Коли Пенкроф поклав свинцеву дробинку на стіл, його приголомшені товариші лише мовчки дивилися на неї. Несподівано вони виразно уявили всі наслідки цього, на перший погляд незначного, випадку. Навіть якби перед їхнім зором постала якась надприродна сила, то й тоді вони не були б такі вражені.

Сайрес Сміт, не вагаючись, висловив деякі міркування з приводу цієї дивовижної і несподіваної знахідки. Він узяв свинцеву дробинку двома пальцями, подивився, на неї з одного боку, потім з другого, помацав її і спитав Пенкрофа:

– Ви впевнені в тому, що пекарі, поранений цією дробинкою, мав не більше трьох місяців?

– Не більше, пане Сайресе, – відповів Пенкроф. – Коли я знайшов його в ямі, він смоктав свою матір.

– Таким чином, – сказав інженер, – це означає, що не більш як три місяці тому на острові Лінкольна хтось вистрілив із рушниці.

– І свинцева дробинка, – додав Гедеон Спілет, – вразила, але не смертельно, цю тваринку.

– У цьому немає сумніву, – погодився Сайрес Сміт. – І ось які висновки належить зробити з цієї пригоди: або на острові були люди до нашого прибуття, або ж вони з’явилися тут щонайбільше три місяці тому. Прибули вони з власної волі чи мимохіть, через повітряну катастрофу чи через корабельну аварію в морі? Все це ми зможемо з’ясувати лише згодом. І європейці вони чи малайці, вороги чи друзі – нам також поки що не розгадати, і ми не знаємо, чи зосталися вони ще на острові, чи вже покинули його. Але ці питання такі важливі для нас, що ми не можемо далі залишатися в невідомості.

– Ні! Сто разів ні! Тисячу разів ні! – вигукнув моряк, схоплюючись із-за столу. – На острові Лінкольна немає інших людей, крім нас! Хай йому чорт! Він надто малий, і якби на ньому хто-небудь жив, ми давно помітили б цих людей!

– Справді, було б дивним, якби тут хтось жив, і ми жодного разу з ним не зустрілися, – мовив Герберт.

– Але, – заперечив йому журналіст, – було б ще дивніше, якби пекарі народився з дробинкою у тілі!

– Якщо тільки вона не сиділа у Пенкрофа в зубі… – поважно озвався Наб.

– Ви думаєте, що кажете, Набе? – огризнувся Пенкроф. – То це я п’ять, а то й добрих шість місяців носив би в щелепі свинцеву дробину? Та й де б вона заховалася? – додав моряк, роззявляючи рота і показуючи два ряди з тридцяти двох чудових зубів. – Дивись добре, Набе, і якщо знайдеш бодай одного зуба з дуплом, я тобі дозволяю вирвати хоч півдесятка зубів!

– Набове припущення справді неприйнятне, – відповів Сайрес Сміт, котрий, незважаючи на глибоку задуму, не міг стримати усмішки. – Немає сумніву: на острові хтось стріляв із рушниці, і не більш як три місяці тому. Але, можливо, якісь люди, висадившись на берег, перебували на острові зовсім недовго або просто обійшли його, бо якби у той час, коли ми роздивлялися острів з гори Франкліна, на ньому жив іще хтось, крім нас, то або ми б його побачили, або він нас. Отож найімовірніше, що лише кілька тижнів тому зазнав аварії якийсь корабель і буря викинула його пасажирів на берег острова. Та хай там як, а ми маємо зупинитись поки що на такому припущенні.

– На мою думку, – сказав журналіст, – нам слід подвоїти обережність.

– І я так вважаю, – підтримав його Сайрес Сміт. – Але ж я побоююсь, чи не висадилися на острів малайські пірати.

– Пане Сайресе, – звернувся до нього моряк, – чи не краще було б спочатку збудувати човна, а вже потім вирушати у розвідку? Ми змогли б і піднятись на ньому вгору річкою, і, якщо треба, пройти понад усім узбережжям острова. Аби тільки не заскочили нас зненацька!

– Гарна думка, Пенкрофе, – відповів інженер, – але ми не можемо далі чекати. Швидше як за місяць човна не збудуєш…

– Великого човна не збудуєш, – зауважив моряк, – але поки що нам потрібний не такий човен, на якому можна виходити в море, а невеличкий човник, і щонайбільше днів за п’ять я беруся зробити пірогу – для нашої річки Вдячності вона підійде.

– За п’ять днів збудувати човна? – вигукнув Наб.

– Так, Набе, індійського човна.

