– Я припускаю, – задумливо мовив він, – що Пол Ірвінг ніколи б не кинув гусеницю дівчині за комір у церкві, чи не так?

– Справді, він би такого не зробив, – сумно відповіла Енн.

– Що ж, тоді мені, мабуть, шкода, що я це зробив, – зізнався Деві. – Але то була така гарна велика гусениця…. Я підібрав її на сходах церкви, якраз коли ми заходили досередини. Я подумав, що шкода буде втратити таку можливість. І скажи, хіба ж не весело було слухати, як верещить та дівчинка?

У вівторок по обіді в Зелених Дахах відбулися збори Товариства. Енн хутко повернулася додому зі школи, адже знала, що Маріллі знадобиться її допомога. Дора, охайна й чепурна у своїй гарно накрохмаленій білій сукні з чорною стрічкою, сиділа разом із членами товариства у вітальні, скромно відповідала, коли до неї зверталися, а коли ні – мовчала, – словом, поводилася, як зразкова дитина. Деві ж, брудний, але щасливий, ліпив тістечка з грязюки на скотному дворі.

– Я йому дозволила, – стомлено сказала Марілла. – Подумала, що це не дасть йому накоїти більших збитків. А так він може хіба що забруднитися. Ми спершу доп’ємо свій чай, а вже тоді покличемо його. Дора може побути з нами, та я б ніколи не наважилася посадити Деві за один стіл із членами Товариства.

Коли Енн пішла, щоб покликати членів Товариства за стіл, то виявила, що Дори у вітальні немає. Пані Белл сказала, що Деві підходив до дверей і покликав її надвір. Після спішної консультації з Маріллою в коморі було вирішено, що краще дати дітям випити чаю разом трохи згодом.

Гості саме пили чай, коли до вітальні увірвалась якась жалюгідна істота. Марілла та Енн нажахано втупились у неї, а члени Товариства були напрочуд здивовані. Чи ж могла то бути Дора… оця істота, яку важко було й словами описати, яка все схлипувала, у промоклій до нитки сукні й із волоссям, з якого струменями текла вода прямо на новий килимок Марілли?

– Доро, що з тобою трапилося? – скрикнула Енн, винувато глянувши на пані Белл, у сім’ї якої, кажуть, ніколи не ставалося жодних казусів.

– Деві змусив мене пройтися по паркану біля свинарника, – поскаржилась Дора. – Я не хотіла, та він обізвав мене боягузкою. А тоді я впала, і моя сукня одразу ж вся забруднилася, та ще й свині прибігли до мене. Сукня виглядала просто жахливо, але Деві сказав, що, якщо я стану під помпою, він її відмиє, і я так і зробила, а він полив на мене воду, але плаття від того чистішим не стало, а моя гарненька стрічка й черевички тепер зіпсовані!

До кінця трапези за столом хазяйнувала Енн, а Марілла тим часом піднялася нагору, щоб перевдягнути Дору в старий одяг. Тоді вона зловила Деві й відправила його в ліжко без вечері. Вже в сутінках Енн пішла до його кімнати й серйозно з ним поговорила. То був метод, у дієвість якого вона мала велику віру, виправдану результатами. Вона сказала йому, що була дуже незадоволена його поведінкою.

– Мені й самому тепер прикро, – визнав Деві, – та біда в тому, що я ніколи не шкодую про щось, аж доки не зроблю цього. Дора не хотіла допомагати мені робити тістечка, бо боялася, що вимастить сукню, і це мене розізлило. Думаю, Пол Ірвінг не змусив би СВОЮ сестру ходити по паркану біля свинарника, якби знав, що вона впаде?

– Ні, він ніколи б і не подумав про таке. Пол – бездоганний маленький джентльмен.

Деві заплющив очі й, здавалося, якийсь час розмірковував над цими словами. Тоді він підліз до Енн й обвив її шию руками, схиливши своє рум’яне личко їй на плече.

– Енн, а ти любиш мене хоч трохи, навіть якщо я не такий хороший хлопчик, як Пол?

– Так, авжеж, – щиро сказала Енн. З якоїсь причини неможливо було не полюбити Деві. – Та все ж я б любила тебе ще більше, якби ти не був таким нечемним.

