Зима. Валяння вовни. Сукновальня. Невідчепна думка Пенкрофа. Принада із китового вуса. На що може знадобитися альбатрос. Пальне прийдешніх поколінь. Топ і Юп. Бурі. Пошкодження у пташнику. Екскурсія до боліт. Сайрес Сміт лишається дома сам. Дослідження колодязя.

Зима настала в червні, що за кліматом відповідає грудню у північних широтах; головна турбота колоністів полягала тепер у тому, щоб забезпечити себе міцним і теплим одягом.

Улітку вони настригли з муфлонів вовни, і тепер належало перетворити цю цінну сировину на тканину.

Нічого й говорити про те, що Сайрес Сміт не мав чесальної, тіпальної, гладильної, прокатної, сукальної й прядильної машини, не мав ні прядки, щоб прясти вовну, ні ткацького верстата, щоб ткати вовняну тканину, й мусив удатися до найпростіших засобів, аби й не ткати, й не прясти. І справді, він вирішив не мудрувати, а скористатися тим, що волокна вовни, коли їх стискають, переплітаються і зчіплюються одні з одними, внаслідок чого утворюється повсть. Повсть можна виготовити найпростішим чином і, валяючи вовну, дістати досить грубу, але теплу тканину. Вовна у муфлонів була коротка, а для виготовлення повсті саме така вовна й потрібна.

Інженер за допомогою своїх друзів, у тому числі й Пенкрофа, котрий іще раз мусив відкласти спорудження судна, спершу взявся готувати сировину – треба було передусім очистити наявну вовну від брудної маслянистої речовини, яку в ткацтві називають «жиропотом». Для цього колоністи поклали вовну у великі чани, залили її водою, нагріли до сімдесяти градусів і тримали при такій температурі цілу добу; потім її добре промили в содовому розчині, відтиснули, й вона стала придатною для валяння, тобто для виробництва повсті – міцної грубої тканини, що не мала попиту у промислових центрах Європи й Америки, проте була безцінною на «ринках острова Лінкольна».

Як відомо, войлок знали з давніх часів, і перші вовняні тканини виготовлялися тим самим способом, який застосував Сайрес Сміт.

Знання в технічних галузях іще раз вельми знадобилися інженерові, коли виникла потреба в конструюванні валяльної машини, і він зумів застосувати ще не використовувану доти рушійну силу водоспаду.

То була найпростіша сукновальна машина. Вал, обладнаний кулачками, що поперемінно то піднімали, то опускали вертикальні вальці; ящики, призначені для вовни, по якій і били оті вальці; міцна дерев’яна рама, що з’єднувала весь цей пристрій, – ото й уся машина. Саме такою була вона протягом багатьох віків, аж поки винахідники замінили вальці компресорами й, переставши валяти вовну, почали її прокатувати.

Сайрес Сміт, як завжди, керував роботою, і справа посувалася дуже добре. Вовну валяли, попередньо змочивши її мильною водою, для того щоб волосинки стали слизькими й м’якими, краще зчіплювались одна з одною і не рвалися при валянні, тож із сукновальні виходили грубі полотнища войлоку. Шерстинки завдяки крихітним борозенкам і горбикам, що завжди на них бувають, переплелися і звалялися так щільно, що утворилася вовняна матерія, з якої можна було шити ковдри та одяг. Звісно, тій матерії було далеко до тканин з вовни мериноса, до мусліну, шотландського кашеміру, штофу, репсу, китайського атласу, орлеанської вовни, альпагу, тонкотканого сукна або фланелі! То був «Лінкольнський войлок» – ще один місцевий острівний виріб.

Віднині колоністи мали теплі ковдри й одяг і могли без остраху чекати настання зими 1866—1867 років.

По-справжньому похолодало із двадцятих чисел червня, і Пенкрофові, на його превеликий жаль, довелося припинити спорудження судна; а втім, він був упевнений, що до наступної весни усе закінчить.

Моряка не полишала думка вирушити в плавання, аби обстежити острів Табор, хоч Сайрес Сміт не схвалював такої подорожі, вважаючи її марною забаганкою Пенкрофа вдовольнити свою цікавість. Та й хто їм міг допомогти на тому скелястому, напівпустельному острівці, що загубився в океані? Його тривожила ота майбутня подорож невідомим морем у маленькому суденці на відстань сто п’ятдесят миль. А що як, вийшовши в море, їхнє суденце не зможе ні дійти до острова Табор, ні повернутися назад до острова Лінкольна? Що тоді з ним станеться посеред сповненого небезпек Тихого океану?

