– То ось який ти добрий до неї – смикаєш її за волосся?

– Ну, зате я не дозволю нікому іншому її смикати, – сказав Деві, стиснувши руки в кулачки й нахмурившись. – Нехай тільки спробують! Та і я не зробив їй боляче… вона розплакалася просто тому, що вона дівчинка. Я радий, що народився хлопчиком, шкода лиш, що я з двійнят. Коли сестра Джиммі Спротта сперечається з ним, він просто каже: «Я старший від тебе, тому, звісно ж, я знаю краще», і це заспокоює її. Та я не можу сказати те саме Дорі, тож вона просто продовжує суперечку. Ви б могли навіть дати мені управляти цією конячкою, адже я – чоловік.

Після всього Марілла відчула приємне полегшення, коли заїхала на власне подвір’я, де нічний осінній вітер крутив у танці брунатні листочки. Енн зустріла їх біля воріт і допомогла двійнятам вилізти з брички. Дора спокійно дала їй себе поцілувати, а от Деві відповів на привітання Енн одним зі своїх сердечних обіймів і радісно повідомив: «Я пан Деві Кіт».

За вечерею Дора поводилася, як справжня юна леді, а от манери Деві були далекими від ідеалу.

– Я такий голодний, що не має часу їсти чемно, – відказав він Маріллі, коли вона насварила його. – Дора й наполовину не така голодна, як я. Згадайте лиш, скільки я рухався по дорозі сюди. А цей пиріг страшенно смачний, та ще й зі сливами. Вдома в нас ніколи не бувало ніяких пирогів, адже мама була надто хвора, щоб їх робити, а пані Спротт казала, що найбільше, що вона може зробити, – це спекти для нас хліба. Ну а пані Віггінс ніколи не додає слив до СВОЇХ пирогів. Можна мені ще шматочок?

Марілла вже було хотіла йому відмовити, але Енн щедро врізала йому другий шматок. Вона, однак, нагадала Деві, що він має подякувати. Деві ж на це зауваження просто усміхнувся до неї й відкусив велетенський шматок. А коли доїв, то сказав:

– Якщо ти даси мені ЩЕ ОДИН шматочок, я подякую за НЬОГО.

– Ні, ти вже з’їв достатньо пирога, – сказала Марілла тоном, котрий Енн вже був добре відомий, а Деві тільки належало пізнати як такий, що не підлягає оскарженню.

Деві підморгнув до Енн, а тоді, перехилившись через стіл, вирвав у Дори прямо з пальців її перший шматок пирога, від якого вона щойно встигла відкусити лише маленький кусочок, і, відкривши рота якомога ширше, умить проковтнув його цілісінького. У Дори затремтіли губи, а Марілла від жаху аж заніміла. Енн одразу ж викрикнула у своїй «вчительській» манері:

– Ох, Деві, джентльмени так себе не поводять!

– Знаю, – відказав Деві, як тільки зміг говорити, – але я не джемплам.

– Та хіба ти не хочеш ним стати? – вражено запитала Енн.

– Звісно ж, хочу. Але не можна стати джемпламом, поки не виростеш.

– О, насправді можна, – поспішила сказати Енн, подумавши, що є таки шанс своєчасно посіяти в ньому зернята добра. – Ти можеш починати ставати джентльменом, навіть бувши ще маленьким хлопчиком. А джентльмени НІКОЛИ нічого отак в леді не виривають з рук… і не забувають дякувати… і не смикають нікого за волосся.

– Тоді у них в житті небагато веселощів, це факт, – відверто сказав Деві. – Думаю, я краще почекаю й стану джемпламом, вже коли виросту.

Марілла покірно відрізала для Дори інший шматок пирога. Вона не відчувала в собі сил упоратись із Деві. У неї був важкий день, враховуючи похорон і далеку дорогу. У той момент вона чекала майбутнього з таким песимізмом, який був гідний навіть самої Елайзи Ендрюс.

Двійнята, хоча й обоє біляві, не були дуже схожими між собою. Дора мала довгі гладенькі кучері, які завжди були гарно зачесані. У Деві ж вся його кругла голова була вкрита копицею дрібних пухнастих жовтуватих кучериків. Дорині карі очі були ніжними й м’якими, а в Деві – такими пустотливими та грайливими, наче в ельфа. У Дори був прямий ніс, а в Деві – виразно кирпатий; Дора примхливо закопилювала свої губки, а в Деві вони завжди розтягалися в усмішці. Крім того, він мав ямочку на одній щоці, що надавала йому дуже милого й потішного вигляду, коли він сміявся. Все його маленьке личко світилося пустощами й веселощами.

