Стояла ясна холодна погода. їдучи за проводирем, Анна та її супутники, поминувши міську браму, пустили коней клусом, потім — учвал, промчали невеликою рівниною і заглибилися в ліс, крони дерев якого закривали небо. Олена здивовано спитала в проводиря, чи в той бік вони їдуть. Вона гадала, що могила того ченця в місті, а не за ним. Ні, похитав головою проводир. Побачивши, що ні господиня, ні зброєносці не хвилюються, Олена вирішила, що, мабуть, не все як слід збагнула.

Анна радо пустила коня вчвал і відірвалася від супутників, дарма що ті застережно гукали до неї. Невдовзі їхні голоси вже не долинали до княжни, Згодом вона притримала коня, втішаючись якийсь час самотністю та тишею. Нараз Блискавка зупинилася, нашорошивши вуха й уся здригаючись. Ліс сповнився тупотом: перед нею пробігло зо два десятки оленів з оленятами та ланей, який вів за собою чудовий ряснорогий самець. В Анні прокинувся мисливський інстинкт, і вона помчала за тваринами. Припавши до шиї Блискавки, княжна знову стала Діаною-мисливицею Київською. Вона так захопилася погонею, що спершу й не помітила, як один із вершників наздогнав її. Анна побачила його аж тоді, коли він випередив її. Спочатку здивувавшись, а потім розгнівавшись, вона підострожила коня, який метнувся вперед і наздогнав необачного вершника. Якийсь час вони мчали із запаморочливою швидкістю пліч-о-пліч і незабаром наблизилися до табуна диких тварин. Анна крикнула на вухо Блискавці, і та потужним стрибком перелетіла через широкий рів, а її супротивник залишився на тому боці. Гілка зірвала з голови княжни вишиту пов’язку, що притримувала вуалетку, й шмагонула по обличчю вершника, який мчав позаду. Той випав із сідла й гепнув на каміння край рову. Анна наздогнала табун, і той розсипався навсібіч. Тільки маленьке оленятко застигло на місці; в нього тремтіли ноги, а очі налилися слізьми. Зупинившись перед тваринкою, кобила загарцювала, важко сапаючи й уся паруючи. Анна зіскочила на землю й уклякла навколішки:

— Йди сюди, маленьке, йди, не бійся мене!

Коли Анна взяла оленятко на руки, воно й не ворухнулося. В тваринки страшенно калатало серце, вона вся тремтіла. Анна загорнула її в своє хутро й лагідно заговорила до неї.

Під чиєюсь важкою ходою захрускотіла мерзла земля. До Анни підходив вершник. Його обличчя було перемазане землею й кров’ю. Анна дивилась на нього, не приховуючи цікавості. Так вони роззирали одне одного кілька хвилин. Він аж кипів від люті, що програв перегони й упав на землю на очах у жінки. У жінки, яка, замість лікувати його, пестила тварину, навіть не здогадавшись поправити на собі вбрання; жінки, що виставила напоказ свої коси, які мав право бачити тільки її чоловік. А Анна гадала, що він чогось вичікує, перше ніж піти своєю дорогою. Він заговорив до неї хрипким голосом, але слів його вона не розуміла. Десь заревла олениця. Маленьке оленятко на руках у Анни стрепенулось і собі подало чутний голос.

— Тебе кличе твоя мати. Йди до неї!

Поцілувавши ніжну мордочку оленяти, Анна відпустила його, і воно побігло в хащі. Аж тепер вона підвелася й підійшла до незнайомця. Він, схоже, був серйозно поранений. Княжна торкнулася пальцями його підпухлого обличчя, і воно здригнулося. Анна оглянула землю довкола себе. Під деревом вона назбирала жменю моху й намочила його в джерельці, що било з-під каміння. Відтак дала знак вершникові сісти і, скинувши з нього шолома, заходилася обережно витирати йому обличчя. Коли вона змила з нього землю й кров, то побачила, що рани не дуже серйозні, крім тієї, яка тяглася від ока до вуха. Анна розгублено дивилася на кров, що все цебеніла й цебеніла.

— Ляжте, — сказала вона.

