Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Ягуар підібрався і стрибнув на мисливця, але в ту мить, коли він злетів у повітря, йому межи очі вцілила куля, і він замертво впав на землю.

Герберт і Пенкроф кинулися до ягуара. Наб і Сайрес Сміт прибігли також, і всі вони на кілька хвилин завмерли навколо розпластаного на землі красеня звіра, шкура якого мала в майбутньому оздобити урочисту залу Гранітного Палацу.

– О, пане Спілете! Як я вами захоплююсь і як вам заздрю! – вигукнув Герберт у пориві цілком природного захвату.

– Та що ти, синку, – відповів журналіст, – ти вистрілив би не гірше.

– Я? Із такою холоднокровністю?!

– Треба, Герберте, лише уявити, що перед тобою не тигр, а заєць, і ти також стрілятимеш із незворушним спокоєм.

– Ото й усього! – підтримав журналіста Пенкроф. – Нічого хитрого в цьому немає!

– А тепер, – сказав Гедеон Спілет, – раз ягуар покинув своє лігво, чому б нам, друзі, не скористатися ним на одну ніч?

– А що, як повернуться інші? – занепокоєно мовив Пенкроф.

– А ми при вході до печери розпалимо вогнище, – заспокоїв його Гедеон Спілет, – і вони не відважаться переступити через цей бар’єр.

– Тоді вперед, у житло ягуарів! – вигукнув моряк, тягнучи за собою труп хижака.

Колоністи рушили до покинутого лігва, і поки Наб знімав шкуру з ягуара, його товариші наклали перед входом до печери цілу купу сушняку, якого в лісі було більше ніж удосталь.

Сайрес Сміт, побачивши бамбуковий гай, зрізав кілька бамбуків і підмішав їх до хмизу.

Покінчивши з цими справами, колоністи влаштувалися в печері на піску, всіяному кістками, й зарядили рушниці на випадок несподіваного нападу; всі повечеряли і перш, ніж лягти спати, розвели вогнище при вході до печери.

І зразу ж, ніби за командою, залунав тріск рушничних залпів. То, загорівшися, стріляв бамбук – він спалахнув, як феєрверк! Самого цього гуркоту було достатньо, щоб відлякати найсміливіших хижаків.

Цей спосіб викликати стрілянину не був Сайресовим винаходом, бо, як свідчить Марко Поло, його здавна застосовували монголи, аби відлякувати від таборів страшних середньоазіатських хижаків.

Таємничий острів - i_054.png

Розділ V

Таємничий острів - i_055.png

Рішення повернутися південним узбережжям. Обриси берега. Пошуки слідів корабельної аварії. Рештки повітряної кулі. Відкриття природної гавані. Опівночі на берегах річки Вдячності. Човен поплив за течією.

Сайрес Сміт і його супутники виспались, як байбаки, в печері, люб’язно наданій їм небіжчиком-ягуаром.

Зі сходом сонця всі уже були на березі в кінці мису і знову оглядали широкий обрій, що у цьому місці відкривався на дві третини кола. Інженер ще раз переконався, що на морі немає ні вітрила, ні остова розбитого судна, навіть у далекоглядну трубу не виднілося нічого підозрілого.

Нічого не побачили вони й на узбережжі, принаймні тому, яке з південного боку мису простяглося миль на три прямою смугою, бо далі вигин невеликої затоки ховав від погляду подальшу частину берега, і навіть із крайнього виступу Звивистого півострова не видно було мису Кіготь, затуленого високими береговими скелями.

Тож залишалося дослідити тільки південну частину острова. Але чи варто було зразу ж вирушати в цю експедицію і присвячувати їй цілий день 2 листопада?

Це не входило до їхнього попереднього плану. Справді, залишивши пірогу біля витоків річки Вдячності, вони мали намір, оглянувши західний берег, повернутися по неї і пливти вниз за течією річки Вдячності до Гранітного Палацу. Тоді Сайрес Сміт сподівався знайти на західному березі судно, що зазнало аварії або там кинуло якір, а тепер доводилось шукати у південній частині острова те, чого не знайшли у західній.

Гедеон Спілет запропонував обстежувати острів далі, аби остаточно з’ясувати питання, чи не сталося десь поблизу острова корабельної аварії, і запитав, яка приблизно відстань від мису Кіготь до крайньої точки півострова.

