Тут було декілька зруйнованих війною хиж, закинуті поля, сліди мародерства й пожежі – й тут доля приготувала нещасним мандрівникам нове жахливе випробовування.

Вони плелись берегом, як раптом за милю показався загін туземців. Розмахуючи зброєю, дикуни кинулись до них. Тікати було нікуди, адже за ними – неозоре море. Гленарван зібрався на силі й тільки-но хотів віддати наказ до захисту, як раптом Джон Манглс вигукнув:

– Пірога! Пірога!

І справді, на пласкому піщаному березі, за двадцять кроків од утікачів, на мілині стояла пірога з шістьома веслами. Мандрівники миттю зрушили пірогу з мілини, повстрибували в неї й попливли геть від небезпечного берега. Джон Манглс, Мак-Наббс, Вільсон, Мюльреді сіли на весла. Гленарван узявся за стерно, жінки, Олбінет, Паганель і Роберт повсідались на кормі.

За десять хвилин пірога вже була за чверть милі від берега. Море було спокійне. Утікачі мовчали.

Аби надто не віддалятися від берега, Джон зібрався було віддати наказ пливти уздовж суходолу, як раптом весло завмерло в його руках: з-за мису Лоттін випливли три піроги. Погоня!

– Мерщій у море! В море! – вигукнув молодий капітан. – Краще згинути в хвилях.

Гребці налягли на весла й пірога понеслась у відкрите море. Десь із півгодини їм вдавалося триматися на відстані від переслідувачів, та знеможені люди невдовзі геть знесилились, і ворожі піроги помітно наблизились. Вони перебували на відстані двох миль від мандрівників. Тепер не було жодної можливості уникнути нападу туземців, і ті вже приготувалися до стрілянини.

Що лишалося Гленарвану?

Він підвівся на корму і став вдивлятися у море, наче звідтіля може прийти чудесний порятунок. Чого він чекав? Чого прагнув? Чи, може, в його серці ворухнулося передчуття?

Раптом його погляд радісно спалахнув, рука простяглась уперед, вказуючи на якусь точку в морі.

– Корабель! – вигукнув він. – Друзі мої, корабель! Гребіть сильніше! Нумо, гребіть!

Жоден із чотирьох веслярів навіть не повернувся, аби розглянути це судно. Не можна було гаяти жодної секунди, не можна було пропустити жодного помаху весла. Тільки Паганель підвівся із підзорною трубою.

– Так, – промовив географ. – Це пароплав. Він прямує на нас. Нумо, мої хоробрі товариші!

Втікачі з новими силами налягли на весла, і знову протягом півгодини пірога перебувала на тій самій відстані від переслідувачів. Пароплав виднівся дедалі чіткіше, вже можна було розгледіти дві щогли зі спущеними вітрилами й густі клуби чорного диму.

Гленарван передав стерно Робертові й вихопив у Паганеля підзорну трубу, уважно стежачи за кожним рухом судна.

Що мали відчути Джон Манглс й решта втікачів, коли вони побачили, як сполотнів Гленарван і випустив підзорну трубу з рук. Лише одне слово пояснило таку його поведінку.

– «Дункан»! – вигукнув Гленарван. – «Дункан» і каторжники.

– «Дункан»! – вигукнув Джон Манглс. Він кинув весло і звівся на ноги.

– Оце так! Смерть з обох боків, – прошепотів Гленарван, убитий горем.

І справді – це була яхта із командою бандитів! Майор чортихнувся. Це вже занадто!

Між тим пірога хиталася на хвилях. Куди плисти? Куди бігти? Кому віддати перевагу, дикунам чи каторжникам?

З найближчої піроги пролунав постріл. Куля потрапила у Вільсонове весло. Декілька змахів веслами, і пірога підійшла до «Дункана».

Джон Манглс не знав, куди спрямувати пірогу, нещасні жінки попадали навколішки й стали пристрасно молитися. Дикуни відкрили вогонь, кулі градом сипонули біля піроги. Раптом пролунав оглушливий гарматний постріл. То стріляли з «Дункана». Втікачі завмерли під перехресним вогнем між пірогами і яхтою.

Джон Манглс у відчаї вже схопив було сокиру, аби прорубати дно піроги, як раптом Робертів голос зупинив його:

– Том Остін! Том Остін! – кричав хлопчик. – Він на борту! Я бачу його! Він упізнав нас і махає нам капелюхом!