Незнайомець, вельми здивувавшись, ліг на землю. Це був плечистий, кремезний чоловік, високий на зріст і молодий, але з грубими, різко окресленими рисами обличчя, добротно, хоч і просто, вдягнений; він був без бороди, з коротко підстриженою чуприною. Незнайомець мовчки дивився на цю розпатлану дівчину, яка щось шукала в прив'язаній до сідла торбині. Нарешті вона дістала якусь пляшечку, відкоркувала її і піднесла собі до носа. З її задоволеного вигляду він здогадався: вона знайшла те, що шукала. Дівчина скропила рідиною жмут моху й приклала його до рани. Вона тримала мох доти, доки кров перестала цебеніти. Примруживши очі, чоловік стежив за дівчиною, що схилилася над ним: її напахчені коси спадали йому на груди. Вона не була схожа на жодну з тих жінок, яких він знав; вона була вища й міцніша за них, мала куди зухваліші очі, впевненіші рухи, густіші коси і, що особливо вражало, була дуже вродлива! Чоловік зробив спробу пригорнути її, та не зогледівся, як у вільній руці в дівчини з'явився кинджал.

Раптом лісову галявину наповнили крики людей та іржання коней. Під'їхали Олена, зброєносці та проводир. Не встиг кінь годувальниці зупинитись, як вона, хоч була й досить огрядна, зіскочила на землю.

— Дитино моя, дитино моя, з тобою нічого не сталося? Якого ж страху ти нагнала на мене! Зглянься наді мною!

— Не кричи на мене, Олено, я змагалася наперегони з оцим рицарем. Я виграла, а він упав з коня, і тепер я лікую його.

— Я бачу, що ти його лікуєш! Він серйозно поранений?

Анна показала жмут моху.

— Кров більше не йде… Пане, — звернулася Олена до пораненого, — ваше щастя, що ви натрапили на мою господиню. Вона так добре вміє лікувати, що простолюд у нас удома прозвав її Морою.

— Морою? — прошепотів незнайомець і знепритомнів.

— Він утратив багато крові. Треба розшукати його людей.

Цієї миті на галявину виїхав чималий загін і оточив їх. Чоловік в одежі ченця схилився над пораненим.

— Що сталося з герцогом?

— Здається, він упав з коня, — сказав один із зброєносців.

— Ви з Франції? Що ви робите в цих місцях?

— А що ви тут робите, панотче?

— Юний зухвальцю, ти знаєш, із ким розмовляєш?

— Ні, але здогадуюся, що маю справу з вельможними особами. Мене звати Арно Лаонський, а оце — мій брат Віктор Данп’єрський. Ми з почту єпископів Шалонського й де Мо, гостей архієпископа Нюрнберзького. Але ж… Куди це вона знову подалася? Пані!.. Пані, зачекайте нас…

Зброєносці скочили на коней і кинулися вслід княжні, якій набридло це базікання.

— До побачення, панотче! — лише встиг крикнути Арно й зник у лісі.

Чоловік в одежі ченця знизав плечима і обернувся до пораненого. Той розплющив очі.

— Моро!

— Що ви кажете, ваша величносте?

— Де та дівчина, що лікувала мене?

— Поїхала. Її супроводжують французькі зброєносці.

— Я хочу розшукати її.

— Це неможливо, ваша величносте, ми повинні приїхати до імператора без запізнення. Тільки імператор може поклопотатися про вас перед папою.

Той, кого чернець називав «ваша величність», важко підвівся.

— Ви, отче, маєте слушність. Але я залюбки віддав би одне з моїх міст, аби тільки дізнатися, хто та дівчина.

— Вона, безперечно, з почту руської княжни, по яку послав своїх людей король Генріх. Він має намір одружитися з нею.

Герцог голосно розреготався.

— Той чоловік нічим не загрожує непорочності сердешної дівчини! Та коли вона така гарненька, як оця мисливиця, то, слово честі, я хочу потиснути їй руку!

— Ваше величносте, ви маєте всі надії одружитися з принцесою Матільдою, тож не думайте про іншу жінку…

Герцог і чернець посідали на коней, що їх тримали зброєносці.

— Як завше, ви, отче, маєте рацію. Забудьмо про дівчину, яку звати Морою.

— Морою?

— Так сказала жінка, що супроводжувала її.

— Мора… Мора… Чарівниця!

— Що ви кажете? Я нічого не розумію…

— Здається, Мора, якщо я не помиляюсь, — ім’я однієї чаклунки зі слов’янських легенд. Вона без угаву заплітає свої коси й цим спокушає тих, хто наближається до неї.

— Чарівниця Мора… Це ім’я їй пасує: пахощі її довгих кіс зачарували мене. Ох!

Остроги й вигуки зірвали з місця коней, і ті, заіржавши з люті й болю, помчали лісом.

Нарешті Анна та її супутники дісталися до невеличкої дерев’яної каплиці, де старий чернець продавав реліквії святого Зебальда.