– Нічим. Ми можемо лише спостерігати за підготовкою до виверження. А тим часом, Айртоне, попорайтесь у загоні для худоби, а я піднімусь до витоків Червоного струмка і подивлюся, що там робиться на південному схилі гори. Потім…

– Що потім, пане Сміт?

– Потім ми разом сходимо в печеру Дакара… Мені треба подивитися… Одне слово, я прийду по вас через дві години.

Айртон пішов у двір загону для худоби і, чекаючи, поки повернеться Сайрес Сміт, став годувати дуже неспокійних муфлонів і кіз, мабуть, стривожених першими ознаками виверження вулкана.

Тим часом інженер швидко піднявся до гребеня східного відрогу гори Франкліна, обігнув Червоний струмок і дійшов до того місця, де під час першої експедиції колоністи виявили сірчане джерело.

Як усе змінилося відтоді! Замість одного струменя диму, що виходив з-під ґрунту, він налічив тринадцять, і били вони з такою силою, ніби їх виштовхував потужний поршень. Не було сумніву, що в цьому місці земна кора зазнавала страшного внутрішнього тиску. Повітря було насичене сірчистим газом, воднем і вуглекислотою, змішаними з водяною парою.

Сайрес Сміт відчував, як у нього під ногами здригаються вулканічні туфи, які вкривали полонину; колись вони були звичайним вулканічним попелом, що перетворився з часом у тверду масу. Проте ніяких свіжих слідів лави він не виявив.

Підвівши погляд на південний схил гори Франкліна, інженер переконався в тому, що нового виверження ще не було. Із кратера виривалися клуби диму і язики полум’я; на землю падав дощ розпеченого каміння, але на схилі не було помітно ніяких слідів лави. Це доводило, що рівень лави в кратері ще не досяг верхнього отвору головного кратера.

«Я волів би, щоб виверження вже почалося, – подумав Сайрес Сміт. – Принаймні я переконався б, що лава йде тим самим шляхом… А так хто знає, може, виверження почнеться в зовсім іншому місці?.. А втім, не в цьому найстрашніша небезпека!.. Капітан Немо слушно передбачав. Ні, не в цьому небезпека!»

Інженер сходив до величезного колишнього потоку застиглої лави, який, роздвоюючись, огинав Акулячу затоку. Там він пильно оглянув смугастий слід попереднього виверження. Він уже не сумнівався в тому, що останнє виверження сталося колись дуже давно.

Потім Сайрес Сміт пішов назад, прислухаючись дорогою до підземного гуркоту, що ні на хвилину не стихав. О дев’ятій ранку інженер повернувся до загону.

Айртон уже чекав його.

– Я нагодував худобу, пане Сміт.

– Гаразд, Айртоне, – відповів інженер.

– Вона занепокоєна, пане Сміт.

– Так, тварини мають добрий інстинкт, і він їх не обманює.

– Коли ви захочете…

– Візьміть, Айртоне, кресало й ліхтаря, – відповів інже нер, – і в до рогу!

Айртон виконав наказ. Розпряжені онагри скубли траву в дворі загону для худоби. Старанно зачинивши ззовні ворота, Сайрес Сміт і Айртон пішли на захід стежкою, що вела до узбережжя. Сайрес Сміт ішов попереду, Айртон позаду. Вони йшли немов по ваті – всю землю було встелено глибоким шаром попелу, що випав із хмар. У лісі колоністи не зустріли жодної тварини. Птахів також не було. Іноді вітер піднімав попіл у повітря, і колоністи не бачили тоді не тільки шляху, а й один одного. Їм доводилося затуляти очі й дихати через носовички, щоб не осліпнути й не задихнутися.

За таких умов тяжко йти дуже швидко. До того ж повітря було таке важке, ніби у ньому вигорів увесь кисень і залишився тільки непридатний для дихання азот. Через кожні сто кроків колоністам доводилося зупинятись, щоб перепочити. Тому минула вже десята, коли інженер і його супутник досягли базальтових і порфірових скель, безладно нагромаджених уздовж південно-західного узбережжя острова.

Айртон і Сайрес Сміт почали спускатися крутосхилом тією самою стежиною, яка недавно привела їх грозової ночі до печери Дакара. Щоправда, серед дня той спуск видався безпечнішим, а попіл, що вкривав гладенькі, ніби відшліфовані схили, полегшував спуск, не даючи ковзати ногам.

