Вона, звісно, добре знала більшість із них. Її однокласники завершили навчання минулого року, але всі решта, за винятком першокласників та десятьох новачків, що прибули до Ейвонлі, ходили до школи разом із нею. Енн таємно почала відчувати більший інтерес до тих десятьох новоприбулих дітей, аніж до решти, у чиїх здібностях вона вже досить добре орієнтувалася. Безумовно, вони можуть виявитися такими ж посередніми, як і решта, але з іншого боку, серед них таки МОЖЕ бути якийсь геній. Ця думка викликала в Енн захват.
У куті за партою сам-один сидів Ентоні Пай. У нього було похмуре й непривітне лице, і він вороже поглядав на Енн своїми чорними очима. Енн одразу ж постановила собі завоювати прихильність цього хлопця і роззброїти цим родину Паїв.
В іншому куті класу був ще один дивний хлопчина, він сидів поруч з Арті Слоаном. Веселий на вигляд малий хлопчисько з кирпатим носом, веснянкуватим обличчям і великими, світлими, блакитними очима, облямованими майже білими віями. Мабуть, це син Доннеллів. А в іншому ряду, поруч із Мері Белл, сиділа схожа на нього дівчина, можливо, його сестра. Енн подумала, яка ж це матір відправила б дитину до школи в такому одязі, в який була вбрана ця дівчинка. На ній було вицвіле шовкове рожеве плаття з купою мережива, брудні білі пантофельки й шовкові панчохи. Її рудувате волосся було закручене в безліч якихось дивних і неприродних завитків, поверх яких красувався більший за її голову яскраво-рожевий бант. Хоча, дивлячись на неї, можна було подумати, що вона натомість дуже задоволена своїм виглядом.
Дрібною блідою дівчинкою з гладкими й шовковистими пасмами каштанового волосся, що спадало їй на плечі, мала бути, як припустила собі Енн, Анетта Белл, чиї батьки раніше жили в окрузі, яким опікувалася ньюбридзька школа, але тепер, після переїзду на п’ятдесят ярдів на північ, належали до Ейвонлі. Троє блідих як смерть дівчат, котрі усі разом збилися на одному сидінні, вже напевне були Коттонами. Так само не виникало сумнівів, що та маленька красуня з довгими каштановими кучерями й карими очима, яка кидала кокетливі погляди на Джека Гіллса, визираючи з-понад свого молитовника, – це Пріллі Роджерсон. Її тато нещодавно одружився вдруге й привіз Пріллі додому, забравши її від бабусі, котра мешкає в Ґрафтоні. А от ким була та висока незграбна дівчина в задньому ряду, яка, здавалося, мала надто багато рук і ніг, Енн ніяк не могла зрозуміти, і вже пізніше довідалася, що її звуть Барбара Шоу й що вона приїхала до Ейвонлі жити зі своєю тіткою. Вона також дізналася, що випадки, коли Барбарі вдавалося пройти поміж парт, не перечепившись за власні або чиїсь ноги, були настільки рідкісні, що ейвонлійські школярі записували такі відомості на стіні біля ґанку, щоб увіковічити їх.
Та коли Енн зустрілась очима з хлопцем за першою партою саме навпроти неї, її раптом охопив дивний трепет – так, наче вона щойно знайшла свого генія. Вона розуміла, що це мав бути не хто інший, як Пол Ірвінг, і що пані Лінд врешті мала рацію, коли передбачала, що він буде несхожим на ейвонлійських дітей. Ба більше, Енн усвідомлювала, що він відрізнявся від усіх дітей, де б вони не мешкали, і що в ньому крилася душа, тонко споріднена з її власною, котра зараз дивилася на неї крізь надзвичайно темні голубі очі, що так пильно за нею спостерігали.
Вона знала, що Полові має бути десять років, але він виглядав не більше, ніж на вісім. У нього було наймиліше личко з тих, які вона коли-небудь зустрічала в дітей – з надзвичайно делікатними й вишуканими рисами, обрамлене ореолом каштанових кучерів. У нього були повні темно-червоні губи, які лише ледь-ледь торкались одна одної й вигиналися чітко окресленими кутиками до ямочок на щоках. Вигляд у нього був серйозний, похмурий та замислений – такий, наче духом він був набагато старший за тіло. Та коли Енн м’яко всміхнулася до нього, цей вираз умить зник, поступившись місцем раптовій усмішці у відповідь, яка, здавалося, осяяла все його єство – так, ніби якесь полум’я розгорілося всередині нього, освітлюючи його зсередини з голови до п’ят. Але найкраще було те, що ця усмішка була мимовільною й зародилася не від якогось зусилля чи причини, що надійшли ззовні, а виникла просто як віддзеркалення внутрішнього «я» – такого на рідкість приємного та люб’язного. Швидко обмінявшись усмішками, Енн та Пол заприятелювали навіки, ще перш ніж встигли перемовитися бодай словом.