– Миль тридцять, – відповів Сайрес Сміт, – якщо йти берегом і врахувати всі повороти.

– Тридцять миль! – повторив Гедеон Спілет. – Це цілий день напруженої ходи. Та все ж таки, на мою думку, ми повинні повернутися до Гранітного Палацу південним берегом.

– Але від мису Кіготь до Гранітного Палацу, – зауважив Герберт, – ще принаймні десять миль.

– Вважаймо, разом – сорок миль, – промовив журналіст. – Тож не марнуймо часу на вагання. Адже ми пройдемо весь іще не досліджений берег і уникнемо необхідності знову вирушати на його дослідження.

– Слушно, – мовив Пенкроф. – А як нам бути з пірогою?

– Пірога пробула вже добу поблизу витоків річки Вдячності, – відповів Гедеон Спілет. – Так само вона може пробути там дві доби! Досі ми не маємо жодних підстав вважати, що острів кишить злодіями!

– Проте, – сказав моряк, – як тільки я пригадую пригоду з черепахою, у всьому починаю сумніватися.

– Черепаха, черепаха! – вигукнув журналіст. – Хіба вам не відомо, що її перевернуло хвилею?

– Хто його знає?.. – стиха мовив інженер.

– Так, але… – почав було Наб.

Негр вочевидь хотів щось сказати, бо вже розтулив рота, і раптом змовк.

– Що ти хотів сказати, Набе? – запитав інженер.

– Якщо ми повернемося берегом, обійшовши мис Кіготь, то опинимося відрізаними від дому…

– Річкою Вдячності! Це справді так, – підхопив Герберт. – І ми не матимемо ні човна, ні мосту, щоб переправитися на другий бік.

– Це дрібниці, пане Сайресе, – відповів Пенкроф. – Зробимо із колод пліт і легко переберемося через річку.

– І все ж таки, – сказав Гедеон Спілет, – нам не завадило б побудувати міст, аби полегшити сполучення з Далеким Заходом!

– Велике діло – міст! – вигукнув Пенкроф. – Хіба пан Сміт не інженер? Треба буде – збудує нам міст! А сьогодні ввечері я беруся переправити вас на той бік річки так, що ви і ніг не замочите. Харчових припасів нам вистачить іще на день, цього цілком достатньо, та й дичини, гадаю, нам сьогодні трапиться не менше, ніж учора. Отож у дорогу!

Спілетова пропозиція, гаряче підтримана моряком, знайшла загальне схвалення, бо кожному хотілося якнайшвидше позбутися будь-яких сумнівів і, обігнувши мис Кіготь, завершити обстеження острова. Але не можна було марнувати жодної години, бо сорок миль – довгий шлях, а до Гранітного Палацу належало дістатися ще завидна.

О шостій ранку маленький загін вирушив у дорогу. Передбачаючи можливі неприємні зустрічі з двоногими або чотириногими тваринами, колоністи зарядили рушниці кулями, а Топові, що біг завжди попереду, дали наказ обстежувати узлісся.

Починаючи від мису на краю півострова, що скидався на хвіст велетенського плазуна і, вгинаючись, тягнувся миль на п’ять, іти було досить легко, й колоністи швидко подолали цей шлях, не виявивши, попри всю уважність, жодних слідів ні колишньої чи недавньої катастрофи, ні решток табору чи попелу згаслого вогнища, ні відбитків людських ніг.

Добувшись на те місце, де берег, утворюючи бухту Вашингтона, повертав на північний захід, вони змогли обняти поглядом усе південне узбережжя острова. За двадцять п’ять миль від них у ранковому тумані ледь виднівся мис Кіготь, здавалося, зависнувши, мов міраж, між небом і морем. Від того місця, де перебували колоністи, і до кінця величезної бухти спочатку тягся широкий рівний піщаний берег, обрамлений смугою лісу; далі узбережжя ставало дуже порізаним, у море виступали гострі піщані коси, а на самому краю мису Кіготь чорніли безладно й химерно нагромаджені скелі.

Ось такі були обриси тієї частини острова, яку дослідники побачили вперше і, на хвилину спинившись, оглянули її всю від краю й до краю.

– Навантажене судно, потрапивши сюди, точно загинуло б, – сказав Пенкроф. – Піщані коси, які виступають далеко в море, а за ними – підводні рифи! Лихі місця!

56
{"b":"224758","o":1}