Через цей його такий огидний для неї вчинок королева вся напружилася й рішуче висмикнула руку. Вона так розхвилювалася, що не могла промовити й слова. Граф сприйняв її мовчанку й раптову блідість за згоду; він підвівся з виразом задоволення на обличчі, вклонився й вийшов.

У цій сцені нічого не уникло пильного погляду Ірини. Отже, чоловік, задля якого вона пожертвувала своєю честю, кохав не її, а іншу! Ірина довго не хотіла навіть припустити, що йдеться про королеву, але тепер вона мусила дивитися правді в очі. Особливо коли почула, як граф, проходячи повз неї, прошепотів:

— Я візьму її, чорти мене бери, таки візьму!

Ірина перехрестилася, почувши це богохульство, і обпалила вбивчим поглядом Анну, якій з дитинства віддавала все, що могла. Анна помітила цей її лютий погляд, але не повірила, що його кинуто на неї. У цю мить королеві пригадалось, як Ірина червоніла, коли опинялась у товаристві графа, як кокетувала, коли він звертався до неї, як послужливо підіймала його рукавичку й терлася об нього, коли траплялася слушна нагода, а особливо те, як вона рішуче відмовилась від хлопця, з котрим доти була згодна одружитися. Пресвята матір Божа, зроби так, щоб я помилилась!.. Щоб моя Іриночка не кохала такого чоловіка, як цей граф!.. Порив співчуття й ніжності примусив Анну звернутися до подруги рідною мовою:

— Ходи до мене… Віднедавна ти стала якась дивна, в мене таке враження, ніби ти тікаєш від мене, ніби я не маю більше сестри… Невже ти забула наші ігри, наш невтримний сміх?.. Хіба ти не почуваєш себе щасливою біля мене?.. Хіба тобі чогось бракує?.. Я не знаю, чому ти не схотіла вийти за Клемена Тюссакського, але я можу підшукати тобі іншого чоловіка… Чому ти мовчиш? Може, ти потай когось кохаєш?.. Признайся мені, я нікому нічого не скажу, слово честі… Сама знаєш, я дуже люблю тебе, тож зроблю все, щоб тобі допомогти.

На жаль, ці слова вже не могли зворушити Ірину, надто пізно вони були сказані. Дівчина відчувала дедалі більшу неприязнь до жінки, яка називала її сестрою. Одначе Ірина вдала, ніби й досі любить королеву, й кинулася їй в обійми.

— Коли я з тобою, мені нічого більше не треба… Я не схотіла вийти заміж, щоб не розлучатися з тобою, твоїми дітьми й нашою матір’ю.

— Ти кажеш правду? Яка я щаслива почути ці слова!.. Розумієш, я непокоїлась, боялася, щоб ти не дала спокусити себе такому чоловікові, як цей граф Валуа. Я просто ненавиджу його!..

Ірина до крові закусила губу, щоб не прохопитися про своє кохання. Анна відчула, як Ірина раптом уся напружилась, але вела далі:

— …Тепер я знаю, що помилилася. Даруй мені, сестричко, в ім’я нашої прекрасної країни, про яку ми не забуваємо. Ходімо помолимося перед Пречистою дівою Новгородською.

Анна встала, хоч жінки казали їй і далі лежати, й повела Ірину за завіси, де влаштувала собі щось на взірець каплички. Там стояла статуя Пречистої діви, яку їй подарував скульптор Свейнальдр і яку вона завжди брала з собою в дорогу. Вклякнувши, Анна палко молилась, а Іринина душа, заздрячи красі, що її м’яко освітлювала лампада, сповнювалася гнівом.

Поки Рауль де Крепі та Гі де Понтьє з’єднували під Понтуазом свої війська з військом королевого брата Еда, Генріх із Жоффруа Мартелем добиралися до анжуйського війська, розквартированого в замку Тійєр.

Гослен Шонійський вирушив сюди раніше за короля: він мав оглянути розташування військ і переконатися, що все, від кухонь до конюшень, в порядку. Він доручив Пилипові об’їхати околиці й перевірити, чи не блукають десь герцогові шпигуни. Довкола панував спокій. Ішов дощ. Річки повиходили з берегів, затоплені поля вилискували під місяцем. Удень під цією нескінченною зливою ніде не видно було жодної живої душі. Померзлі селяни забивалися в свої вогкі й курні хижі, налякані численним військом, яке рано чи пізно оберне зброю проти них. У перерві між двома зливами сердешні люди кинулися до церкви благати захисту в Бога.