– З дерева? – недовірливо перепитав негр.

– З дерева, – відповів Пенкроф. – Чи то пак, із кори. Повторюю, пане Сайресе, для цієї оборудки п’ять днів – і досить!

– Хай буде по-вашому. Якщо за п’ять днів – згоден, – відповів інженер.

– Але відтепер нам краще триматися насторожі! – зауважив Герберт.

– Незмінно насторожі, друзі мої, – відповів Сайрес Сміт, – і я проситиму вас обмежити походи на полювання околицями Гранітного Палацу.

Вечеря закінчилася далеко не так весело, як на те сподівався Пенкроф.

Отже, на острові живуть або жили інші люди, крім колоністів. Після пригоди з дробинкою то був незаперечний факт, і таке відкриття не могло не викликати глибокого занепокоєння колоністів.

Перед сном Сайрес Сміт і Гедеон Спілет довго розмірковували про дробинку. Перед ними знову постало питання: чи не було тут раптом зв’язку між пригодою з дробинкою, незбагненним інженеровим урятуванням та іншими дивними подіями, що не раз уже усіх їх приголомшували? Проте, зваживши всі «за» і «проти» в цьому питанні, Сайрес Сміт під кінець мовив:

– Одне слово, чи хочете ви знати мою остаточну думку, дорогий Спілете?

– Звичайно, Сайресе.

– Так-от: хоч як старанно ми дослідили острів, нам нічого не пощастить знайти.

З наступного ж дня Пенкроф узявся до роботи. Йшлося про будівництво не шлюпки із шпангоутами й обшивкою, а звичайнісінької плоскодонки, що якнайкраще підійшла б для плавання по річці Вдячності, особливо біля її витоків, де було мілко. Із зшитих між собою шматків кори мало вийти легке суденце, яке завдяки невеликим розмірам і малій вазі в разі потреби можна переносити на руках. Пенкроф хотів зшити довгі смуги кори дерев’яними цвяхами і так щільно, щоб човен вийшов водонепроникний.

Для цього слід було відібрати дерева з гнучкою і міцною корою. Як на те, останній ураган, що лютував на острові, повалив кілька хвойних дерев, цілком придатних для побудови такого човна. Деякі сосни лежали долі, і лишалося тільки здерти з них кору, але інструменти у колоністів були такі недосконалі, що саме це й виявилося найскладнішим. Та зрештою впоралися і з цим ділом.

Поки, не марнуючи й хвилини, Пенкроф трудився під керівництвом інженера, Гедеон Спілет і Герберт, узявши на себе обов’язок постачати всіх харчами, також не сиділи склавши руки. Журналіст не міг намилуватися підлітком, який вправно стріляв з лука й метав списа. Герберт виявляв виняткову відвагу й витримку, поєднання яких можна назвати розумною сміливістю. Обидва товариші по полюванню дотримувалися порад Сайреса Сміта і не відходили далі, як на дві милі від Гранітного Палацу. Але навіть поблизу, скраю лісу, вони вбивали достатньо агуті, кенгуру, пекарі та всілякої іншої здобичі. І хоч після холодів звірі стали рідше потрапляти в пастки, кролячий сажок і далі давав значну кількість звірят, аби вдосталь нагодувати всіх поселенців острова Лінкольна.

Під час полювання з Гедеоном Спілетом Герберт часто заводив мову про свинцеву дробинку та про інженерові висновки з тієї пригоди, й одного дня, 26 жовтня, сказав журналістові:

– Пане Спілете, чи не дивує вас, що потерпілі, які зазнали корабельної аварії і висадилися на острові, досі не з’явилися на узбережжя поблизу Гранітного Палацу?

– Дуже дивує, якщо вони ще на острові, – відповів журналіст. – Але зовсім не дивує, якщо їх уже тут немає!

– Гадаєте, вони покинули острів? – перепитав Герберт.

– Напевне покинули, синку, бо якби затрималися, а тим паче, якби й досі лишилися тут, щось та сталося б, що виказало б їхню присутність.

– Однак якщо ті люди покинули острів, то вони не зазнали корабельної аварії?

– Не обов’язково, Герберте, Принаймні вони могли, так би мовити, зазнати тимчасової аварії. Цілком можливо, що ураган викинув їх на острів, не розбивши судна, а коли вітер стишився, вони вийшли в море.

– Мушу зізнатися, – мовив Герберт, – що мені здається, ніби пан Сміт не тільки не хоче, а навіть побоюється зустріти якихось людей на нашому острові.