– Що правда, то правда, – відповів журналіст. – Він переконаний, що в тутешніх водах можуть плавати лише малайські пірати, а ті панове – люті злодії, і від них краще триматися чимдалі.

– Але ж може бути, – міркував далі Герберт, що рано чи пізно ми виявимо на острові їхні сліди, і тоді все з’ясується, чи не так, пане Спілете?

– Не заперечую, синку. Покинутий табір, погасле вогнище можуть навести нас на слід, і саме їх ми й шукатимемо під час наступної експедиції.

Того дня, коли відбувалася ця розмова, обоє мисливців ішли краєм лісу, де стояли красені дерева, поблизу річки Вдячності. Над їхніми головами здіймалися на двісті футів угору велетні серед хвойних дерев; тубільці Нової Зеландії називають їх «каурі».

– Пане Спілете, – раптом звернувся до журналіста Герберт, – знаєте, що мені спало на думку? Якби я піднявся на верхівку одного із цих каурі, то міг би оглянути острів на дуже велику відстань.

– Непогана думка, – відповів журналіст. – Але як ти видерешся на верхівку такого велетня?

– І все ж таки я спробую, – сказав Герберт. Спритний і меткий хлопець швидко виліз на нижні гілки, які росли так, що підніматися по них було досить легко, і за кілька хвилин опинився аж на верхівці каурі, котра здіймалася над морем заокруглених верхівок інших дерев величезного лісу.

З височини зір сягав аж до південного краю острова, від мису Кіготь на південному сході до Зміїного мису на південному заході. На північному заході здіймалася гора Франкліна, що затуляла собою добру чверть обрію.

Зі свого спостережного пункту Герберт міг бачити всю ту ще невідому частину острова, де могли сховатися або й ховалися люди, про присутність яких підозрювали острівні поселенці.

Підліток пильно вдивлявся і в ліс, і в море. На морі нічого не було видно. Жодного вітрила ні на обрії, ні поблизу берега. Щоправда, лісовий масив приховував узбережжя, і якби до самого берега причалив якийсь корабель, то Гербертові його просто не було б видно. Не міг він нічого розгледіти і в хащах лісів Далекого Заходу. На багато квадратних миль ліс утворював над землею щільний купол без єдиної прогалини, без єдиного просвіту. Неможливо було навіть простежити за руслом річки Вдячності й розгледіти те місце в горах, де вона брала початок. Можливо, десь на захід текли й інші струмки та річечки, але Герберт не міг цього стверджувати.

Та коли не видно жодної ознаки людського табору, то, може, десь в’ється хоч невеличкий димок, що свідчив би про присутність людини? Тож Герберт і далі пильно вдивлявся в навколишній простір. Повітря було чисте, прозоре, і на тлі неба за такої погоди вирізнявся б найменший димок. На якусь мить Гербертові здалося, ніби він помітив на заході тоненьку цівку диму, однак придивившись уважніше, хлопець упевнився, що помилився. А дивився він дуже пильно і зір мав чудовий… Ні, справді, нічого там не було.

Герберт зліз із дерева, й мисливці повернулися до Гранітного Палацу.

Через день, 28 жовтня, знову трапилася пригода, якої ніхто не міг пояснити.

Миль за дві від Гранітного Палацу Герберту й Набові пощастило побачити на березі й піймати чудовий екземпляр черепахи – морської черепахи, панцир якої був поділений на квадратики з прекрасним мінливим зеленим полиском.

Герберт помітив її поміж скелями, коли вона пластувала до берега.

– Сюди, Набе, сюди! – крикнув він.

Прибігши, Наб захоплено вигукнув:

– Прекрасне створіння! Але як нам забрати її з собою?

– Дуже просто, Набе, – відповів Герберт. – Перевернемо черепаху на спину, і вона не зможе від нас утекти. Візьми свого кийка і роби так, як я.

Відчувши небезпеку, черепаха заховалася всередину панцира. Сховалося все – і голова, і лапи – перед мисливцями лежала ніби кам’яна брила.

Тоді Герберт і Наб підклали під неї кийки й не без натуги перевернули її на спину. Маючи футів три завдовжки, черепаха важила щонайменше чотириста фунтів.

– Добре! – вигукнув Наб. – Ото зрадіє наш друзяка Пенкроф!

Та й як було не зрадіти друзяці Пенкрофові – м’ясо черепах, що харчуються водоростями, аж солодке на смак. У цю мить із-під панцира виглянула сплюснута маленька голівка, що дуже розширювалася ближче до шиї через глибокі западини в скронях, схованих під шатром панцира.