Коли приїхав король, дощ уже вщух, зате різко похолодало, і навіть бліде сонце не могло зігріти людей. При світлі великих вогнищ, запалених на подвір’ї замку, Генріх привітав командирів своєї армії і пересвідчився, чи людям і коням нічого не бракує.

— Мої хоробрі воїни, я розраховую на вас! Ви разом із Богом допоможете мені перемогти Байстрюка Нормандського й віддати моєму улюбленому братові Едові герцогство, яке розширить простори Французького королівства!

Після цієї короткої врочистої промови пролунали схвальні крики. Потім почалося жертовне узливання. Хоч Гослен Шонійський і заперечував, проте король наказав підвести на возах бочки з вином. П’яне військо, звісно, на якийсь час повеселішає, але що буде, коли на нього раптом нападе ворог?.. Та король любив веселощі, навіть удавані, тому й припускався великої помилки, всіляко заохочуючи їх. Він грубо осмикнув Гослена:

— Ти старієш, мій любий. У мене таке враження, наче це говориш не ти, а мій капелан, який постійно всіх повчає. Хай люди бодай трохи повеселяться. Від вина вони не стануть менш хоробрими, радше навпаки.

— Герцог Вільгельм забороняє пити у воєнний час будь-які міцні напої.

— Годі! Герцог Вільгельм чинить як знає. Коли йому подобається командувати армією ченців, то на здоров’я!

— Ці ченці, ваша величносте, — грізні, добре вишколені й озброєні воїни…

— Але їх куди менше, ніж у нас. Маєш рацію, вони справді хоробрі, я мав змогу оцінити їх особисто у Валь-лес-Дюні, на який колись ходив разом із Байстрюком. Заспокойся, Гослене, число переважить.

— Хай Господь вас почує! — пробурмотів Гослен Шонійський, покидаючи короля.

У свої п’ятдесят років він відчував, що стомився воювати і старіє. Гослен прагнув відпочинку, хоч добре знав, що втіхи полювання ніколи не замінять йому втіх війни. Як і кожен добрий рицар, він мав уже починати готуватися до смерті, помалу передавати своє багатство синам, не забувши при цьому Рубцюватого, якого він мав за рідного сина.

Втомившись, він пішов перепочити. Надворі знову пустився дощ.

Дружба між Олів’є Арльським та Рубцюватим, як тепер усі називали Пилипа, дедалі міцніла. Пилип глибше пізнав трубадура й краще розумів юнакову поведінку відтоді, як довідався про його дитинство. Попервах ця дружба засмутила Гослена Шонійського, він побоювався, щоб його підопічний не дав утягти себе в розпусту. Та він дуже швидко заспокоївся: Пилип уже починав верховодити над Олів’є, ніби стаючи для нього старшим братом. Друзі зустрічалися часто — щоразу, коли їм дозволяла їхня служба.

Наприкінці лютого 1054 року вони супроводжували королівську армію; нею командував сам король, що забажав розгромити Нормандію. Забившись під покривало з вовчої шкури, що обважніло під холодним дощем — він не вщухав від самого їхнього виїзду з Дре, — вони вели неквапну розмову.

— Ти й досі не доказав мені своєї розповіді, яку почав того грозового дня, коли ми з тобою познайомилися… Пригадуєш, ти розшукував мене… Я чогось весь час думаю, що йшлося про королеву… Невже я помиляюсь? Чому ти мовчиш? Хіба я не розповів тобі всього про себе, навіть того, чим я не дуже пишаюсь?.. Я бачу, ти мені не довіряєш… Твоя дружба не така міцна, як моя.

— Олів’є, любий мій Олів’є, я відчуваю до тебе глибоку приязнь, ти й сам знаєш… Але час минув… Мене вже не цікавить те, про що я хотів у тебе спитати… Тому й мені більш нема чого тобі розповідати. Що ж до мого минулого, то буде краще, як ти нічого про нього не знатимеш. Не подумай, що це з мого боку неприязнь, просто я більше не хочу про все те думати.

— Даруй, що своєю безглуздою цікавістю я роз’ятрюю твої давні рани. Не вбачай у цьому нічого поганого, це звичайний вияв моєї любові й бажання допомогти тобі.

— Завдяки твоїй любові, Олів’є, а також любові вельможі Шонійського життя здається мені не таким похмурим. Іноді я навіть забуваю про своє страшне обличчя й скалічену ногу.

— Розкажи мені всю правду! В очах у тебе я бачу твою душу.