Запала тиша. Таке тлумачення документа мало право на існування. Та саме тому, що воно було таке ж переконливе, як і попередні тлумачення, воно так само могло бути хибним.

Гленарван із майором не стали сперечатися.

– Сліди «Британії» не були знайдені вздовж тридцять сьомої паралелі на берегах Патагонії та Австралії, тому переваги на боці Нової Зеландії.

Останнє зауваження географа справило неабияке враження на його друзів.

– А скажіть, Паганелю, – запитав Гленарван, – чому про це нове тлумачення ви мовчали майже два місяці?

– Бо не хотів, аби ви марно сподівались. До того ж ми все одно пливемо до Окленда, що пролягає на широті, вказаній у документі.

– А коли ми завернули з цього шляху, чому ви мовчали?

– Бо хай яке моє тлумачення було правильне, все одно б воно не допомогло врятувати капітана Гранта.

– Чому ви так вважаєте?

– Бо з часу аварії минуло два роки й капітан не з’явився. А це означає, що він став жертвою або аварії, або туземців.

– То ви вважаєте?.. – запитав Гленарван.

– Я вважаю, що ми можемо знайти уламки «Британії», та всі люди загинули.

– Про це ні слова, друзі мої, – сказав Гленарван. – Я виберу слушну мить, аби повідомити цю невтішну новину дітям капітана Гранта.

Невдовзі команда «Дункана» довідалась, що Айртонове одкровення не відкрило таємниці долі капітана Гранта. Усі занепали духом, бо на боцмана покладалося багато сподівань, а він не зміг повідомити щось таке, що могло б навести на сліди «Британії».

Отож яхта продовжувала триматися наміченого курсу. Залишалось тільки вибрати острів, на якому можна було висадити Айртона.

Паганель із Джоном Манглсом вивчили корабельні мапи. На тридцять сьомій паралелі значився самітній острівець Марія-Тереза. Скелястий, загублений серед Тихого океану острівець розташований за три з половиною тисячі миль від Нової Зеландії. Найближче від нього на півночі розташовується архіпелаг Паумоту, що перебуває під протекторатом Франції. На південь немає жодних земель аж до вічної криги Південного полюсу. Жодне судно не пристане до берегів цього усамітненого острівця. Жодного відгомону світових подій не долине до нього, тільки буревісники відпочивають тут після тривалих перельотів. На більшості мап цей острівець взагалі не позначений.

Якщо на земній кулі десь і можна було уявити цілковите усамітнення, то лише на цьому острівці. Боцман погодився оселитися там, подалі від людей, і «Дункан» попрямував до Марії-Терези. Яхта саме перебувала на прямій лінії від затоки Талькауано до Марії-Терези.

Через два дні вахтовий матрос подав знак, що на видноколі показалась земля. То був острів Марія-Тереза, приземкуватий, довгастий, подібний своїми контурами на гігантського кита.

Яхта йшла із швидкістю шістнадцять вузлів за годину й перебувала від острова на відстані тридцяти миль. Помалу вимальовувався суходіл: подекуди виднілись невеличкі узвишшя, що виблискували у променях денного світила.

О п’ятій Джону Манглсу здалося, наче над островом здіймається легкий димок.

– Це що, вулкан? – запитав він у Паганеля, який розглядав острів у підзорну трубу.

– Що вам відповісти – цей острів зовсім не вивчений. Можливо, він має вулканічне походження.

– А якщо острів виник унаслідок дії вулкану, то чи не зруйнує його перше-ліпше виверження? – запитав Гленарван.

– Малоймовірно, – відповів Паганель. – Він утворився кілька століть тому, і це достатня гарантія його довголіття. А ось острів Джулія, що постав над водами Середземного моря, зник без сліду через декілька місяців.

– Гаразд, – мовив Гленарван. – А як ви вважаєте, Джоне, чи зможемо ми наблизитись до берега до настання ночі?

– Ні, мілорде. Я не ризикну поночі пристати до незнайомого берега. Я крейсуватиму короткими галсами, на світанку ми пошлемо туди шлюпку.

О восьмій вечора острів Марія-Тереза з яхти скидався на довгасту тінь. «Дункан» поволі наближався до нього.

