Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Звідусіль били водні ключі, оповиті парою, наче водограї в парку. Одні з них струменіли безперервно, інші з перервами, немов за примхою забагливого Плутона. Фонтани амфітеатром вивищувались на природних приступках. Їхні води змішувалися з клубами білої пари, роз’їдаючи напівпрозорі приступки гігантських природних східців, стікали киплячими водоспадами, живлячи собою озера.

Гарячі ключі й озера та бурхливі гейзери змінили сірчані сопки. Землю покрили величезні пухирі. То були напівзгаслі кратери, крізь численні тріщини яких виривались різноманітні гази. Повітря просякло їдким запахом сірчаної кислоти, землю довкола всіяли кристали сірки. Тут віками накопичувались незлічимі багатства, і сюди, у ці мало вивчені області Нової Зеландії, колись ступить своїм грубим чоботом промисловість – звісно, коли геть висохнуть сірчані джерела десь у Сицилії.

Можна тільки уявити яких зусиль довелося докласти нашим мандрівникам, аби подолати ці перепони. Зупинитись тут практично було ніде, мисливцям не трапилася жодна пташина, гідна бути общипаною руками Олбінета. Доводилося перебиватися їстівною папороттю і солодкою пататою. Ця їжа не поновлювала сил виснажених пішоходів. Тому кожен старався якомога швидше проминути ці казкові красоти пустельної й напівживої місцевості.

Щоб перетнути цей край, знадобилось чотири дні виснажливих походів. 23 лютого мандрівники отаборилися за п’ятдесят миль од Маунганаму, біля підніжжя безіменної гори, позначеної на мапі Паганеля. Перед їх очима простягались рівнини, порослі хащами, на обрії виднілися високі ліси.

Звісно, така картина тішила око, але в тому разі, якщо ці місця не привернули уваги надмірної кількості мешканців. Та досі мандрівникам не трапилася навіть тінь випадкового туземця.

Цього дня Мак-Наббс із Робертом пристрелив трьох ківі. Зготованих пташок миттю змегелили – й сліду не залишили.

Під час десерту, що складався з картоплі й патати, Паганель запропонував дати нарешті ім’я безіменній горі й наректи її іменем Гленарвана. Усі захоплено вітали його пропозицію, і географ ретельно вписав ім’я шотландського лорда на свою мапу. Решту шляху подолали без пригод, утім, він був одноманітний.

Зазвичай мандрівники цілісінький день ішли то лісами, то рівнинами. Джон Манглс визначав напрям за зірками і сонцем. Милосердне небо не посилало на їхні голови ані злив, ані спеки. Та все ж вони почувалися знеможеними й прагли якомога скоріше дістатися до місій.

Мандрівники розмовляли поміж собою, та спільні розмови не клеїлися. Кожен переймайся своїм.

Більший відтинок шляху Гленарван ішов сам й у міру наближення до узбережжя дедалі частіше згадував «Дункан» і свою команду. Його тривожила не небезпека, яка могла чигати на загін дорогою до Окленда, а лише думки про своїх загиблих матросів.

Про Гаррі Гранта ніхто не згадував. Та й до чого ці розмови, якщо йому ніхто не міг допомогти! Якщо й звучало його ім’я, то лиш у розмовах Мері з Джоном Манглсом.

Молодий капітан ніколи не нагадував дівчині про її слова у святилищі тієї жахливої ночі. Він не смів почати розмову про освідчення, що вихопилось у нього в мить відчаю.

Згадуючи Гаррі Гранта, Джон Манглс заводив розмови про проекти його майбутніх пошуків. Він запевняв Мері, що лорд Гленарван не одмінно організує нову експедицію. Молодий капітан виходив з того, що достовірність знайденого в пляшці документа не викликає сумнівів. З чого випливає, що Гаррі Грант десь є живий і неушкоджений. А раз так, то слід обнишпорити всю планету, але будь-що знайти його!

Мері тішили його слова. Із Джоном Манглсом вони жили спільними думками, спільними сподіваннями. Гелена часто приєднувалась до цих розмов, хоч і не поділяла їхніх надій, однак і не нав’язувала своїх сумних думок.

Мак-Наббс, Роберт, Вільсон і Мюльреді намагались не відходити далеко від товаришів і водночас уполювати якомога більше дичини. Паганель весь час кутався у свій плащ із форміуму й мовчки йшов десь оддалік.

