Тепер, коли відомі всі координати, слід було завершити роботу. О чверть на першу приплив досяг найвищого рівня, але ним неможливо було скористатися, адже ще не були кинуті якорі. Та капітан з тривогою спостерігав за «Маккуорі». Може, приплив зрушить його з місця? За п’ять хвилин усе мало прояснитися.

Однак сподівання були марними. Бриг навіть не поворухнувся. Довелося чекати наступного припливу.

За дві години встигли зробити пліт, на який встановили малий якір. Джон Манглс із Вільсоном розмістились на плоту. Попереду прив’язали до корми міцний канат. Відплив поніс пліт, і за півкабельтова вони викинули якір на глибині десять брасів. Якір тримався надійно, і пліт повернувся до брига.

Настала черга зайнятися великим якорем. Опускати його було значно складніше. Проте незабаром кинули і другий якір, трохи далі від першого, але вже на глибині п’ятнадцяти брасів. Джон Манглс із Вільсоном повернулись на «Маккуорі» за допомогою каната.

Тепер залишалось лише чекати нового припливу, який мав настати о першій ночі, а була лише шоста вечора.

Джон Манглс похвалив матросів і сказав Паганелеві, що в майбутньому з нього міг би вийти непоганий боцман.

Тим часом вкрай виснажений Олбінет не забув про свій безпосередній обов’язок і повернувся на кухню. Він вчасно приготував досить ситну вечерю, бо команда вже дуже зголодніла. Обід додав їм сил, і всі були готові до виконання подальших робіт.

По обіді Джон Манглс вирішив якнайбільше розвантажити судно, щоб воно гарантовано зійшло з мілини. Команда вже встигла викинути в море велику кількість товару. Тепер переклали залишки тюків зі шкірою, важкі дерев’яні бруси, запасні реї, кілька тонн чавуна, що слугував за баласт – усе це перенесли на корму, щоб вона своєю вагою сприяла підняттю форштевня. Вільсон із Мюльреді перекотили туди ще кілька барилець, наповнених водою. Останні роботи завершили опівночі. Команда падала з ніг від утоми, що спонукало Джона Манглса прийняти нове рішення, адже успіх операції залежав саме від зібраності й спроможності команди.

На морі був штиль, легенький вітерець здіймав ледь помітні брижі на воді. Джон Манглс, вдивляючись в обрій, помітив, що вітер змінив напрямок із південно-західного на північно-західний. Моряк безпомилково визначив це за особливим розташуванням хмар і їхнім забарвленням. Такої ж думки були і Вільсон з Мюльреді.

Джон Манглс запропонував Гленарвану відкласти зняття брига з мілини до завтрашнього дня.

– Я думаю, – ділився своїми міркуваннями капітан, – ми дуже потомилися, а щоб вивільнити «Маккуорі», необхідні сили. Навіть якщо вдасться зняти бриг із мілини, нам доведеться вести судно вночі, що вкрай небезпечно робити серед безлічі підводних скель. Краще зробімо це вдень. До того ж я маю ще одну причину не квапитись. Здається, незабаром буде сприятливий вітер, і я дуже хочу ним скористатись, аби під час припливу вітер дав би задній хід цій старій калоші. Думаю, завтра буде північно-західний вітер. Ми виставимо вітрила на грот-щоглу, і вони допоможуть нам зняти бриг із мілини.

Капітанові міркування переконали навіть найбільш нетерплячих, тож операцію відклали на завтра.

Ніч перебули спокійно. Встановили вахту для спостереження за якорями. А на ранок справдилися слова Джона Манглса: північно-західний вітер дужчав, і це було на руку команді. На палубі зібрався весь екіпаж. Роберт, Вільсон і Мюльреді зайняли місця на грот-щоглі, а майор, Гленарван і Паганель – на палубі, щоб виставити вітрила у слушну мить.

Була дев’ята ранку. До піку припливу залишалось чотири години. Джон Манглс використав цей час на заміну зламаної фок-щогли тимчасовою. Це мало дати змогу вирватись із цих небезпечних місць, щойно судно зійде з мілини. Команда доклала всіх зусиль, і до полудня фок-рея була надійно закріплена на носу брига замість щогли. Леді Гелена й Мері Грант допомогли товаришам, приладнавши запасне вітрило до фор-брам-реї. Вони дуже тішились, що мали змогу приєднатися до команди. Підготування «Маккуорі» було завершено. Вигляд судно мало не вельми привабливий. Зате могло пливти.

