Це створіння з кумедними рухами, що немов загальмувало у своєму фізичному розвитку, завжди цікавило мандрівників. Коли Дюмон-Дюрвіль очолив наукову експедицію на острови Океанії, Академія наук доручила йому привезти до Європи кілька зразків цієї дивної пташини. Та попри обіцяну тубільцям чималу винагороду вченому так і не вдалося придбати живого ківі-ківі.

Щасливий від такої знахідки Паганель зв’язав двох курочок і жваво рушив уперед, тішачись, що подарує їх Паризькому зоологічному саду. Географ уже малював у своїй уяві заманливий напис на найліпшій клітці: «Подарунок Жака Паганеля».

Тимчасом маленький загін досить швидко рухався уздовж річки Вайпа. Місцевість була відлюдною. Жодного сліду туземців, жодної стежини, яка б свідчила про присутність людини на цій рівнині. Річка струменіла поміж високих чагарників чи серед піщаних відмілин, і тоді перед мандрівниками поставала вся рівнина, яку на сході загороджував невисокий гірський кряж.

Своєрідною формою, контурами, що наче потопають в імлі, ці гори скидались на гігантських доісторичних тварин. Здавалось, ніби то лежить стадо гігантських допотопних китоподібних. Таке хаотичне нагромадження скель є свідченням їх вулканічного походження. А й справді, Нова Зеландія – не що інше, як відносно недавній продукт вулканічних процесів. Ці острови й досі піднімаються з води. Трапляються навіть місця, які за двадцять років зринають на сажень над рівнем моря. Вогонь і досі трусить надра Нової Зеландії, викликаючи в неї корчі й вивергаючись крізь численні кратери вулканів.

До четвертої години мандрівники вже подолали дев’ять миль. Паганель щоразу витягав свою мапу, щоб визначити місце злиття річок Вайпа і Ваїкато. До цього місця залишалося п’ять миль. Саме там пролягає дорога на Окленд і там можна буде по-людськи заночувати. Решту п’ятдесят миль можна подолати за два-три дні, а як пощастить раптом зустріти поштовий диліжанс, який ходить тут двічі на місяць, то подорож триватиме всього вісім годин.

– Це означає, що нам доведеться ще раз заночувати просто неба? – запитав Гленарван.

– Саме так, – відповів Паганель, – але гадаю, що це буде востаннє.

– Дуже на те сподіваюсь, адже такі ночівлі – важке випробування для Гелени й Мері.

– Яке вони зносять без жодних скарг, – зауважив Джон Манглс. – Якщо я правильно вас зрозумів, месьє Паганель, то ви згадували про якесь поселення, розташоване неподалік злиття двох річок.

– Так, – відповів географ, – Нгаруавахія стоїть за дві милі від річок.

– Чи не можна буде нам попроситися до них на ночівлю? Впевнений, наші супутниці без вагань пройдуть зайві дві милі, аби тільки переночувати у пристойному готелі.

– Готелі! – вигукнув Паганель. – Готель у маорійському поселенні! Та ж там немає навіть заїжджого двору чи шинку! Це всього лишень велика кількість примітивних хиж. І моя думка щодо цього така: краще нам переночувати просто неба, аніж шукати прихистку у маорійців. Раджу триматися якнайдалі цього селища.

– Паганелю, здається, ви згущуєте фарби, – промовив Гленарван.

– Але повірте, сер, що коли маєш справу з маорійцями, краще вже недовіра, ніж сліпа довіра. Ми не знаємо напевне, які відносини наразі у маорійців із англійцями. А раптом ми потрапимо у розпал війни? Зізнаюся без зайвої скромності, що для туземців ми є непоганою здобиччю, і мені зовсім не хочеться проти своєї волі пізнати новозеландську гостинність. Тому-то я й вважаю за потрібне уникати зустрічі з туземцями. Ось доберемося до Дрюрі, тоді інша справа: там наші відважні супутниці матимуть змогу чудово відпочити після виснажливої дороги.

Географа було почуто. Гелена вирішила не наражати своїх друзів на небезпеку, тож ухвалили переночувати під відкритим небом. Без зупинки вони пішли далі вздовж річкового берега.