– Я… ще дещо зробив сьогодні, – вів далі Деві приглушеним голосом. Зараз я шкодую про це, але страшенно боюся тобі розповісти. Ти ж не будеш дуже сердитися, правда? І ти ж не скажеш Маріллі?

– Не знаю, Деві. Може, мені доведеться їй розказати. Але, думаю, я можу пообіцяти тобі, що не зроблю цього, якщо ти пообіцяєш більше ніколи такого не робити, що б то не було.

– Ні, я більше ніколи цього не робитиму. У будь-якому разі, малоймовірно, щоб я знайшов ще кілька таких в цьому році. Цю я знайшов на сходах до підвалу.

– Деві, що ж такого ти зробив?

– Я поклав жабу Маріллі в ліжко. Можеш піти й забрати її, якщо хочеш. Але скажи, Енн, хіба ж не весело було б залишити її там?

– Деві Кіт! – Енн випручалась з обіймів Деві й кинулася через передпокій до кімнати Марілли. Постіль на ліжку була трохи прим’ята. У поспіху вона гарячково відкинула ковдри, і під ними й насправді виявилася жаба, яка блимала до неї очима з-під подушки.

– Як мені забрати звідси цю огидну істоту? – здригнувшись, простогнала Енн. Аж ось їй в очі впав совок для вугілля, і вона тихенько підкралася, щоб взяти його, поки Марілла була зайнята чимось у коморі. Енн добряче намучилася, поки знесла жабу вниз сходами, бо вона встигла тричі вистрибнути з совка. Одного разу вона вже було подумала, що загубила її десь у передпокої. Нарешті випустивши жабу на волю у вишневому саду, вона з полегшенням видихнула.

– Якби Марілла про це дізналася, вона б вже ніколи не почувалась у безпеці, лягаючи в ліжко. Яка ж я рада, що той малий грішник вчасно розкаявся! Он-де Діана подає мені сигнал з вікна. Як добре… мені справді треба трохи відволіктися, бо через Ентоні Пая в школі й Деві Кіта вдома мої нерви пережили вже достатньо для одного дня.

– Сьогодні знову приходила та надокучлива стара, Рейчел Лінд, причепилася, щоб я зробив пожертву на придбання килима в ризницю, – гнівно повідомив пан Гаррісон. – Я ненавиджу цю жінку більше за всіх, кого я знаю. Вона може вмістити цілу проповідь, текст, коментарі й звернення у шість слів і жбурнути їх в тебе, як цеглину.

Енн, котра сиділа на краю веранди, насолоджуючись легеньким принадним західним вітерцем, який віяв зі щойно зораного поля в сірих листопадових сутінках і виспівував якусь вигадливу мелодію серед закручених ялинок поза садом, озирнулася через плече, звернувши до нього своє замріяне обличчя.

– Проблема в тому, що ви з пані Лінд не розумієте одне одного, – пояснила вона. – Коли люди одне одному так не подобаються, причина завжди саме в цьому. Мені пані Лінд теж спочатку не сподобалася, та як тільки я почала її розуміти, то й любити її навчилася.

– Може, пані Лінд комусь та й подобається. Та я не буду й далі їсти банани лише тому, що мені скажу, що колись я навчуся їх любити, – пробурчав пан Гаррісон. – А щодо того, щоб її зрозуміти, то я розумію тільки, що вона просто невиправно надокучлива. Так я їй і сказав.

– О, це, певно, дуже скривдило її почуття, – з докором мовила Енн. – Як ви могли таке сказати? Колись давно я теж говорила пані Лінд жахливі речі, але це ставалося лише тоді, коли я втрачала самовладання. Я не могла сказати такого СВІДОМО.

– Але ж це правда, а я вважаю, те, що всім треба казати правду.

– Та ви ж не говорите всієї правди, – заперечила Енн. – Ви кажете тільки ту частину правди, яка вас не влаштовує. Ось, наприклад, ви сотню разів говорили, що в мене руде волосся, та жодного разу не сказали, який в мене гарний ніс.

– Думаю, ти й без того це знаєш, – засміявся пан Гаррісон.

– Я й про своє руде волосся знаю… хоча зараз воно НАБАГАТО темніше, ніж було колись… тож немає жодної потреби казати мені про це.

– Гаразд, гаразд, я спробую не згадувати про це, якщо ти така вразлива. Маєш вибачити мені, Енн. У мене така звичка – бути відвертим, і люди не мають через таке ображатися.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.