– Якщо Айртон задоволений мною, – сказав колоніст-ірландець, коли моряк закінчив свою розповідь, – то і я ним задоволений. Він людина розумна, хоробра, чудовий працівник. Якщо йому в мене подобається, то нехай лишається тут, скільки забажає.

Айртон кивнув на подяку ірландцеві й чекав на нові запитання. Хоча що ще він міг додати до своєї розповіді?

Гленарван уже хотів було приступити до обговорення нового плану пошуків, аж раптом майор звернувся до моряка з питанням:

– Ви служили боцманом на «Британії»?

– Так, – відповів, не замислюючись, Айртон, і, зміркувавши, що питання Мак-Наббса було продиктоване недовірою, додав: – Я навіть маю доказ. Під час аварії вцілів мій судновий договір.

І він пошвидкував по офіційний документ. Його не було не більше хвилини, та Падді О’Мур за цей час устиг сказати Гленарвану:

– Сер, повірте мені, Айртон – чесна людина. За два місяці його служби я ні в чому не можу дорікнути йому. Про те, що він пережив аварію і був у полоні, я чув і раніше. Ця людина гідна вашої довіри.

Щойно Гленарван хотів відповісти, що він ніколи й не сумнівався у правдивості слів Айртона, як боцман повернувся і подав йому укладений за всіма правилами договір, підписаний власником «Британії» капітаном Грантом. Мері одразу ж упізнала батьків почерк.

Документ свідчив, що: «Тома Айртона, матроса першого класу, прийнято на службу трищоглового судна «Британія» з Глазго в якості боцмана». Отже, щодо особи Айртона більше не могло бути сумнівів. Важко було навіть припустити, щоб документ у його руках йому не належав.

– А зараз, – мовив Гленарван, – запрошую всіх обговорити план подальших дій. Ваша порада, Айртоне, стане для нас особливо цінною, і я буду вам дуже вдячний.

Після нетривалих міркувань Айртон відповів:

– Спасибі, сер, за довіру. Я трохи знаю цю країну, тубільців, і якщо зможу бути вам корисний…

– Поза сумнівом, – відповів Гленарван.

– Як і ви, я вважаю, – провадив Айртон, – що капітан Грант і двоє матросів урятувалися під час бурі, а оскільки вони не дісталися до англійських колоній і про них узагалі немає жодних відомостей, то я певен, що вони, як і я, потрапили в полон до тубільців.

– Ви, Айртоне, повторюєте мої слова, – сказав Паганель. – Звичайно, потерпілі в аварії потрапили в полон до тубільців. Та чи означає це, що їх, як і вас, відвели на північ од тридцять сьомої паралелі?

– Так, сер, це цілком можливо, – відповів Айртон, – ворожі тубільні племена уникають жити поблизу районів, підвладних англійцям.

– Це ускладнить наші пошуки, – промовив стурбовано Гленарван. – Як знайти сліди полонених на такому величезному материку?

Усі мовчали. Ніхто не знав відповіді.

– А що б ви зробили, містере Айртон? – звернулася до моряка Гелена.

– Я, мадам, повернувся б на «Дункан», аби дослідити місце аварії, – жваво відповів Айртон. – І там діяв за обставинами.

– Правильно, – промовив Гленарван, – доведеться лише почекати, доки полагодять «Дункан».

– То судно пошкоджене? – запитав Айртон.

– Так, – відгукнувся Джон Манглс.

– Серйозно?

– Ні, але для ремонту потрібне таке устаткування, якого в нас на судні немає. Погнулась гвинтова лопать, і полагодити її можна тільки в Мельбурні.

– А хіба не можна йти під вітрилами? – запитав боцман.

– Можна, та якщо дутиме стрічний вітер, до затоки Туфолда корабель плистиме дуже довго, а тому слід зайти в Мельбурн.

– То нехай «Дункан» пливе до Мельбурна, – вигукнув Паганель, – а ми без нього дістанемося до затоки Туфолда!

– Яким чином? – поцікавився Джон Манглс.

– Ми перетнемо Австралію так само, як перетнули Південну Америку: уздовж тридцять сьомої паралелі.

– А що ж буде з «Дунканом»? – аж надто зацікавлено запитав Айртон.

