– Що ми скажемо, якщо дитина буде негарна? – з тривогою в голосі прошепотіла Діана, поки вони йшли слідом за схвильованим Лоренсо до будинку.

– О, ми точно знайдемо, що ще хорошого можна сказати, – безтурботно відповіла Енн. – Коли йдеться про дитину, завжди спадає на думку щось приємне.

Однак дитина таки БУЛА гарненькою, а пан Вайт вирішив, що його п’ятидоларова пожертва вартувала такого щирого захоплення, яке виявили дівчата щодо пухкенького новонародженого дитяти. Та це був перший, останній і єдиний раз, коли Лоренсо Вайт давав на що-небудь пожертву.

Енн, хоч яка була втомлена, зробила ще одне зусилля на благо громади цього вечора, пробравшись через поля до пана Гаррісона, щоб поцікавитися, чи не пожертвує і він щось для клубу. Пан Гаррісон, як завжди, курив собі люльку на веранді, а поруч нього сидів Джинджер. Строго кажучи, жив він на дорозі, що веде до Кармоді, але Джейн та Герті, які його зовсім не знали, хіба що з сумнівних чуток, нервово благали Енн зайти до нього замість них.

Пан Гаррісон, однак, рішуче відмовився пожертвувати хоча б цент, і жодні вмовляння Енн його не переконали.

– Але я думала, що ви підтримуєте наше Товариство, пане Гаррісон, – похнюпившись, сказала вона.

– Це так… це правда… але моя кишеня не така глибока, як моя підтримка, Енн.

– Ще кілька таких зустрічей, як ті, що в мене були сьогодні, і я стану такою ж песимісткою, як панна Елайза Ендрюс, – промовила Енн до свого відбиття в дзеркалі на горищі, готуючись до сну.

Одного погожого жовтневого вечора Енн відхилилася на спинку свого стільця й зітхнула. Вона сиділа за столом, ущерть заваленим підручниками й зошитами для вправ, але списані аркуші паперу, що лежали ближче, якраз перед нею, жодним чином не були пов’язані з навчанням чи роботою в школі.

– У чому справа? – запитав Гілберт, який щойно зайшов до кухні, саме вчасно, щоб почути зітхання.

Енн почервоніла й прибрала ті списані нею аркуші з поля зору, заховавши їх під якісь шкільні твори.

– Нічого смертельного. Я лише намагалася записати деякі свої міркування, як мені радив професор Гамільтон, але ніяк не могла досягти того, щоб вони мене вдовольнили. Вони здаються такими безглуздими й дурними, як тільки я переношу їх на папір. Фантазії – вони неначе тіні… їх не можна ув’язнити в клітці, адже вони такі норовливі й мінливі. Але, може, одного дня я відкрию секрет, якщо буду й далі намагатися. У мене, знаєш, немає аж так багато вільного часу. Коли я закінчую перевіряти всі вправи й твори, то не завжди маю бажання ще й сама щось писати.

– Тобі чудово вдається вчителювання, Енн. Усі діти тебе обожнюють, – сказав Гілберт, сідаючи на кам’яні східці.

– О ні, зовсім ні. Ентоні Пай мене зовсім не любить і НЕ ПОЛЮБИТЬ. А ще гірше те, що він мене не поважає… зовсім не поважає. Він просто ставиться до мене з презирством і, мушу тобі зізнатися, це змушує мене почуватися нещасною. Справа не в тому, що він аж такий поганий… він лише трохи пустотливий, та поводиться не гірше, ніж інші. Він рідко мене не слухає… та коли виконує те, що я кажу, то робить це з такою зневажливою поступливістю, ніби вважає, що це й суперечки не варте, інакше він би посперечався, і це погано впливає на решту. Я всіляко намагалася завоювати його прихильність, але починаю побоюватися, що мені це ніколи не вдасться. А мені б цього так хотілося, адже він досить милий хлопчина, навіть якщо він один із Паїв, та я б могла його полюбити, якби він мені дозволив.

– Можливо, це просто наслідок того, що він чує вдома.

– Не зовсім. Ентоні – незалежний хлопчина, і він на все має свою думку. Раніше він завжди навчався в чоловіків, і тепер каже, що в дівчатах-вчительках немає нічого хорошого. Але що ж, ми ще побачимо, що з ним зроблять терпіння і доброта. Мені подобається долати труднощі, тож вчителювання для мене направду дуже цікава робота. А все, чого мені бракує в інших, компенсує Пол Ірвінг. Ця дитина – просто золото, Гілберте, а до того ж він справжній геній. Я переконана, що одного дня про нього почує весь світ, – переконливо підсумувала Енн.