О дев’ятій на острівці спалахнув досить яскравий вогник, що світився рівним нерухомим світлом.

– Ось що вказує на вулкан, – промовив Паганель, пильно вдивляючись в острівець.

– Але на такій близькій відстані ми мали б чути гуркіт виверження, – зауважив Джон Манглс, східний вітер не доносить жодного шуму.

– А й справді, вулкан блищить, але не німує, – погодився Паганель. – Та й здається мені, що цей вогник блимає, мов маяк.

– Маєте рацію, – відгукнувся Джон. – А між тим на цих берегах немає маяків. О! – скрикнув він. – он і другий вогник – на самому березі. Погляньте, він рухається!

Джон не помилявся. І справді з’явився другий вогник, та він то згасав, то знову спалахував.

– Це означає, що острів населений? – запитав Гленарван.

– Мабуть, населений дикунами, – припустив Паганель.

– Але в такому разі ми не можемо тут висадити боцмана.

– Звісно, ні, – втрутився майор, – це був би надто кепський подарунок навіть для дикунів.

– У такому разі ми пошукаємо інший ненаселений острів, – зробив висновок Гленарван, який не міг стримати усмішки на заувагу майора. – Я обіцяв зберегти життя Айртонові і дотримаю слова.

– Нам слід бути пильними, – мовив Паганель, – новозеландці, як і мешканці Корнуельських островів, мають варварський звичай заманювати судна до берегів за допомогою сигнальних вогнів. Імовірно, туземці Марії-Терези опанували цей прийом.

– Тримайся за три чверті милі від берега! – гукнув Джон Манглс матросові, що стояв за кермом. – Завтра на світанку ми з’ясуємо, що до чого.

Об одинадцятій усі розійшлися по каютах. На баку ходив вахтовий, на кормі біля румпеля стояв стерновий.

У цей час діти капітана Гранта піднялися на ют. Спершись на поручні, вони із сумом вдивлялися у фосфоричне море і світний струмінь, що його полишав по собі «Дункан». Мері думала про Робертове майбутнє, Роберт думав про майбутнє сестри. Обидва думали про батька. Чи живий ще їхній любий таточко? Невже їм слід відмовитися від мрії побачитись із ним? Як без нього жити? Що сталося б із ними, якби не було Гленарвана і його дружини?

Хлопчик, якого горе зробило не по роках дорослим, здогадувався про сестрині хвилювання.

– Мері, – промовив він, беручи її за руку, – ніколи не варто впадати у відчай. Ти лишень згадай, чого навчав нас батько: «Найперше – не занепадати духом», – казав він. То будьмо мужніми і стійкими, як наш таточко, – це надавало йому сил долати всі перешкоди. Досі, сестро, ти працювала задля мене, тепер настала моя черга.

– Любий Роберте!.. – промовила дівчина.

– Мері, я хочу сказати тобі дещо, та обіцяй, що ти не сердитимешся.

– Чого ж мені сердитися на тебе, дитя моє!

– І ти дозволиш мені здійснити задумане?

– Що ти маєш на увазі? – схвильовано спитала Мері.

– Сестро, я хочу стати моряком!

– Ти полишиш мене? – скрикнула сестра, стискаючи братову руку.

– Так, сестро, я стану моряком, як і мій тато, як капітан Джон! Мері, люба Мері, капітан Джон не втратив надії знайти батька. Вір у його відданість, як вірю в неї я! Джон обіцяв зробити з мене видатного моряка, а поки ми разом шукатимемо батька. Скажи лишень, сестро, що ти згодна. Те, що батько зробив для нас, ми, а особливо я, повинні зробити для нього.

Тільки одну мету я маю в житті: шукати, безустанно шукати того, хто ніколи не полишив би нас. Мері, люба, який же він добрий був, наш таточко!

– Шляхетний і великодушний! – додала Мері. – А знаєш, Роберте, наша батьківщина ним уже пишалась, а якби доля не урвала б його діяльності, то він посів би місце серед видатних людей нашої країни.

– Я певен цього! – вигукнув Роберт.

Мері Грант притисла брата до грудей, і хлопчик відчув на своєму лобі сльози.