– Так, – тієї темної ночі вони були приречені на смерть, – відповів Джон Мангс, – серед таких підводних скель, у бурхливому морі, вони йшли назустріч смерті.

Кілька хвилин пасажири сиділи мовчки. Вони дивились на ялик, що наближався до них. Найімовірніше, він перевернувся десь за чотири милі від берега. Без сумніву, всі, хто там був, загинули.

– А ялик може нам іще пригодитися, – зауважив Гленарван.

– Прямуй до нього, Вільсоне, – наказав Джон Манглс.

Матрос повернув. Вітер поволі вщухав, тож до ялика дісталися близько другої години. Мюльреді спритно підтягнув ялик до борту плота.

– Порожній?

– Так, капітане, – відповів матрос, – човен порожній та ще й із пробоїнами. Він нам не потрібен.

– То ним не можна скористатися? – спитав Мак-Наббс.

– Хіба що спалити, – відповів Джон Манглс.

– А жаль. У цьому ялику ми могли б дістатися Окленда, – зітхнув Паганель.

– Нічого не вдієш, месьє Паганелю, – відповів на те Джон Манглс. – Та краще вже плисти бурхливим морем ось на такому плоту, ніж на ненадійному ялику. Його ж потрощить навіть від слабкого удару! Ні, ялик нам не придасться.

– Як знаєте, Джоне, – мовив Гленарван.

– Рушай, Вільсоне, до берега! – гукнув молодий капітан.

Приплив мав тривати ще годину. За цей час пліт пройшов дві милі. Але бриз майже ущух і став повівати від берега. Пліт зупинився. Невдовзі силою відпливу його почало знову відносити в море.

– Кидай якір! – вигукнув Джон.

Мюльреді кинув якір. Пліт швидко понесло назад, але його стримав міцно натягнутий канат. Вітрило згорнули, мандрівники приготувалися до тривалої стоянки. Наступного припливу слід було чекати о дев’ятій вечора, та Джон Манглс не наважувався плисти вночі, тож пліт мав стояти на якорі до п’ятої години ранку. Земля була вже за три милі.

На поверхні моря знялась досить сильна хвиля, здавалось, вона жене просто до берега. Гленарван, дізнавшись, що вони мають ніч провести на воді, поцікавився у капітана, чому він не скористається з цієї хвилі, щоб наблизитись до берега. На що капітан відповів:

– Сер, це зорова омана. Хвиля тільки здається рухливою, насправді вона нікуди не біжить. Це лише коливання водних молекул на поверхні моря. Киньте в воду якусь тріску, і ви переконаєтесь, що вона не зрушить з місця, аж поки її не підхопить приплив. Отже, ми маємо лише терпляче чекати.

– І пообідати, – додав майор.

Олбінет витяг кілька шматків сушеного м’яса і з десяток сухарів. Стюард мало не згорів із сорому, пропонуючи таке злиденне меню, але всі їли залюбки, навіть жінки, яких не бентежила сильна хитавиця. Пліт, опираючись натискові хвиль, натягував канат. Короткі хвилі безперестанку гойдали його і так струшували, начебто він весь час наражався на підводні скелі. Канат дуже стирався, тож Джонові доводилося щопівгодини попускати його на цілий брас, інакше він би перетерся і пліт понесло б у відкрите море.

Надходила ніч. Темрява швидко насувалася, і незабаром земля розтанула в пітьмі. Хтось із мандрівників поринув у тривожний сон, а хтось не склепив повік і на мить. Світанок зустріли, знеможені втомою.

Почався приплив, вітер знову подув з моря. Була шоста година ранку. Джон Манглс наказав витягти якір. Але той так глибоко вгруз у пісок, що вирвати його без брашпиля було неможливо. Джон Манглс наказав обрубати линву, хоч цим позбавляв мандрівників можливості зупинитись у морі, якщо приплив не донесе їх до берега. Підняли вітрило, і пліт поволі поплив. Вдало обійшли рифи, але через змінний вітер пліт рухався надто повільно. Інколи навіть здавалося, наче він стоїть на місці. Таким важким видався шлях до Нової Зеландії, до берегів якої було так небезпечно приставати!