Джон завмер із занесеною сокирою. Над головами втікачів просвистіло друге ядро, що розкололо найближчу пірогу. На «Дункані» пролунало гучне «ура!». Нажахані дикуни розвернули піроги й щезли.

– До нас, Томе! – крикнув Джон гучним голосом.

За декілька хвилин геть розгублені, але щасливі втікачі були на облавку «Дункана», в безпеці.

Годі передати почуття Гленарвана і його друзів, коли до їхніх вух долинули старовинні шотландські мотиви. У ту мить, коли вони піднімались трапом, на палубі «Дункана» волинщик заграв народну пісню стародавнього клану Малькольм і гучне «ура» вітало повернення лорда.

Гленарван, Джон Манглс, Паганель, Роберт і навіть майор плакали, обнімаючись. То був порив радості, захоплення. Географ взагалі втратив здоровий глузд: бігав, мов навіжений, замахувався своєю підзорною трубою на піроги, що вже майже підпливали до берега.

Та члени команди «Дункана» стишили радість, коли помітили блідість Гленарвана і його супутників, їхній зношений одяг і худорбу. Зараз на облавку «Дункана» були тіні тих відважних мандрівників, які три місяці тому, сповнені сподівань, вирушили на пошуки капітана Гранта. На «Дункан» їх доправив випадок, бо це судно вони вже не сподівались побачити. А які ж вони виснажені й змарнілі!

Та перш ніж іти на відпочинок і подумати про їжу, Гленарван запитав у Тома Остіна, як саме «Дункан» опинився біля східного узбережжя Нової Зеландії, як йому вдалося уникнути лап Бена Джойса і яким казковим дивом яхта опинилася саме в цих водах.

«Чому? Як? Навіщо?» – лунало звідусіль.

Моряк не знав, кого й слухати, на чиї питання давати відповідь. Нарешті він вирішив відповідати тільки Гленарвану й лише на його запитання.

– То де каторжники? – запитав Гленарван. – Що ви зробили з каторжниками?

– З каторжниками? – перепитав Том Остін.

– Атож, з тими негідниками, які хотіли захопити яхту.

– Яку яхту? Вашу яхту? – здивувався Том Остін.

– Атож, Томе, яхту «Дункан». До вас же прибув Бен Джойс?

– Не знаю я ніякого Бена Джойса й ніколи не стрічав, – відповів Остін.

– Як «ніколи»?! – вигукнув Гленарван, вражений відповіддю бувалого моряка. – Тоді чому, Томе, «Дункан» крейсує зараз уздовж берегів Нової Зеландії?

Якщо Гленарван, Гелена, Мері Грант, Паганель, майор, Роберт, Джон Манглс, Мюльреді й Вільсон не розуміли, чому бувалий моряк так дивується, то можна уявити, як вони здивувались, коли Том спокійнісінько відповів:

– Він крейсує тут за вашим розпорядженням, сер.

– За яким моїм розпорядженням? – вигукнув Гленарван.

– Так точно, сер, я лише виконував ваш наказ, що містився у листі від 14 січня.

– У моєму листі? У моєму листі? – вигукував Гленарван.

Десятеро мандрівників оточили Тома Остіна й у всі очі дивились на нього: то лист, написаний біля річки Снові, такий дістався «Дункана»?

– Пропоную все з’ясувати, – промовив Гленарван, – а то в мене склалось таке враження, що я марю. Томе, ви отримали листа?

– Так.

– У Мельбурні?

– У Мельбурні. Я саме тоді закінчив ремонт.

– І цей лист?..

– Цей лист був написаний не вашою рукою, але підпис ваш, сер.

– Правильно. І мого листа вам доправив каторжник на ім’я Бен Джойс?

– Ні, сер, моряк на ім’я Айртон, боцман із «Британії».

– І справді, Айртон і Бен Джойс – одна й та сама особа! А про що йшлося у тому листі?

– У ньому ви наказали мені відпливти з Мельбурна і крейсувати біля східного узбережжя…

– Австралії! – вигукнув Гленарван із таким запалом, що аж збентежив бувалого моряка.

– Австралії? – здивовано перепитав Том, округлюючи очі. – Ні! Нової Зеландії!

– Австралії, Томе, Австралії! – хором підхопили супутники Гленарвана.