Сайрес Сміт часто розмовляв про це з Пенкрофом, але моряк із незбагненною впертістю відстоював вигадану затію, напевне, сам не усвідомлюючи причини своєї впертості.

– Зрештою, – якось зауважив інженер, – я, друже, мушу нагадати вам, що ніхто не хвалив острів Лінкольна так, як ви, ніхто стільки не казав, що йому шкода буде розлучатися з цим островом, а тепер ви перший хочете його покинути.

– Лише на кілька днів, – умовляв Пенкроф. – Лише на кілька днів, пане Сайресе! Туди й назад, аби тільки побачити, що воно за острівець!

– Але ж він не вартий острова Лінкольна!

– Я це знаю наперед!

– То навіщо вам ризикувати?

– Аби знати, що там відбувається, на тому острові Табор!

– Нічого там не відбувається й не може відбуватися!

– Хто його знає…

– А якщо здійметься шторм?

– Улітку шторми не страшні, – відповів Пенкроф. – До того ж, пане Сайресе, я вам ось що скажу: звичайно, треба все передбачити, тому я попрошу вас відпустити зі мною в цю подорож тільки Герберта.

– Пенкрофе, – мовив інженер, поклавши йому руку на плече, – як ви гадаєте, якщо з вами і хлопцем, котрий волею випадку став нам усім за сина, щось станеться, хіба ми зможемо пережити таке?

– Пане Сайресе, – з непохитною впевненістю відповів Пенкроф, – ніколи ми не завдамо вам такого горя. Ми ще повернемося до цієї розмови, коли настане час. До того ж, гадаю, коли ви побачите наше судно, збудоване й цілком оснащене, коли ви переконаєтесь у його морехідних якостях після спуску на воду та обійдете на ньому наш острів – адже ми зробимо це вкупі, – тоді, повторюю, я переконаний: ви відпустите нас, не вагаючись! Я не приховую: ваш бот буде найкращим у світі судном!

– Кажіть принаймні «наш бот», Пенкрофе, – відповів миттю обеззброєний інженер.

Отож розмова закінчилася нічим: ні інженер, ні моряк ні в чому не переконали один одного і згодом ще не раз поверталися до цієї теми.

Перший сніг випав наприкінці червня. Колоністи заздалегідь заготували в загоні великий запас корму для худоби, аби щоденно туди не навідуватись, але вирішили, що наглядатимуть за нею хоч раз на тиждень.

Крім того, колоністи знову наробили пасток і випробували інженерів спосіб полювання. Скручений китовий вус заморожували в кульці криги, густо змащували шаром жиру й розкидали на узліссі, там, де, як правило, звірі ходили до озера на водопій.

На превелику інженерову втіху, винахід алеутських рибалок діяв безвідмовно. На принаду попалися дюжина лисиць, кілька диких кабанів і навіть ягуар – їх знайшли мертвими, із шлунком, пробитим випростаним гострим китовим вусом.

Тут варто розповісти також про першу спробу колоністів установити зв’язок зі світом, з людьми.

Гедеон Спілет уже не раз думав, чи не кинути в море пляшку з запискою, розраховуючи, що течія винесе її до населених людьми берегів, або чи не послати звістку про себе з голубом. Та хіба можна сподіватися, що голуби чи пляшка донесуть записку до землі за тисячу двісті миль? Сподіватися на таке – божевілля.

Але 30 червня колоністи, хоч і не без труднощів, упіймали альбатроса, якого Герберт легко поранив із рушниці в ланку. Красень-птах належав до родини тих підхмарних велетнів, розмах крил яких сягає десяти футів, завдяки чому вони здатні перетнути навіть простір над Тихим океаном.

Гербертові кортіло залишити в себе чудового птаха – рана в альбатроса швидко заживала, і хлопець мріяв приручити його, – але Гедеон Спілет пояснив, що не можна нехтувати нагодою зв’язатися через цього можливого кур’єра з узбережжям Тихого океану; Герберт зрештою здався – як-не-як альбатрос прилетів із краю, де живуть люди, і досить його випустити, як він неодмінно полетить у рідний край.