О дев’ятій до землі залишалось трохи менше милі. Та підводні скелі так і не зникли. Слід було знайти безпечне місце для висадки. Вітер зрештою зовсім стих, вітрило повисло, та ще й водорості затримували просування плота. Тепер лише приплив ніс пліт до берега.

О десятій годині Джон упевнився, що вони вже зовсім не просуваються вперед, а до берега залишалось добрих три кабельтових. У них більше не було якоря, то невже пліт знову викине у відкрите море?

Джон Манглс із тривогою вдивлявся у цю недоступну для них землю. На щастя (цього разу і справді на щастя), пліт зупинився. Він сів на мілину за двадцять п’ять брасів од берега.

Гленарван, Роберт, Вільсон і Мюльреді пірнули у воду й міцно закріпили канатами пліт до виступів скель. Жінок з такою обережністю перенесли на руках, що ті навіть ніжок не намочили.

Нарешті мандрівники ступили на землю Нової Зеландії: такої жаданої і такої небезпечної водночас!

Гленарван поривався одразу ж вирушити берегом до Окленда, але небо ще зранку затягло густими хмарами, і близько одинадцятої години почалася злива. Просуватися вперед було неможливо, тож довелося шукати прихистку.

На щастя, Вільсон помітив грот, що його видовбало море в базальтових скелях, і мандрівники вирішили перебути дощ там. У грот намило велику кількість сухих водоростей, їх подорожні використали як готові лежаки. Біля входу в печеру знайшовся і хмиз. Розпалили багаття і всі обсушилися.

Джон Манглс сподівався, що злива такої сили швидко ущухне, та він помилився. Злива не припинялася кілька годин, на додачу по полудні здійнявся сильний вітер. Така нестерпна погода могла вивести з рівноваги будь-кого. Що було діяти? Вирушати пішки в путь за такої погоди вкрай нерозважливо. Шлях до Окленда займе кілька днів, тож якщо мандрівники запізняться ще на дванадцять годин, це не матиме жодного значення. Питання лише в тубільцях.

Під час вимушеної зупинки розмова зайшла про війну, що точилася на той час у Новій Зеландії. А щоб зрозуміти й оцінити серйозність становища, в якому опинилися на цих островах мандрівники, треба знати історію цієї кривавої боротьби, що спалахнула на острові Іка-на-Мауї.

Після появи Абеля Тасмана у протоці Кука в грудні 1642 року Нову Зеландію часто навідували європейські судна, але це не заважало тубільцям зберігати цілковиту незалежність на своїх островах. Жодна європейська держава навіть гадки не мала захоплювати цей архіпелаг, що панував у Тихому океані. Лише деякі місіонери, що оселилися в різних місцях островів, прилучали місцеве населення до християнської цивілізації. Особливо цим переймалися англіканські місіонери, маючи на меті привчити новозеландських вождів до думки, що їм слід покірливо схилитися під ярмом Англії. Місіонери домоглися свого. Обдурені ними вожді підписали лист до королеви Вікторії з проханням її «високого заступництва». А втім, більш завбачливі збагнули нерозсудливість такого вчинку, і один з вождів, приклавши до цього послання відбиток свого татуювання, прорік: «Ми втратили свою батьківщину. Відтепер вона нам більше не належить. Незабаром прийдуть чужинці і обернуть нас у рабство!».

І справді, 29 січня 1840 року в бухту Островів на півночі Іка-на-Мауї увійшов англійський корвет «Герольд». Капітан корвета Гобсон висадився біля поселення Корора-Река. Тубільців запросили до протестантської церкви на збори. Там капітан Гобсон зачитав їм привезені від англійської королеви грамоти, в яких та виявила згоду на своє заступництво Нової Зеландії.

5 січня 1841 року англійський резидент викликав до себе в селище Пая новозеландських вождів. Там капітан Гобсон переконував їх скоритися англійській королеві, яка, між іншим, уже відправила війська і кораблі для захисту Нової Зеландії. Гобсон запевняв, що влада вождів залишиться недоторканою, також він гарантував цілковиту свободу усім мешканцям Нової Зеландії. «Однак, – завершував свою промову капітан Гобсон, – ці землі мають перейти до королеви. За них вона щедро заплатить».