– Табу! Табу! Табу!

Із кратера Маунганаму виривалась величезна кількість пари, розжареного каміння, лави. То вже був не гейзер на кшталт тих, що трапляються поблизу вулкана Гекла в Ісландії. Це був вулкан, подібний на саму Геклу. Вся клекітлива вогняна маса досі знаходила собі вихід з вулкану Тонгаріро. Та зараз, коли їй відкрили новий хід, зі страшною силою ринула крізь нього, і цієї ночі, внаслідок закону сполучених посудин, решта вулканічних вивержень значно ослабли.

Минула година від початку виверження нового на земній кулі вулкана. Його схилами вже неслись широкі потоки вогняної лави. Сила-силенна пацюків полишили свої нори й тікали з охопленої вогнем землі.

За ніч новий вулкан так активізувався, що виверження розширило вирву кратера.

Утікачі сховалися за частоколом і з занепокоєнням стежили за страшним явищем природи, що набирало сили.

На ранок вулкан не стих. Тепер полум’я вивергалось із густими жовтуватими випарами. Повсюди зміїлися потоки лави.

Гленарван із завмиранням серця спостерігав крізь щілину частоколу за поведінкою маорійців. Туземці бігли на сусідні схили, куди не досягала лава з вулкану. Біля підніжжя лежало кілька обвуглених трупів. Оддалік у напрямку па розпечена лава спопелила кількадесят хиж. Подекуди купки новозеландців із жахом стежили за клекотливим шпилем Маунганаму.

Серед воїнів постав Каї-Куму – Гленарван одразу ж упізнав його. Вождь підійшов до того боку гори, де не стікала лава, звів дороги руки, наче якийсь ворожбит, і став промовляти закляття. Утікачі одразу ж здогадалися, що маорійський вождь наклав на гору-месницю ще суворіше табу.

І всі маорійці вервечкою попрямували до па.

– Вони йдуть, – вигукнув Гленарван, – Вони полишають свій пост! Нам удалося їх перехитрити! Що ж, моя люба Гелена, друзі мої, ми мертві й нас уже поховано. Та сьогодні ввечері ми воскреснемо і полишимо нашу могилу. Ми втечемо від цих варварів.

Годі уявити собі радість утікачів! У їхніх серцях знову зажевріла надія. Відважні мандрівники забули минуле, забули про майбутнє, вони думали тільки про теперішнє. А між тим дістатися якоїсь англійської колонії буде нелегко. Їм доведеться подорожувати цим незвіданим диким краєм. Та оскільки втікачам вдалося обвести круг пальця Каї-Куму, то тепер, здавалось, їх не злякають ніякі дикуни Нової Зеландії.

Майор не приховував своєї відрази до маорійців і не шкодував для них міцних слів. Між ним і Паганелем відбулося своєрідне змагання. Паганель називав туземців тупими віслюками, ідіотами Тихого океану, дикунами Бедламу, кретинами тощо.

Та до справжньої втечі треба було протриматися ще день. На щастя, Паганелеві вдалося зберегти свою чудову мапу Нової Зеландії, тож учений міг назвати найбільш безпечні маршрути.

Після ретельного обговорення вирішили податися на схід, до бухти Пленті. Цей шлях пролягав недослідженими, але відлюдними місцями. Адже мандрівників, що звикли до переходів будь-якої складності, лякала лише імовірність зустрічі з маорійцями. Їм будь-що треба було дістатися східного узбережжя, де місіонери заснували декілька колоній. До того ж ця частина острова уникла жахіть війни, і там було вільно від туземців.

Відстань від озера Таупо до бухти Пленті не перевищувала ста миль. Її можна було подолати за десять днів, просуваючись по десять миль за добу. Нелегка мандрівочка, та нашому загону не звикати. Аби тільки ді статися якоїсь місії, а там уже можна й перепочити, очікуючи на судно до Окленда, який і досі залишався метою їхньої мандрівки. Ухваливши це рішення, Гленарван із супутниками до вечора спостерігали за туземцями, та жодного дикуна не було видно біля підніжжя гори, а коли пітьма огорнула долини, то жодне вогнище не вказувало на присутність маорійців. Шлях вільний!