– Їм уже краще йти спати, – сказала Марілла, подумавши, що це буде найлегший спосіб їх позбутися. – Дора спатиме зі мною, а Деві можна постелити на західному піддашші. Ти ж не боїшся спати сам, Деві?

– Ні, але я не збираюся так швидко лягати, – спокійно відказав Деві.

– О ні, ще і як збираєшся.

Це було все, що сказала Марілла, але щось у її тоні приструнило навіть Деві. Він слухняно поплентався нагору слідом за Енн.

– Перше, що я зроблю, коли виросту, – не спатиму всю ніч, просто щоб зрозуміти, як це, – по секрету сказав він їй.

У подальші роки при згадці про той перший тиждень перебування двійнят у Зелених Дахах Марілла завжди здригалася. Не те щоб він був набагато гіршим за всі наступні тижні, але здавався таким через свою новизну. Рідко коли траплялася хоч хвилинка на день, коли Деві не робив якихось збитків або не вигадував нової шкоди. Та його найбільш пам’ятна витівка сталася на другий день після їхнього приїзду, одного недільного ранку… То був погожий, теплий день, імлистий і лагідний, як то буває у вересні. Енн збирала Деві до церкви, у тоді як Марілла займалася Дорою. Спочатку Деві сильно заперечував проти того, щоб умити лице:

– Марілла вчора вже мене вмивала… а пані Віггінс добряче вимила мене з милом у день похорону. На один тиждень мені вже вистачить. Не бачу нічого доброго в тому, щоб бути таким жахливо чистим. Набагато зручніше бути брудним.

– А Пол Ірвінг щоранку вмиває лице з власного бажання, – зухвало промовила Енн.

Деві мешкав у Зелених Дахах лиш трохи більш ніж сорок вісім годин, а вже обожнював Енн і ненавидів Пола Ірвінга, адже чув, як Енн захоплено його розхвалювала наступного дня після їхнього приїзду. Якщо Пол Ірвінг умивав лице щодня, тоді все вирішено. Він, Деві Кіт, зробить те саме, навіть якщо це його вб’є. Та ж думка змусила його покірно стерпіти й інші туалетні процедури, тож коли вони завершили, він виглядав дуже гарним малим хлопчиськом. Енн відчувала майже материнську гордість за нього, коли вела його до старої лави Катбертів у церкві.

Спочатку Деві поводився досить добре, потай поглядаючи на всіх малих хлопців у полі зору й гадаючи, хто з них був Полом Ірвінгом. Перші два гімни та читання Святого Письма пройшли без пригод. Пан Аллан саме виголошував молитву, коли відбулася справжня сенсація.

Лоретта Вайт сиділа саме перед Деві, злегка схиливши голову, а її біляве волосся спадало вниз двома довгими косами, між якими спокусливо виднівся клаптик білої шиї, обрамлений широким мереживним комірцем. Лоретта була пухкенькою, спокійною на вигляд дитиною восьми років, яка поводилася в церкві просто бездоганно з першого ж дня, коли мати принесла її сюди шестимісячним немовлям.

Деві запхав руку в кишеню й витягнув звідти… гусеницю, волохату гусеницю, яка почала звиватись у нього в руці. Марілла це побачила й схопила його за руку, та було вже надто пізно. Деві кинув гусеницю Лоретті за комір.

Молитву пана Аллана перервали пронизливі верески. Пастор налякано застиг, широко розплющивши очі. Уся паства підняла голови вгору. Лоретта Вайт підстрибувала, сидячи на своїй лаві, і несамовито хапалася за сукню ззаду.

– Ой… матінко… матінко… ой… заберіть її… ой… заберіть її геть… ой… той поганий хлопчисько кинув її мені за комір… ой… матінко… вона лізе вниз… ой… ой… ой…

Пані Вайт встала і з кам’яним обличчям вивела Лоретту, яка істерично кричала й вигиналася, геть із церкви. Її крики стихали вдалині, і пан Аллан продовжив службу. Та у всіх було відчуття, ніби сьогоднішню службу вже безповоротно зіпсовано. Уперше у своєму житті Марілла не зважала на слова проповіді, а Енн сиділа з червоними від сорому щоками.

Коли вони повернулися додому, Марілла вклала Деві в ліжко й змусила його залишатися там увесь день. Вона не дала йому обіду, дозволила лише підкріпитися хлібом з молоком. Енн віднесла йому перекус і сумовито сиділа поруч, поки він їв – з насолодою й без жодного натяку на каяття. Лише жалібні очі Енн почали його непокоїти.