Через дві годи сонце, що вже хилилося до виднокола, раптом пробилося крізь хмари, і його промені залили червоним світлом далекі верхівки східних гір. То був наче короткий прощальний помах мандрівникам.

Гленарван із супутниками пришвидшили ходу, адже знали, що в цих краях ніч наступає миттєво. Слід було неодмінно дістатися місця злиття двох річок до настання сутінків. Та раптово все довкола заволокло густим туманом і триматися наміченого курсу стало вкрай важко.

На щастя, слух замінив зір (у цьому разі зовсім непотрібний). Незабаром гучний рокіт сповістив мандрівників про те, що вони опинилися на місці злиття двох річок в одне русло. О восьмій вечора маленький загін нарешті досяг мети.

– Це Ваїкато, – вигукнув Паганель, – і оклендська дорога пролягає вздовж правого берега!

– Річку ми неодмінно побачимо… завтра, а сьогодні давайте готуватися до сну, – заявив майор. – Здається, он ту густу тінь кидає гайок, який наче спеціально виріс на місці нашого табору. Повечеряймо і лягаймо спати.

– Гаразд, повечеряймо, але всухом’ятку, тільки сухарі і сухе м’ясо. У жодному разі ми не станемо розпалювати багаття. Ми з’явились тут інкогніто, тож постараймося і піти звідсіль так само, туман нам у цьому допоможе, – турбувався Паганель.

Неподалік і справді знайшли гайок. Тут мандрівники, за порадою географа, тихо повечеряли і незабаром поснули, зморені переходом на п’ятнадцять миль.

На світанку густа пелена туману повисла над річкою. Випари, що насичували повітря, поважчали під дією нічної прохолоди і густою хмарою покрили поверхню води. Та незабаром сонячні промені пронизали грузькі маси і туман розтанув під оком осяйного світила. Очистилися затуманені береги, і Ваїкато постала в усій своїй вранішній красі.

Вузька довга коса, поросла чагарником, обривалась у місці злиття двох річок гострим мисом. Бурхлива Вайпа мчала із чверть милі окремо від Ваїкато. Та могутня, спокійна ріка брала верх над бурхливим потоком, поглинала його і з ніжністю несла аж до Тихого океану.

Туман розтанув, і показалась пірога, що пливла проти течії Ваїкато. Це був човен завдовжки три фути, видовбаний із місцевої ялини, кагі-катеї, із трохи задертим носом, як у венеціанської гондоли. Її дно було встелене сухою папороттю. Пірога мчала на восьми веслах. Керував нею стерновий, орудуючи лопатоподібним веслом. Це був високий туземець років сорока, широкогрудий, м’язистий, з дужими руками й міцними ногами. Випукле чоло, порите глибокими зморшками, лютий погляд і похмурий вираз обличчя надавали йому загрозливого вигляду.

То був один із найвидатніших маорійських вождів. Про це свідчило мистецьки виконане татуювання, що покривало його обличчя й тіло. Від крил орлиного носа спіраллю розходились дві чорні лінії, які обводили жовті очі, тягнулись через чоло й ховались десь під пишною шевелюрою.

Навколо його рота, повного сліпучо-білих зубів, також красувались витончені завитки татуювання, що спускались на підборіддя й на широкі груди маорійця.

Таке татуювання – «моко» – новозеландці роблять лише вождям високого рангу. Цього почесного розпису гідний лише той, хто відзначився у боях. Раби й прості люди не мають права на «моко». Славетних вождів упізнають за завершеністю, вишуканістю й характером малюнка. Часто це зображення тварин. Деякі вожді й по п’ять разів зносять нестерпні муки татуювання «моко». І що вищий ранг вождя, то більше тату на його тілі.

Дюмон-Дюрвіль зібрав деякі цікаві подробиці про цей звичай. Він помітив, що «моко» для туземців відіграє таку ж роль, як герб для представників вельможних родів Європи. А втім, є й певна відмінність: герб європейця свідчить про те, що засновник роду мав певні заслуги, якими надалі користуватимуться і його нащадки; «моко» ж засвідчує лише особисті якості й хоробрість того, чиє тіло воно прикрашає.

Татуювання маорійця до всього іншого вельми корисне, бо робить шкіру грубішою, а відтак менш сприйнятливою до зміни погоди і дошкульних укусів москітів.