О дев’ятій вечора Гленарван подав сигнал вирушати. Попереду йшли Джон Манглс і Вільсон, які пильно вдивлялись у пітьму й прислухалися до кожного шереху. Невдовзі молодий капітан з матросом опинилися на тому небезпечному гірському хребті, який так ревно охороняли туземці.

Якби маорійці тільки вдали, що йдуть звідсіль, то саме тут слід було чекати засідки. Гленарвана це непокоїло, адже від десятихвилинного переходу залежало життя його близьких. Він відчував калатання серця своєї дружини. Та Гленарванові навіть на думку не спадало повернутися на шпиль. Так само думав і Джон Манглс.

Молодий капітан просувався поповзом по вузькому гребеню. За ним лізли решта. У кожного серце завмирало навіть від камінця, що скочувався з гори. Якби маорійці стерегли цей відтинок хребта, то стукіт камінця мав би викликати зливу рушничних пострілів.

Мандрівники без пригод подолали місце, де їх брали в осаду туземці. Звідси хребет круто здіймався вгору і вів прямісінько до лісу. Мандрівники ще не досягли лісу, та вони знали, що невдовзі доберуться до нього, якщо тільки не натраплять на засідку. Тут закінчується захист табу, адже гребінь уже не є горою Маунганаму, тож маорійці не лише стрілятимуть, а й вступлять із утікачами в рукопашний бій.

Десять хвилин тривало сходження на плоскогір’я. Джон ще не розрізняв лісу, та він мав початися за 200 футів.

Раптом молодий капітан зупинився і навіть ступив крок назад. У пітьмі він учув якийсь шерех. Усі завмерли. Джон Манглс так довго стояв нерухомо, що супутники стривожилися. Невже доведеться знову повернутися на Маунганаму?

Та впевнившись, що все тихо, Джон продовжив сходження по вузькому гребеню. Невдовзі попереду темрява наче стала густішою – то вимальовувався ліс. Ще трохи, і втікачі сховались у гущавині.

Темна ніч сприяла втечі. Треба було скористатися темнотою, аби подалі втекти від фатальних берегів озера Таупо. Паганель очолив маленький загін і, підключивши своє дивовижне чуття мандрівника, з непояснимою впевненістю пробирався в пітьмі ледь помітними стежками. Та, по-правді, географу дуже придалась нікталопія: його котячі очі розрізняли в непроглядній пітьмі навіть найдрібніші предмети.

Десь із три години мандрівники йшли не спиняючись гірськими схилами. Паганель трохи збочив на південний схід, аби потрапити у вузьку ущелину між гірськими кряжами Кайманава і Вагіті-Рендж, по якій проходить дорога від Окленда до бухти Гокса. Він планував проминути ущелину, відійти подалі від дороги і пробиратися до узбережжя незаселеною частиною провінції.

До дев’ятої ранку було пройдено дванадцять миль. Більше вимагати від мужніх жінок було неможливо. До того ж ця місцина якнайліпше годилася для привалу. Дістались до ущелини, яка розділяла обидва гірські пасма. Дорога в Оберленд була по праву руку і простягалась на південь. Паганель звірився з мапою і звернув на північний схід. О десятій маленький загін стояв під крутим гірським уступом. Дістали із торб їжу й миттю з нею розправились. Навіть Мері Грант і майор, яким не смакувала папороть, зараз їли її з охотою.

Відпочивали до другої пополудні, й знову взяли курс на схід. Наступний привал був увечері, за вісім миль од гір. Тут усі солодко розтягнулись просто неба і поснули міцним сном.

Наступного дня дорога була важча. Довелось іти мальовничою місцевістю вулканічних озер, гейзерів і курних сірчаних сопок, що на сході від Вагіті. Це був шлях, приємний для ока, та не для ніг. Раз у раз доводилось обходити, робити значні гаки, долати виснажливі перепони. Та яка ж то була краса! Немає меж розмаїттю природи.

На широченному просторі двадцяти квадратних миль підземні сили показали всю свою розмаїтість. У гайках дикого чайного дерева струменіли прозорі соляні джерела, над якими пурхали міріади комашинок. Вода з цих джерел мала їдкий запах паленого пороху й залишала на землі білий осад, що виблискував, наче сніг. Джерела майже закипали, у той час як сусідні простягались крижаною скатеркою. Гігантська папороть росла обабіч берегів, як у часи силурійської ери.