– А де живе пані Морган?

– У Торонто. Прісцилла каже, що вона наступного літа збирається навідатися на Острів і, якщо вийде, вона влаштує так, щоб ми з нею зустрілися. Звучить надто добре, щоб бути правдою, але так приємно уявляти собі це перед сном.

Створення Товариства з удосконалення селища Ейвонлі таки відбулося. Гілберт Блайт став президентом Товариства, Фред Райт – віцепрезидентом, Енн Ширлі – секретарем, а Діана Баррі – скарбником. «Вдосконалювачі», як їх одразу ж охрестили, мали збиратися раз на два тижнів домі когось із членів Товариства. Вони визнали, що до кінця року не можуть очікувати значних удосконалень, але постановили собі планувати кампанію на прийдешнє літо, збирати й обговорювати різні ідеї, писати й читати доповіді та, як сказала Енн, виховувати громадські настрої.

Звісно, члени Товариства зіткнулися й з деяким несхваленням, а також – через що вони переймалися значно більше – із насмішками. Пан Еліша Райт, мовляв, говорив, що Товариству більше б пасувала назва «Клуб залицяльників». Пані Хайрем Слоан заявляла, що чула, начебто вдосконалювачі збираються розрити землю на узбіччях усіх доріг і висадити там геранії. Пан Лівай Болтер попередив своїх сусідів про те, що вдосконалювачі наполягатимуть на тому, щоб усі вони зносили свої будинки й зводили їх наново відповідно до планів, схвалених Товариством. Пан Джеймс Спенсер поцікавився, чи не були б вони такими люб’язними зробити пагорб, на якому стоїть церква, трохи нижчим. Ібен Райт сказав Енн, що хотів би, аби вдосконалювачі змусили старого Джошуа Слоана брити свої бакенбарди. Пан Лоуренс Белл заявив, що може побілити свій хлів, якщо вони того захочуть, але вішати мереживні фіранки на вікна у стайні НЕ збирається. Пан Мейджор Спенсер натомість запитав у Кліфтона Слоана, одного із вдосконалювачів, котрий возив молоко на сирну фабрику в Кармоді, чи це правда, що до наступного літа всі мають вручну розмалювати свої відра для молока й накривати їх вишитими серветками.

Незважаючи на це – чи, можливо, оскільки така вже людська природа, – через це, члени товариства хоробро взялися за те єдине вдосконалення, яке сподівалися втілити в життя вже цієї осені. На другому зібранні, у вітальні дому Баррі, Олівер Слоан запропонував розпочати збір грошей для того, щоб відремонтувати черепицю на даху будівлі клубу й перефарбувати його. Джулія Белл підтримала його, хоча й мала неприємне відчуття, що вона робить те, що не зовсім личить справжній леді. Гілберт виніс ідею на голосування, вона була одноголосно схвалена, і Енн поважно записала її до протоколу. Наступною справою на порядку денному було призначення комітету, тож Герті Пай, котра була сповнена рішучості не дати Джулії Белл здобути всі лаври, сміливо запропонувала висунути на посаду голови даного комітету панну Джейн Ендрюс. Цю пропозицію також було належним чином підтримано й проголосовано за неї, і Джейн, віддячивши за своє призначення, обрала Герті членом комітету, разом із Гілбертом, Енн, Діаною та Фредом Райтом. На приватному засіданні члени комітету розподілили свої обов’язки: Енн та Діані доручили збирати пожертви на ньюбридзькій дорозі, Гілбертові та Фреду – на дорозі, що веде до Вайт Сендс, а Джейн та Ґерті взяли на себе дорогу на Кармоді.

– Усе тому, – пояснював Гілберт Енн, поки вони йшли додому через Ліс Привидів, – що уздовж тієї дороги живуть усі Паї, а вони не пожертвують ані цента, якщо тільки про це не попросить хтось із їхньої родини.

Наступної суботи Енн та Діана взялись за своє завдання. Вони доїхали до кінця дороги й почали збір пожертвувань, просуваючись у бік дому, починаючи від дівчат Ендрюс.

– Якщо ми застанемо лише Кетрін, то, може, щось та й отримаємо, – сказала Діана, – але якщо там буде й Елайза, то ні.