– Мені теж подобається вчителювання. По-перше, це хороша практика. Адже, Енн, за ці кілька тижнів, що я навчаю молодь Вайт Сендс, я дізнався більше, аніж за всі ті роки, що сам ходив до школи. Здається, у нас всіх досить добре виходить. Я чув, що в Ньюбриджі всі полюбили Джейн, і, думаю, у Вайт Сендс усі відносно задоволені твоїм покірним слугою… всі, окрім пана Ендрю Спенсера. Минулого вечора по дорозі додому я зустрів пані Блуетт, і вона сказала, що вважає своїм обов’язком повідомити мене, що пан Спенсер не схвалює мої методи навчання.

– А ти коли-небудь помічав, – задумливо запитала Енн, – що коли люди кажуть, що мають за свій обов’язок сказати тобі що-небудь, то варто готуватися до чогось неприємного? Чому вони ніколи не думають, що це їхній обов’язок переповісти тобі щось приємне, що вони чули про тебе? Пані ДонНЕЛЛ вчора знову завітала до школи й сказала, що вважає СВОЇМ обов’язком повідомити мене, що пані Ендрюс не схвалює те, що я читаю дітям казки, а пан Роджерсон вважає, що його Пріллі надто повільно робить успіхи в арифметиці. Якби Пріллі менше поглядала на хлопців з-над своєї грифельної дошки, навчання їй, може, давалося б краще. Я більш ніж певна, що Джек Джилліс розв’язує приклади замість неї, хоча мені ще не вдавалося упіймати його на гарячому.

– А вдалося тобі примирити такого здібного сина пані ДонНЕЛЛ з його праведним іменем?

– Так, – засміялась Енн, – але то було дуже складне завдання. Спочатку, коли я кликала його Сен-Клером, він ніяк не реагував, аж поки я двічі, а то й тричі не повторювала; тоді інші хлопці починали штовхати його ліктями, і він підводив очі, дивлячись на мене так ображено, ніби я назвала його Джоном або Чарлі й він ніяк не міг знати, що я звертаюся до нього. Тож одного вечора я затримала його в школі після уроків і приязно поговорила з ним. Я сказала, що його мама захотіла, щоб я називала його Сен-Клером, а я не можу піти проти її бажань. Він усе зрозумів, коли я йому пояснила – він справді дуже розумний хлопчина – і сказав, що дозволяє мені кликати його Сен-Клером, але якщо хтось із хлопців лиш спробує так його назвати, він із них «дух виб’є». Звісно, я змушена була насварити його за такі жахливі слова. Відтоді я називаю його Сен-Клером, а хлопці – Джейком, і все йде гладко. Він розповів мені, що збирається стати столяром, але пані ДонНЕЛЛ каже, що я маю зробити з нього професора коледжу.

Згадка про коледж спрямувала думки Гілберта в нове річище, і вони почали говорити про свої плани та мрії – поважно, урочисто, впевнено, так, як любить говорити молодь, якій майбутнє ще здається незвіданою стежкою, сповненою дивовижних можливостей.

Гілберт нарешті вирішив, що хоче стати лікарем.

– Це чудова професія, – з ентузіазмом сказав він. – Людина все життя має з чимось боротися – хіба хтось навіть не називав людину істотою, що здатна боротися? – і я хочу боротися з недугами, болем і неуцтвом, які в житті тісно переплітаються. Я хочу робити свою порядну й корисну справу в цьому світі, Енн, і додати свій внесок до скарбниці людських знань, котру споконвіку поповнювали всі хороші люди. Люди, які жили до мене, зробили для мене так багато, що я хочу показати свою їм вдячність, так само зробивши щось для своїх наступників. Мені здається, це єдиний спосіб повернути свій борг перед людством.

– А я б хотіла привнести в життя трохи краси, – замріяно сказала Енн. – Мені не хочеться саме допомагати людям більше ЗНАТИ – хоч я й знаю, що ЦЕ було б найблагороднішим прагненням – а натомість хочеться, щоб завдяки мені вони могли проводити час з більшою приємністю, переживати маленькі радощі або веселі думки, яких би не існувало, якби я не народилась на цей світ.

– Думаю, ти й так втілюєш це своє прагнення кожного дня, – захоплено відказав Гілберт.

І він мав рацію. Енн з народження була дитиною, котра несе іншим світло. Після того, як вона входила в чиєсь життя з усмішкою чи добрим словом, як промінчик сонця, власник цього життя хоча б на мить починав уважати його чудовим і сповненим надій.