Незабаром колоністи досягли валу на висоті близько сорока футів над берегом, Сайрес Сміт пригадав, що вал поступово знижується, спускаючись до рівня моря. Хоча почався вже відплив, піщаний берег ще не оголився, і хвилі, бурі від осілого у воду вулканічного пилу, билися об підніжжя базальтових скель.

Сайрес Сміт і Айртон легко знайшли отвір печери Дакара й зупинилися під скелею, яка утворювала ніби нижній майданчик валу.

– Тут повинен бути залізний човен, – сказав інженер.

– Ось він, пане Сміте, – відповів Айртон, притягуючи до себе легке суденце, що стояло на прив’язі за аркою біля входу до печери.

– Сідайте, Айртоне.

Колоністи посідали в човна. Той легко ковзнув по воді під низьке склепіння печери; Айртон висік вогонь, запалив ліхтаря і поставив його на ніс човна так, що пучок променів освітлював їм шлях, а потім узявся за весла. Сайрес Сміт сів до стерна, і човен поплив у глиб темної печери.

«Наутілуса», який освітлював потужними прожекторами цю печеру, тепер, на жаль, не було. Можливо, в глибинах вод могутні його машини й досі живили енергією прожектори, але жоден промінчик світла не пробивався із безодні, де знайшов собі могилу капітан Немо.

Хоч яке слабке було світло ліхтаря, все ж таки воно давало змогу інженерові впевнено вести човна попід правою стінкою печери. Спочатку під її склепінням панувала могильна тиша, однак що далі вони пливли, то виразнішим ставав глухий гуркіт вогню, який клекотів у глибині вулкана.

– Чуєте, як гуркотить вулкан? – запитав інженер. Незабаром, крім гуркоту, вулкан дав про себе знати ще й густими сірчаними випарами, що забивали дихання інженерові та його супутнику.

– Ось чого боявся капітан Немо! – пробурмотів поблідлий інженер. – І все ж таки треба дійти до кінця!

– Уперед! – відповів Айртон і наліг на весла, женучи човен углиб печери.

Через двадцять хвилин човен уперся в стіну печери й зупинився.

Сайрес Сміт, ставши на лавку, з ліхтарем у руці оглянув стіну, що відокремлювала печеру з підземною водоймою від головного вогнища вулкана. А яка товщина стіни? Сто футів чи десяток, інженер не міг сказати, але, судячи із виразності шумів, що долинали крізь неї, навряд чи та стіна була така вже груба…

Оглянувши стіну на рівні очей, Сайрес Сміт прив’язав ліхтаря до весла і став оглядати верхню її частину.

Звідти крізь ледь помітні тріщини між кам’яними брилами просочувалися сірчані випари, отруюючи повітря у печері. На стіні подекуди виднілися ламані тріщини; деякі з них, найчіткіші, тяглися майже до води.

Сайрес Сміт опустив ліхтаря і глибоко задумався. Потім він прошепотів:

– Так, капітан Немо мав слушність! Найбільша небезпека тут… Страшна небезпека…

Айртон промовчав.

Потім за знаком інженера він узявся за весла, а через півгодини човен підплив до виходу з печери Дакара, і з нього висадилися Айртон та інженер.

Розповідь Сайреса Сміта про свої спостереження. Колоністи поспішають добудувати корабель. Востаннє у загоні для худоби. Битва води й вогню. Що зосталося на острові. Колоністи вирішують спустити корабель наводу. Ніч із 8 на 9 березня.

Наступного ранку, 8 січня, переночувавши у загоні для худоби і впоравши там усю роботу, Сайрес Сміт і Айртон повернулись до Гранітного Палацу.

Інженер відразу зібрав друзів і повідомив їх, що острову Лінкольна загрожує велика небезпека, відвернути яку не може ніяка людська сила.

– Друзі мої! – сказав він, і в голосі його вчувалося глибоке хвилювання. – Острів Лінкольна не належить до тих куточків землі, які існуватимуть стільки ж, як і наша планета. Він приречений на зруйнування у близькому чи в далекому майбутньому, і причина його загибелі в ньому самому… Ніщо не може його врятувати!..