Почався приплив. Мандрівники чекали на нього з явним нетерпінням. Усі мовчали, очікуючи на розпорядження Джона Манглса. Молодий капітан, перехилившись через поручні юта, спостерігав за припливом. Часом він з тривогою позирав на сильно натягнуті якірні троси.

Приплив досяг найвищої точки, настала мить, коли вода не піднімається, але й не спадає. Слід було негайно діяти. Поставили грот і грот-марсель – миттю напнулись вітрила.

– На брашпиль! – гукнув Джон Манглс.

Брашпиль розхитувався, як пожежні насоси. Гленарван, Мюльреді й Роберт, з одного боку, та Паганель, майор і Олбінет, з іншого, налягли на ручки-гойдалки, приводячи його в рух.

Тимчасом Джон Манглс і Вільсон схопили жердини для кренгування і приєднали свої зусилля до зусиль товаришів.

– Сміливіше! – підбадьорював молодий капітан. – Давайте всі разом, ну!

Під могутньою дією брашпилю канати натягнулись. Якорі трималися міцно.

Слід було поспішати, адже за кілька хвилин мав початися відплив. Команда подвоїла зусилля. Свіжий вітер надимав вітрила, притискаючи їх до щогли. Корпус брига здригнувся. Здавалося, він ось-ось підніметься. Ще одне зусилля, можливо, останнє, і бриг підніметься зі свого піщаного ложа.

– Гелено! Мері! – гукнув Гленарван.

Жінки кинулися допомагати. Брашпиль клацнув, але бриг не зрушив з місця. Операція не вдалась. Почався відплив. Стало очевидно, що така невеличка команда навіть за допомогою вітру і хвиль не здатна зняти судно з мілини.

Отже, перший спосіб порятунку, запропонований Джоном Манглсом, виявився невдалим. Тож нашим мандрівникам нічого не залишалось, як негайно здійснити другий план. Якщо зняти «Маккуорі» з рифів неможливо, то єдиним правильним рішенням було покинути бриг. Чекати на судні допомоги марно й нерозумно: корабель на горизонті може з’явитися не скоро, а «Маккуорі» перетвориться на гору трісок за першої-ліпшої бурі. Вітер з відкритого моря підхопить нещасний бриг і пошматує його на друзки. Тому Джон Манглс прагнув дістатися суші до неминучої загибелі судна. Він запропонував побудувати міцний пліт, на якому можна було б перевезти на берег Нової Зеландії пасажирів і необхідну кількість харчів.

Закипіла робота. Працювали аж до настання густих сутінків. По восьмій, після вечері, коли Гелена і Мері Грант відпочивали в рубці, Паганель і його друзі обговорювали на палубі ситуацію, що склалася. Роберт був із ними. Хлопчина слухав і виявляв готовність виконати будь-який наказ, будь-яку небезпечну справу.

Паганель запитав молодого капітана, чи не можна замість висадити пасажирів на берег, проплисти на плоту вздовж узбережжя до Окленда. Джон Манглс відповів, що це небезпечно.

– А чи могли б ми проплисти до Окленда на ялику?

– Це дуже ризиковано, хоча можливо, – відповів Джон Манглс, – і лише за умови, що ми пливли б удень, а вночі стояли на якорі.

– Тобто, поганці, які нас кинули…

– Вони були п’яні в дим, – відповів Джон Манглс, – тому, боюся, тієї темної ночі вони поплатилися життям за свій підлий вчинок.

– Тим гірше для них! – вибухнув Паганель. – Але тим гірше і для нас, бо ялик нам би дуже придався.

– Що ж діяти, Паганелю? – запитав Гленарван. – Дістанемося суші на плоту.

– І цього мені хочеться найменше, – відповів географ.

– Як! – вигукнув Гленарван. – Ми вже подолали довгу путь у пампі і в Австралії, то невже нас злякають якісь там двадцять миль?

– Друзі мої, – мовив Паганель, – я й на секунду не сумніваюсь у нашій мужності чи витривалості наших супутниць. Двадцять миль – це дрібничка в будь-якій іншій країні, але не в Новій Зеландії. Сподіваюся, ви не запідозрите мене в легкодухості – адже я перший підбурював вас перетнути Америку та Австралію. Однак зараз повторю: все що завгодно, тільки не подорож по цій віроломній країні!