– І що ж ми тепер робитимемо? – спитав Наб. – Не можемо ж ми тягти її до Гранітного Палацу!

– Лишімо її тут, – відповів Герберт. – Сама вона перекинутися не зможе, а ми повернемося по неї, прихопивши візок.

– Домовились.

Та все ж задля перестороги, яку Наб вважав зайвою, Герберт попідкладав під черепашачий панцир великі камінці, що не дали б їй розхитуватися. Після цього мисливці пішли до Гранітного Палацу, простуючи піщаним берегом, що широко оголився під час відпливу.

Аби здивувати Пенкрофа, Герберт нічого йому не сказав про «чудовий екземпляр черепахи», перевернутої догори черевом на піщаному березі; через дві години Герберт і Наб повернулися з візком на те місце, де зоставили черепаху. Та «чудового екземпляра черепахи» там не було. Наб і Герберт перезирнулися, потім уважно подивилися навколо. Ні, вони не помилялися: черепаха лежала саме на цьому місці. Хлопець навіть знайшов камінці, що їх підкладав під панцир, а отже, був упевнений, що помилитися він не міг.

– От тобі й маєш! – розчаровано сказав Наб. – То ці тварюки спроможні ще й перевертатися?

– Виходить, так, – відповів неспроможний нічого збагнути Герберт, розглядаючи на піску камінці.

– Ото побиватиметься Пенкроф, коли довідається про все!

«А панові Сміту, мабуть, теж важко буде пояснити зникнення черепахи», – подумав Герберт.

– Добре, – мовив Наб, котрому хотілося б приховати їхню невдалу пригоду. – Ми нікому нічого не скажемо.

– Навпаки, Набе, ми повинні про все розповісти, – заперечив Герберт.

І обидва, знову взявши марно притягнутого возика, повернулись додому.

Підійшовши до інженера і моряка, котрі в цей час разом майстрували човна, Герберт розповів їм про все, що сталося.

– Ну й телепні! – не стримав роздратування моряк. – Отак проґавити щонайменше п’ятдесят супів!

– Схаменися, Пенкрофе! – обурився Наб. – Ми не винні в тому, що втекла черепаха, – ми перевернули її на спину!

– То погано перевернули! – не здавався впертий моряк.

– Погано?! – вигукнув Герберт і розповів, що навіть попідкладав камінці під черепашачий панцир.

– Чудасія та й годі, – пирхнув Пенкроф.

– Пане Сайресе, – звернувся до інженера Герберт. – Я вважав, що перекинута на спину черепаха – надто коли вона великих розмірів, – не може сама стати на лапи, правда ж?

– Правда, синку, – відповів Сайрес Сміт.

– Тоді як це могло статися?..

– На якій відстані від моря ви залишили черепаху? – запитав інженер, припинивши роботу і обмірковуючи те, що сталося.

– Щонайбільше, футів за п’ятнадцять, – відповів Герберт.

– На ту пору був час відпливу?

– Так, пане Сайресе.

– Все ясно, – відповів інженер. – Те, чого черепаха не могла зробити, лежачи на піску, вона легко могла зробити у воді, очевидно, перевернувшись, коли її підхопив приплив, і спокійно попливши в море.

– Ми таки й справді телепні! – вигукнув Наб.

– Саме це я й мав честь вам повідомити! – сказав Пенкроф.

Ніхто не засумнівався у поясненні Сайреса Сміта. Але чи був він сам переконаний у безперечності такого пояснення? Важко сказати.

Перше випробування піроги. Знайдені на березі речі. Буксир. Мис Знахідки. Вміст ящика: знаряддя праці, зброя, прилади, одяг, книжки, різне начиння. Чого бракує Пенкрофові. Євангеліє. Вірш із Священної Книги.

29 жовтня легкий човен був готовий. Пенкроф дотримав обіцянки і за п’ять днів спорудив із кори щось на зразок піроги, корпус якої скріпив гнучкими прутами з крехімби. Лавка на кормі, друга лавка посередині, аби укріпити борти, спереду – третя лавка, по боках планшири для закріплення кочетів, двоє весел, стернове весло – так було споряджено човна завдовжки дванадцять футів і вагою не більше двохсот фунтів. Щодо його спуску на воду не виникло жодних труднощів. Це було надзвичайно просто: легеньку пірогу перенесли на піщаний берег, поставили біля самого моря навпроти Гранітного Палацу, приплив підняв його, і човен загойдався на поверхні води. Відразу вскочивши в нього, Пенкроф спробував керувати стерновим веслом і переконався, що пірога цілком придатна для здійснення його задумів.