День минув, неначе уві сні. Згодом Енн ніяк не могла чітко його відтворити. Здавалося майже, що то не вона тоді навчала дітей, а хтось інший. Вона чула, як відбувалися уроки, лічила разом з учнями й роздавала домашні завдання якось механічно. Діти поводилися досить добре; сталося тільки два інциденти. Морлі Ендрюса спіймали на тому, як він ганяв двійко цвіркунів у проході між партами. Енн змусила його годину стояти на підвищенні біля дошки й – що стало для Морлі набагато більшим горем – конфіскувала його цвіркунів. Вона посадила їх у коробку й на шляху зі школи випустила їх на волю в Долині Фіалок, проте Морлі був переконаний – як тоді, так і згодом – що вона тримала їх у себе вдома для власних розваг.
Іншим порушником дисципліни став Ентоні Пай, який вилив залишки води зі своєї пляшки для миття грифельної дошки за комір Аврелії Клей. Енн затримала Ентоні в класі на перерві й поговорила з ним про те, якої поведінки очікують від джентльмена, нагадуючи, що джентльмени ніколи не ллють воду дівчатам за комір. Вона також сказала, що хотіла б, щоб усі її підопічні стали джентльменами. Ця її маленька лекція була дуже милою і зворушливою, але, на жаль, на Ентоні це зовсім не подіяло. Він слухав її мовчки, з незмінно похмурим виразом обличчя, а тоді зневажливо присвиснув, виходячи з класу. Енн зітхнула, а тоді втішила себе, адже пам’ятала, що завоювати любов Пая, як і будівництво Рима, було справою не одного дня. Хоча насправді сумнівно було, що в когось із Паїв є хоч якісь залишки любові, які можна завойовувати, та Енн сподівалася на краще для Ентоні, з котрого, здавалося, ще може вийти досить милий хлопець, якщо комусь вдасться розвіяти його незмінну маску похмурості.
Коли уроки закінчились і діти розійшлися, Енн стомлено опустилась у крісло. У неї боліла голова, і вона почувалася дуже пригніченою та зневіреною. Хоча реальних причин для того, щоб зневірюватися, і не було, оскільки нічого жахливого не трапилося, та Енн дуже втомилась і їй здавалося, що вона ніколи не зможе полюбити вчителювання. А як жахливо буде, якщо доводитиметься робити те, що тобі не подобається, кожного дня впродовж… ну, скажімо, десь сорока років. Енн вагалася, чи розплакатися їй тут і тепер, чи дочекатися приходу додому й зробити це в затишку своєї білосніжної кімнати. Не встигла вона прийняти рішення, аж раптом десь від ґанку долинув стукіт підборів впереміш із шурхотом шовкових спідниць, і ось навпроти Енн уже стояла якась леді, зовнішній вигляд якої змусив її згадати нещодавні нарікання пана Гаррісона стосовно однієї надто екстравагантно вдягненої жінки, котру він бачив у магазині в Шарлоттауні: «Вона мала вигляд чогось середнього між модною картинкою з глянцевого журналу та нічним кошмаром».
Новоприбула була вбрана в пишну літню блідо-голубу шовкову сукню з буфами, оборками й рюшами всюди, де тільки можна ці буфи, оборки та рюші причепити. На голові в неї красувався велетенський білий шифоновий капелюх, обшитий трьома довгими, але тонкими страусовими перами. Рожева шифонова вуаль, густо всіяна великими чорними кружечками, воланом спадала з крис капелюха їй на плечі й розвівалася позаду, наче вимпел. На ній було стільки ювелірних прикрас, скільки лиш можна вмістити на одній невеличкій жіночці, а навколо витав надзвичайно сильний запах парфумів.
– Я пані ДонНЕЛЛ, – оголосила ця проява, – і я прийшла сюди, щоб повідомити вам про що мені розповіла Клариса-Ельміра, коли повернулася додому сьогодні по обіді. Це мене СТРАШЕННО обурило.
– Вибачте, – затинаючись, промовила Енн, безрезультатно намагаючись згадати, що ж таке могло трапитися вранці з дітьми Доннеллів.
