За Спілетовою порадою, нещасного повели до його хижки. Сподівалися, що на нього справить хоч якесь враження вигляд знайомих речей. Може, досить однієї іскорки, аби розбудити думку, оживити затьмарену, згаслу свідомість!

До хижки було недалеко – кілька хвилин ходи; та в’язень нічогісінько не впізнав, здавалося, він остаточно втратив найменшу згадку про побутові речі!

Лишалося зробити висновок, що нещасний дуже давно перебуває в цілковитій самоті і, діставшись острівця при здоровому глузді, мало-помалу геть здичавів!

Журналістові спало на думку, що, можливо, на нього подіє вогонь, і за хвилину в хижці запалахкотіло яскраве вогнище, яке приваблює увагу навіть тварин.

Спочатку вигляд вогню ніби зацікавив дикуна, та незабаром той позадкував і його безтямний погляд знову згас.

Поки що зоставалося одне: відвести полоненого на борт «Бонавентура». Так і зробивши, приятелі залишили дикуна під Пенкрофовим наглядом.

Герберт і Гедеон Спілет знову зійшли на берег, аби завершити початі справи, й за кілька годин повернулися на борт суденця, несучи з собою все цінне із покинутої хижки: реманент, посуд, зброю, насіння городніх рослин, кілька туш дичини і дві пари живих свиней. Усе це повантажили на суденце, і тепер «Бонавентур» був готовий знятися із якоря, ледь розпочнеться вранішній приплив.

Полоненого прилаштували в носовій каюті; тримався він спокійно, тихо, але й далі зоставався, мов глухонімий, байдужий до всього навколо.

Пенкроф приніс йому поїсти, але той гидливо відштовхнув варене м’ясо, якого, напевне, вже не міг споживати. Зате, коли моряк дав йому підстрелену Гербертом качку, він накинувся на неї жадібно, мов звір, і миттю зжер сире холодне м’ясо.

– Гадаєте, він видужає? – сказав Пенкроф, хитаючи головою.

– Може, й видужає, – відповів журналіст. – Цілком імовірно, що наші турботи зрештою вплинуть на його згаслу свідомість, адже він став таким через самотність, а відтепер буде серед людей!

– Здається, цей бідолаха давно у такому стані, – зауважив Герберт.

– Може, й давно, – відповів Гедеон Спілет.

– Скільки йому років? – запитав юнак.

– Важко сказати, – відповів журналіст. – Через густу бороду майже не видно його обличчя, але він уже не молодий; гадаю, йому не менш як п’ятдесят.

– Пане Спілете, ви зауважили, як глибоко посаджені його очі? – запитав хлопець.

– Так, Герберте, але додам, що у них світиться далеко більше розуму, ніж можна було б чекати, бачачи його зовнішність.

– А втім, покаже час, – відповів Пенкроф. – Хотів би я почути, що скаже Сайрес Сміт про цього дикуна. Кинулися рятувати чоловіка, а повернулися з потворою! Правда, ми зробили все, що від нас залежало!

Ніч минула спокійно; невідомо, спав їхній бранець чи ні, та спроб до втечі не робив, хоч і був розв’язаний. Він чимось нагадував тих хижаків, які щойно після ув’язнення пригнічено стихають, а оговтавшись, лютують іще більше. На світанку наступного дня, 15 жовтня, відбулася передбачена Пенкрофом зміна погоди. Подув сприятливий для команди бота північно-східний вітер, але на морі піднялися хвилі, провіщаючи нелегке плавання. О п’ятій ранку друзі знялися з якоря. Пенкроф зарифив грот і взяв курс на схід – північний схід – просто на острів Лінкольна. Перший день плавання минув без пригод. Бранець притих у своїй каюті в носовій частині судна, а оскільки він був моряком, то хвилювання моря, здавалося, справляло на нього благодійний вплив. Чи не викликало це у дикуновій пам’яті спогадів про його колишнє ремесло? Принаймні він сидів тихо й нібито був радше здивований аніж пригнічений.

На другий день, 16 жовтня, вітер подужчав, дмучи тепер майже з півночі, у менш сприятливому для «Бонавентура» напрямку, і бот раз у раз підстрибував на високих хвилях. Пенкрофові довелося тримати судно ще крутіше до вітру; хвилі люто навалювалися на ніс бота, і моряк дуже непокоївся, хоч і не ділився тривогою із супутниками. Було ясно: якщо вітер не зміниться, до острова Лінкольна доведеться пливти довше, ніж вони пливли до острова Табор.