І хоча побутує думка, що негаразди, небезпека і втома людей навіть з янгольським характером перетворюють на вередливих і прискіпливих, наші мандрівники й досі залишилися віддані одне одному. Кожен готовий був пожертвувати своїм життям заради товариша.

25 лютого дорогу мандрівникам перетнула річка. За мапою Паганеля то була Ваїкаре. Її перейшли бродом.

Два дні йшли рівнинами. За цей час вони вдало подолали півшляху між озером Таупо й узбережжям океану.

Потім потяглись ліси, яким не видно було кінця-краю. Вони дуже нагадували австралійські ліси, тільки замість евкаліптів тут росли каурі. І хоча в мандрівників за час тривалої подорожі притупилася здатність захоплюватися, та все ж від гігантських сосон у них аж дух перехопило. Стовбури цих дерев були такі високі, що тільки за 100 футів від землі починалися гілки. Дерева росли невеличкими групами. Ліс утворювався з великої кількості окремих невеличких гайків, дерева яких розкладали свої зелені парасолі на 200 футів над землею.

Деякі молоді деревця, яким ледь виповнилась сотня років, скидалися на європейські ялини. Їхні верхівки вінчали конусоподібні темні крони. Старі дерева, віком 500—600 років, були подібні на величезні зелені намети, поставлені на незчисленному плетиві гілок. Стовбури цих патріархів новозеландських лісів сягали 50 футів в обхваті. Наші супутники взялися всі за руки, але так і не змогли обхопити стовбур одного з цих велетів.

Три дні тривала подорож загону лісом, яким досі ще не ступала жодна людська нога. І визначили це за величезними купами смолистої камеді, якою б туземці могли торгувати з європейцями не один рік.

Дедалі частіше траплялися мисливцям великі зграї ківі, яких рідко зустрінеш у місцях мешкання маорійців. Тут у непролазних дрімучих лісах ці пташки сховалися від новозеландських собак. Тепер нашим мандрівникам не доводилося голодувати.

У самісінькій гущавині лісу Паганелеві трапились на очі гігантські птахи. І в ньому миттю прокинувся інстинкт натураліста. Географ покликав своїх супутників. Попри втому, він, майор і Роберт кинулись наздоганяти загадкових птахів.

Допитливість ученого була зрозуміла: у цих птахах він упізнав моа з породи dinormis, що, на думку деяких натуралістів, уже зникли на землі.

Переслідувані Паганелем моа, сучасники мегатерій і птеродактилів, заввишки були з 18 футів. Ці неприродно великі, дуже полохливі страуси тікали з неймовірною швидкістю. Жодна куля б їх не наздогнала! За кілька хвилин невловимі моа щезли за деревами. Мисливці повернулись із полювання, марно витративши сили, час і порох.

1 березня ввечері Гленарван із супутниками нарешті вийшли з лісу й отаборилися під горою Ікірангі, заввишки 5 500 футів. За їхніми підрахунками вже було подолано близько 100 миль від гори Маунганаму, тож від океану їх відділяло не більше 30 миль. Джон Манглс сподівався за десять днів подолати весь шлях, але капітан навіть гадки не мав, які труднощі їх спіткають у дорозі. Тож на ділі вийшло, що перешкоди, неправильне визначення місцеперебування, обходи подовжили маршрут ще на п’яту частину. До гори Ікірангі мандрівники ледь допленталися.

Аби вийти на узбережжя, треба було з подвоєною енергією й пильністю (бо цю місцевість відвідують туземці) іти ще два дні. Попри втому наступного ранку всі посхоплювались і вирушили в путь.

Особливо важкою виявилася дорога між Ікірагні й Гарді, що вивищувалась ліворуч на висоті 3 700 футів. Тут рівнина поросла так званими «ліанами-душогубками». Руки й ноги раз у раз заплутувались у них. Ліани, мов змії, чіпко звивались навколо тіла. Два дні доводилось іти із сокирою в руках, поборюючи цю багатоголову гідру, з такими огидними рослинами, що їх Паганель охоче зарахував до тваринорослин.

Тут, на рівнині, полювання було невдатне, тож мисливці не приносили вже звичної здобичі. Їстівні припаси закінчувались, а поповнювати їх не було чим. До всього закінчилась вода, що не додавало сил.

Гленарван із супутниками потерпали від голоду й спраги. Вперше вони готові були занепасти духом. Нарешті, ледь переставляючи ноги, вони добрели до мису Лоттін, що на узбережжі Тихого океану.

110
{"b":"224757","o":1}