Сайрес Сміт помічав, підходячи до темного колодязя, який сполучався з морем і мав верхній отвір у кутку комори, що собака якось дивно гарчав. Він аж кружляв навколо того колодязя, прикритого дощаною лядою. Інколи він навіть намагався просунути лапи під ляду, ніби силкуючись підняти її. І гавкав тоді дуже дивно: люто й стривожено.

Інженер нерідко спостерігав за такою його поведінкою. Що ж ховалося в тій ямі? Що могло так хвилювати розумного пса? Колодязь виходив у море, в цьому не було сумніву. Можливо, всередині гранітного масиву він розгалужується на вузькі проходи? Можливо, сполучається з якоюсь іншою печерою, схованою в гранітних надрах? Чи час від часу не припливало якесь морське чудовисько перепочити в його глибині? Інженер не знав уже, що й думати, і мимоволі почав уявляти собі якісь нісенітниці. Звикнувши глибоко заглядати у світ науково поясненної дійсності, він не міг простити собі, що його уява поривається у царину занадто загадкових і майже надприродних явищ. Але як тоді пояснити той факт, що Топ, розумний собака, який ніколи не вив на місяць, так уперто обнюхує ляду колодязя й нашорошено прислухається, якщо там немає нічого такого, що могло б викликати його занепокоєння? Топова поведінка цікавила й непокоїла Сайреса Сміта дужче, ніж він одважувався зізнатися самому собі.

У всякому разі, він поділився власними враженнями лише з Гедеоном Спілетом, вважаючи зайвим утаємничувати інших товаришів у мимовільні здогади, що їх викликають у нього, можливо, звичайні собачі дивацтва.

Нарешті морози спали. Пішли дощі упереміш із мокрим снігом чи градом, налітали бурі, але негода довго вже не тривала. Крига розтала, зі йшов сніг; стали доступними й узбережжя океану, і береги річки Вдячності, й ліс. На превелику радість мешканців Гранітного Палацу, повернулася весна, і незабаром колоністи стали проводити в своєму помешканні лише години сну та обідів.

У другій половині вересня колоністи багато часу присвячували полюванню, і тепер Пенкроф знову почав наполегливо вимагати вогнепальної зброї, нагадуючи, що Сайрес Сміт обіцяв її виготовити. Добре знаючи, що без спеціального обладнання майже неможливо виготовити хоч на що-небудь придатну рушницю, інженер ухилявся і відкладав виконання обіцяного надалі. При цьому він зауважував, що Герберт і Гедеон Спілет стали чудовими лучниками і приносили з полювання прекрасну чотириногу й пернату здобич: агуті, кенгуру, пекарі, голубів, дрохв, диких качок, чирок, отож можна ще почекати. Та впертий моряк і слухати нічого не хотів і не давав Сайресові Сміту спокою, домагаючись, щоб той виконав його бажання. А втім, і Гедеон Спілет підтримував Пенкрофа.

– Не виключено, що на острові, – казав він, – водяться хижаки, і треба подумати, як з ними боротися і як їх винищити. Можливо, настане час, коли це стане для нас першою необхідністю.

Та на той час Сайреса Сміта найменше турбувало виготовлення вогнепальної зброї, зате дуже турбував брак нового одягу. Той одяг, який ще носили колоністи, пережив зиму, але міг не витримати до наступної зими. За всяку ціну треба було добути достатньо шкур хижаків та вовни травоїдних тварин, а що на острові водилися гірські кози, то треба було знайти спосіб приручити їх і розвести цілу отару для потреб колонії. За теплої пори року належало здійснити два основні плани: влаштувати обору для прирученої худоби і пташник для пернатих – одне слово, заснувати в якому-небудь куточку острова щось подібне до ферми.

Саме через це виникла доконечна потреба здійснити розвідку в ще не дослідженій частині острова Лінкольна, а саме у високих лісах, що розкинулися на правому боці річки Вдячності, від її гирла до кінця півострова Звивистого, та на всьому західному березі острова. Але в такий похід можна вирушати лише за стійкої погоди, яку належало почекати ще з місяць.