І справді, вранці 17 жовтня минуло дві доби відтоді, як «Бонавентур» вийшов знову в море, а ніщо не свідчило, що він підходить до острова. До того ж неможливо було визначити пройдену відстань, бо і швидкість, і напрямок весь час змінювались.

Минула ще доба, а земля не з’являлась. Дув зустрічний вітер, на морі тривав шторм. Весь час доводилося швидко маневрувати вітрилами суденця, яке заливали хвилі, брати рифи, часто змінювати курс, ідучи короткими галсами. Сталося навіть так, що 18 жовтня «Бонавентура» цілком накрило велетенським валом, і якби мореплавці задля перестороги заздалегідь не прив’язалися на палубі, їх змило б в океан.

Саме тієї небезпечної хвилини засмикана команда бота несподівано дістала допомогу від полоненого: відгадавши інстинктом моряка навислу небезпеку, він вискочив із люка й сильним ударом жердини вибив фальшборт, аби швидше стекла вода, що залила всю палубу; а коли суденце, звільнившись від зайвого вантажу, випросталося, він, не зронивши й слова, знову спустився в каюту.

Приголомшені Пенкроф, Герберт і Гедеон Спілет не заважали йому.

А тим часом становище ставало все небезпечнішим; моряк збагнув, що заблукав у океані, й не знав, як віднайти правильний курс!

Ніч із 18 на 19 жовтня видалася темною й холодною. Проте близько одинадцятої вечора вітер затих, хвилі трохи вляглися, «Бонавентура» підкидало набагато менше, і він знову став набирати швидкість. Загалом бот чудово витримав шторм і негоду.

Тієї ночі Пенкроф, Гедеон Спілет і Герберт ні на мить не склепили очей. Всі троє напружено вдивлялися у темряву, знаючи, що острів Лінкольна має бути десь недалеко і вони або побачать його не пізніше ніж на світанку наступного дня, або мусять змиритися з думкою, що, знесений із курсу течіями й вітром, «Бонавентур» заблудився в морі, – й тоді майже неможливо буде визначити правильний курс.

Украй стурбований Пенкроф усе ж таки не впадав у відчай, – він був людиною загартованою і мав мужню вдачу; сидячи за стерном, він уперто вдивлявся у густий морок навколо бота.

Наближалася друга година ночі, й тут моряк схопився на ноги й закричав:

– Вогонь! Вогонь!

І справді, за двадцять миль на північний схід з’явилося яскраве світло. Там лежав острів Лінкольна, й на ньому горіло розведене, напевне, інженером велике вогнище, яке вказувало їм шлях.

Пенкроф, який тримав курс набагато північніше, швидко його змінив і скерував суденце на вогник, що блищав на обрії, як зірка першої величини.

Повернення. Суперечка. Сайрес Сміт і незнайомець. Порт Повітряної Кулі. Треті жнива. Вітряк. Перше борошно і перший хліб. Інженерова самовідданість. Хвилююче випробування. Кілька гарячих сльозин.

О сьомій ранку наступного дня, 20 жовтня, «Бонавентур» після п’ятиденного плавання обережно пристав до берега у гирлі річки Вдячності.

Дуже стурбовані негодою й тривалою відсутністю товаришів, Сайрес Сміт і Наб іще вдосвіта піднялися на плоскогір’я Широкий Обрій і нарешті побачили довгождане суденце.

– Хвала Богу! Вони повернулися! – закричав Сайрес Сміт.

А зраділий Наб, голосно повторюючи: «О хазяїне, хазяїне!», кинувся танцювати, кружляти, плескати в долоні. Його пантоміма була зворушливішою від найпишніших промов!

Полічивши тих, хто стояв на палубі, інженер спершу подумав, що Пенкрофові не пощастило знайти бідолаху з острова Табор або ж принаймні той нещасний відмовився змінити одну в’язницю на іншу й залишився на своєму острові.

І справді, на палубі «Бонавентура» стояли тільки Пенкроф, Гедеон Спілет і Герберт.

Коли суденце пристало, інженер і Наб уже чекали його не березі, й не встигли мандрівники зіскочити на пісок, як Сайрес Сміт крикнув: