запропонувала йому волоський горіх. Та почуття Джинджера були сильно скривджені, тож він відкинув намагання дівчини подружитися. Він ображено всівся на жердині й куйовдив собі пір’я, аж доки не став схожим на якийсь жовто-зелений м’ячик.