Колоністи нетерпляче ждали певного потепління, і тут трапилася подія, яка ще дужче підігріла їхнє бажання побачити всі свої володіння.

Сталося це 24 жовтня. Того дня Пенкроф, як завжди, вирушив перевірити пастки і поновити принаду, що робив дуже сумлінно. В одній із ям він виявив три вельми бажані для колоністів тварини: самку пекарі з двома поросятами.

Дуже радий, що здобув такі надзвичайні трофеї, моряк повернувся до Гранітного Палацу і, як завжди, став бурхливо хвалитися ними.

– Ну, пане Сайресе, сьогодні ми приготуємо чудовий обід! – вигукнув він. – І ви також, пане Спілете, добре ним поласуєте!

– Я не проти, – відповів журналіст, – а що ж ми їстимемо?

– Молочне порося.

– Молочне порося… Як послухати вас, Пенкрофе, то можна подумати, що ви принесли куріпок із трюфелями!

– Що? – вигукнув Пенкроф. – Чи не хочете ви сказати, що вам начхати на молочних поросят?

– Ні, чому ж, – відповів Гедеон Спілет без помітного захоплення. – Якщо тільки не зловживати ними…

– Гаразд, гаразд, пане журналісте, – обурився моряк зневажливим ставленням до своєї здобичі. – Зараз ви крутите носом, а сім місяців тому, коли приземлилися на острів, були б на сьомому небі, якби трапилася така дичина!..

– Що вдієш, – відповів журналіст. – Людина – істота недосконала: її ніколи не вдовольниш.

– Хай там як, – повернувся до свого Пенкроф, – сподіваюся, Наб сьогодні покаже своє мистецтво. Погляньте на цих поросят! Та їм не більш як три місяці! Їхнє м’ясо ніжне, мов у перепеличок! Гей, Набе, йди-но сюди! Ходімо на кухню. Я сам простежу за їхнім приготуванням.

І моряк, пішовши попереду Наба на кухню, заходився куховарити.

Ніхто з колоністів не втручався в Пенкрофове чаклування. Разом із Набом він приготував чудовий обід: двох поросят, юшку з кенгуру, копчений окіст, кедрові горішки і пиво з відвару драцени – все найкраще, що знайшлося в коморі. Та серед усіх страв найбільше смакувала ніжна печеня з молодесеньких пекарі.

О п’ятій у їдальню Гранітного Палацу подали вечерю. На столі парувала юшка з кенгуру. Усі погодилися, що вона просто чудова.

Після юшки надійшла черга пекарі; Пенкроф зажадав сам порізати м’ясо і кожному вділив добрячий шматок.

Молочні поросята справді вдалися надзвичайно смачні, і Пенкроф жадібно вминав свою пайку, та несподівано в нього вирвалася гучна лайка.

– Що сталося? – запитав Сайрес Сміт.

– Я… Я… Щойно зламав собі зуба! – відповів моряк.

– От тобі й маєш! У ваших пекарі виявилися камінці? – запитав Гедеон Спілет.

– Мабуть, так, – відповів Пенкроф, виймаючи з рота щось тверде, чим зламав кутнього зуба.

Але то був ніякий не камінець… То була свинцева дробинка.

Про дробинку. Будівництво піроги. Полювання. На верхівці каурі. Ніщо не свідчить про присутність людини. Гербертова й Набова риболовля. Перевернута черепаха. Черепаха зникла. Інженерове пояснення.

Минуло рівно сім місяців від того дня, як пасажирів аеростата викинуло на острів Лінкольна. Відтоді попри всі пошуки вони не виявили на острові жодної людської істоти, жодного разу не бачили ані найменшого диму, що свідчив би про присутність на ньому людини. Ніколи не знаходили жодної речі, зробленої людськими руками, яка означала б, що в далекі чи недалекі часи тут побувала людина. Складалося враження: острів не лише не заселений, а на нього взагалі ніколи не ступала людська нога. І тепер усі спостереження й умовиводи розсипалися, як картковий будиночок, через дрібну металеву зернинку, знайдену в тілі невеликого гризуна!

Та й справді, дробинка вилетіла із цівки вогнепальної зброї, а хто ж, крім людини, міг скористатися такою зброєю?