Елайза, однак, таки була вдома, ще й була навіть похмурішою, ніж завжди. Панна Елайза була однією з тих людей, котрі створюють враження, наче життя – це насправді пелена сліз, а усмішка, не кажучи вже про сміх, – лише до непристойності даремна трата нервової енергії. Дівчата Ендрюс залишалися «дівчатами» вже п’ятдесят з лишком років і, ймовірно, ними й залишаться до кінця свого земного шляху. Кетрін, кажуть, ще не до кінця втратила надію, та Елайза, яка з народження була песимісткою, тієї надії ніколи й не мала. Вони жили в маленькому брунатному будиночку, що стояв у сонячному куточку, притулившись до букових лісів Марка Ендрюса. Елайза скаржилася, що влітку тут було страшенно гаряче, а от Кетрін зазвичай раділа з того, що взимку тут було тепло й приємно.

Елайза шила ковдру з клаптиків і робила це не тому, що їм потрібна була така ковдра, а просто як протест проти легковажних мережив, які плела Кетрін. Поки дівчата розповідали про своє доручення, Елайза слухала їх похмуро, а Кетрін – з усмішкою. Щоразу, коли Кетрін ловила на собі погляд Елайзи, то намагалася приховати усмішку, відчуваючи провину й ніяковість, але вже наступної миті її вуста знову розпливались в усмішці.

– Якби в мене були зайві гроші, які б я не знала, куди витратити, – похмуро сказала Елайза, – тоді я б, мабуть, спалила їх і тішилася б собі, споглядаючи, як вони горять, але не дала б їх на той клуб, ані цента. Від нього жодної користі для селища… це просто місце, де молодь може зібратися для розваг у той час, коли вони всі б уже мали бути вдома у своїх ліжках.

– О, Елайзо, але ж молодь може хоч трохи розважатися, – запротестувала Кетрін.

– Не бачу в цьому необхідності. Кетрін Ендрюс, ми не вешталися по клубах та подібних місцях, коли були молодими. Цей світ з кожним днем стає все гіршим.

– А я думаю, що він тільки кращає, – рішуче відказала Кетрін.

– Це ТИ так думаєш! – голос панни Елайзи виражав глибоке презирство. – Йдеться не про те, що ти ДУМАЄШ, Кетрін Ендрюс. Факти є фактами.

– Що ж, я завжди люблю знаходити в усьому щось хороше, Елайзо.

– Тут немає нічого хорошого.

– О, насправді є! – вигукнула Енн, котра не могла мовчки стерпіти таку єресь. – Адже ж у житті завжди стільки хорошого, панно Ендрюс. Світ насправді просто прекрасний!

– Ти б не була такої високої думки про цей світ, якби пожила на ньому так довго, як я, – кисло відказала у відповідь панна Елайза, – а ще в тебе не було б стільки ентузіазму щодо його вдосконалення. А як там твоя мати, Діано? Боже, вона так постаріла. Виглядає страшенно втомленою. Енн, а скільки мине часу, доки Марілла повністю осліпне?

– На думку лікарів, її зір не погіршиться, якщо вона буде дуже обережна, – затинаючись, промовила Енн.

Елайза похитала головою.

– Лікарі завжди таке кажуть, просто щоб підбадьорити. На її місці я б сильно на це не сподівалася. Краще готуватися до найгіршого.

– Та хіба не треба нам готуватися також і до найкращого? – благальна вигукнула Енн. – Воно так само ймовірне, як і найгірше.

– З мого досвіду – ні, а в мене його п’ятдесят сім років порівняно з твоїми шістнадцятьма, – відповіла Елайза. – То ви вже йдете? Що ж, сподіваюся, що це ваше нове товариство зможе перешкодити Ейвонлі опуститися ще нижче, хоча я й не маю багато надії на це.

Відчуваючи велике полегшення, Енн та Діана змогли нарешті вибратись із будинку й поїхали далі так швидко, як тільки міг їх везти маленький вгодований поні. Коли вони їхали повз буковий ліс, то побачили, що через пасовище пана Ендрюса до них, махаючи рукою, наближається якась пухкенька фігурка. То була Кетрін Ендрюс, і вона була така задихана, що ледве могла говорити, а лиш вклала Енн в руку два четвертаки.

– Це мій внесок у фарбування клубу, – хапаючи ротом повітря, сказала вона. – Хотіла б дати вам долар, та не насмілилася взяти більше з грошей на яйця, адже тоді Елайза б про все довідалася. Мене справді цікавить ваше Товариство, і я вірю, що ви зробите багато добра. Я оптимістка. МУШУ нею бути, живучи з Елайзою. Мушу бігти назад, перш ніж вона помітить, що мене немає… вона думає, що я годую курей. Сподіваюся, вам пощастить зі збором пожертв, і не засмучуйтеся через те, що сказала Елайза. Світ таки СТАЄ кращим… точно стає.