– Або «Дункан» знайде нас, або ми знайдемо «Дункан». Якщо розшукаємо капітана Гранта, то разом із ним повернемося до Мельбурна. Якщо пошуки триватимуть до узбережжя, то «Дункан» вирушить туди за нами. Хто проти цього плану? Ви, майоре?

– Ні, – відповів Мак-Наббс, – якщо тільки перехід через Австралію можливий.

– Настільки можливий, що я пропоную місіс Гленарван і міс Грант приєднатися до нас, – відповів учений.

– Ви серйозно, Паганелю? – запитав Гленарван.

– Цілком серйозно, лорде. Це перехід у 350 миль, не більше. Долаючи щодня по 12 миль, ми завершимо його менш ніж за місяць – саме такий час потрібен для ремонту «Дункана».

От якби треба було перетнути Австралійський материк нижчою широтою, там, де простягаються його неозорі пустелі з нестерпною спекою, словом, подолати те, перед чим відступали найсміливіші мандрівники, тоді інша річ. А тридцять сьома паралель проходить через провінцію Вікторія, через англійський край, майже всюди заселений, з дорогами і залізницею. Цю подорож можна здійснити навіть у колясці, якщо завгодно, чи у возі, що ще ліпше.

– А дикі звірі? – запитав Гленарван, намагаючись передбачити всі можливі перепони.

– В Австралії немає хижаків.

– А дикуни?

– Під цією широтою немає дикунів, крім того, вони не такі небезпечні, як новозеландці.

– А каторжники-втікачі?

– У південних провінціях Австралії їх немає. Вони трапляються лише у східних колоніях. Провінція Вікторія не дає «притулку» каторжникам-утікачам і цього року навіть видала закон, що забороняє допуск на її територію людей, які відбули покарання в інших провінціях. Цього року управління провінції Вікторія пригрозило одній пароплавній компанії позбавленням субсидії, якщо її судна продовжуватимуть вантажити вугілля в портах західного узбережжя, де дозволено проживати засланцям. Невже ви, англієць, цього не знаєте?

– Я не англієць, – відповів Гленарван.

– Те, що розповів вам містер Паганель, цілком точно, – заявив Падді О’Мур. – Не лише в провінцію Вікторія, а й по всій Південній Австралії, у Квінсленд, ба навіть до Тасманії не пускають колишніх каторжників. Відколи я живу на цій фермі, я не чув про жодного каторжанина.

– Я теж не зустрічав жодного, – зауважив Айртон.

– Ось бачите, друзі мої, – підсумував Жак Паганель, – у цих краях дуже мало дикунів, немає диких тварин і каторжників. І чи багато місць знайдеться в Європі, про які можна було б сказати те саме? То вирішено?

– Яка ваша думка, Гелено? – звернувся до дружини Гленарван.

– Наша спільна думка, любий Едуарде, – відповіла вона, повертаючись до решти мандрівників, – у дорогу! В дорогу!

Зазвичай Гленарван не відкладав прийнятого рішення на потім. Щойно схвалили Паганелеву пропозицію, як він віддав наказ якнайшвидше готуватися до від’їзду, який призначив на 22 грудня.

Що їм варто було очікувати від цього переходу через Австралію? Оскільки факт перебування капітана Гранта на материку був остаточно встановлений, то ця експедиція могла дати надзвичайно важливі результати. Вона збільшувала шанси на успіх. Ніхто не тішив себе надією знайти капітана Гранта саме на тридцять сьомій паралелі, уздовж якої було намічено маршрут експедиції, але принаймні можна було розраховувати, що вони натраплять на бодай якісь сліди його перебування, які й приведуть до місця аварії корабля. Саме це й було головним.

Крім того, якщо Айртон погодиться долучитися до мандрівників, укаже їм путь у лісах провінції Вікторія і доведе до східного узбережжя, то це буде додатковим шансом на успіх. Гленарван чудово розумів це, а тому запитав у фермера, чи той погодиться відпустити робітника на час експедиції.

Падді О’Мур погодився, хоча, звісно, йому було дуже шкода відпускати такого хорошого помічника.

– То як, Айртоне, чи долучитеся ви до нашої експедиції?

Айртон відповів не одразу. Він кілька хвилин усе обмірковував, здається, навіть вагався, але згодом відповів: