У таборі, який швидко розкинувся в Сен-Валері, знову потяглися дні чекання. Було холодно й вогко, часто йшли дощі. Коли Вільгельм не молився в церкві, то його нерідко можна було побачити на березі; він пильно вдивлявся в небо, а вгледівши, як на дзвіниці повертається півник, здригався. Він розпорядився пронести вулицями міста святе тіло сповідника Валері. Анна з Матільдою провідували хворих і поранених, підбадьорювали їх добрими словами та подарунками. їхні провідини погамовували збудження та роздратування воїнів і додавали їм мужності.

Незабаром до Сен-Валері надійшла звістка про те, що норвезький король Гаральд, прозваний Гардрадою, висадився на півночі Англії. Хоч які хоробрі були в Гарольда війська, а в Йорку вони зазнали поразки. Вільгельм побачив у цьому знамення того, що Бог на його боці, і привітав перемогу норвежців.

— Мабуть, Гардрада теж прагне англійської корони, — сказав йому брат Одон.

— Тоді ми оголосимо йому війну й проженемо його звідти!

Ці слова нажахали Анну. Вона й думки не припускала про те, що Гаральд і Вільгельм стануть воювати один проти одного.

— Пане, коли ви опинитеся перед ним, то згадайте, що він — чоловік дуже дорогої мені Єлизавети і що я його ніжно люблю.

— Пані, обіцяю вам не забувати про це…

У ніч з 27 на 28 вересня 1066 року дощ ущух, і повіяв південний вітер. Герцог наказав підняти якорі. Побувавши востаннє на відправі в церкві Сен-Валері, він подався на берег, де стояло його судно. Проводжати Вільгельма пішла разом із придворними дамами, графом і графинею Валуа герцогиня, на яку він поклав правління Нормандією.

— Дружино моя, я довіряю вам прекрасну країну Нормандію. Мудро правте нею весь той час, поки мене тут не буде. Вам допомагатиме своїми розумними порадами мій і ваш вірний друг ігумен Ланфран. Хай Господь Бог, Пречиста діва Марія та святий архангел Михаїл допомагають вам берегти країну так, як ви бережете своїх дітей, — сказав Вільгельм, ніжно поцілувавши Матільду.

— Будьте певні, мій володарю, я зроблю все, щоб ви були задоволені мною. Будьте обережні. Хай Бог принесе вам перемогу!

Герцог обернувся до Анни й укляк одним коліном на землю.

— Ви теж, королево Анно, хрещена мати мого прекрасного судна, моліться за мене.

— Немає й дня, щоб я не молилася за вас. Відтепер і аж до вашої перемоги я молитимусь іще більше. Хай Бог вас береже, Вільгельме!

Герцог підвівся, повернувсь до Рауля де Крепі, що стояв біля своєї дружини, і сказав:

— Графе, піклуйтеся про королеву, ви ж самі знаєте, яка вона дорога мені.

— Вона й мені дуже дорога, ваша величносте, і не треба мені нагадувати про те, що я маю піклуватися про свою дружину. Я заздрю вам, що ви вирушаєте на війну. Якби не той тягар, що лежить на моїх плечах, я приєднався б до вас. Хай Бог вас береже, Вільгельме!

Коні, яких уночі перевели на судно, стояли сумирно; тепер вантажилася решта війська. Завойовник та його воєначальники повклякали навколішки, щоб прийняти останнє благословення від єпископа міста Байє. Махнувши на прощання рукою, він зійшов на борт «Мори», на носі якої сурмач сповіщав про відплиття. Флот повільно вибрався на веслах з фарватеру і, допливши так до коси Удрель, напнув вітрила.

Двір верхи проводжав судна до самої коси. Стоячи на узвишші, всі спостерігали величний парад. Одне за одним розгорталися вітрила. Найвище здійнялося червоне вітрило із золотими стрічками «Мори», що палахкотіло під промінням призахідного сонця. Спостерігачі мовчки милувалися сотнями суден, які вирушали завойовувати Англію. Анна з Матільдою покинули узбережжя аж тоді, коли на обрії від цих суден зосталося лише кілька цяток.

«Мора» пливла найшвидше і так випередила флот, що Вільгельм, який не хотів висаджуватися на берег уночі, наказав опустити вітрило, кинути якір і запалити смолоскипи, щоб подати знак іншим суднам. Ця зупинка викликала невдоволення в його оточенні, і він стривожився. Щоб заспокоїти супутників, Вільгельм звелів принести їжу та вино й запросив їх повечеряти з ним. Удаваний герцогом гарний настрій і міцне вино зняли напруження. Раптом почувся крик сигнальника:

— На обрії з’явилися судна!.. Четверо… Шестеро… Десятеро… Сто!

Здавалося, до них наближався цілий ліс дерев, на які було напнуто вітрила… Через оповісника Вільгельм наказав своїм суднам опустити вітрила, кинути якорі й чекати ранку.

Вільгельмовим воїнам ця ніч видалася вічністю. Нарешті засурмила сурма. Судна знялися з якорів і розпустили вітрила. Був ранок 29 вересня, день святого Михаїла — покровителя Нормандії.

Попутний вітер швидко погнав судна до берега. Вони причалили десь близько третьої години дня в затоці Певенсей. Стояла гарна погода. Ніде не видно було жодної живої душі; здавалося, довкола панувала пустка. На суднах здійнявся веселий гамір. Першими на берег зійшли лучники із зброєю в руках; вони відбігли трохи вглиб суходолу й стали прикривати висадку решти війська. Зчинився чималий гармидер. Коли з суден зійшли всі люди, конюхи почали зводити коней; багато з них виривалися з рук, і тоді конюхи мусили бігати за ними. Теслі забирали з суден знаряддя, потрібне для зведення укріплень, куховари — провізію, зброєносці — зброю та обладунки, матроси згортали вітрила й скидали весла, а рицарі тим часом споряджали себе. Вільгельм пильнував за всім. Зійшовши під вигуки воїнів на берег останнім, він спіткнувся й мало не впав, але сперся на долоні. Натовп скрикнув, а дехто подумав: «Це погана ознака!» Одначе Вільгельм випростався, засміявсь і, піднісши вгору руки, заволав на повен голос:

— Панове, з волі Божої я одразу ж схопив цю землю у свої руки і, будьте певні, ніколи її не випущу! Вона цілком належить нам. А тепер я подивлюся, хто з вас здатний на мужні вчинки!

Почувши ці слова, один рицар побіг углиб суходолу і, вирвавши зі стріхи безлюдної хижкки віхоть соломи, прибіг назад до герцога. Потім укляк на одне коліно й промовив:

— Вельможо, підійдіть до мене. Візьміть цей знак своїх прав. Я проголошую вас володарем цього краю, він належить вам беззастережно!

Вільгельм, і далі всміхаючись, відповів:

— Атож! І хай Бог мені помагає!

І знову воїни привітали його вигуками.

Начальник інтендантської служби Вадар узявся до роботи. Його помічники розбіглися по селу, забиваючи курей, баранів, свиней та худобу. Потім розклали багаття, над якими закрутилися рожни з м’ясом. Не минуло й три години після того, як Вільгельм ступив ногою на нову територію, і він уже сів тут за свій перший обід, освячений його братом Одоном.

Відпочивши вночі, Вільгельм вирушив із двадцятьма п’ятьма рицарями обстежити околиці. Земля тут виявилася болотяною, отже, військового табору на ній не розкинеш. Поговоривши із своїм радником, герцог вирішив дістатися до Гастінгського півострова й укріпитися там. Вони добиралися туди суходолом і водою.

Два тижні не стихав на півострові стукіт молотків; теслярі зводили дерев’яні замки на пагорках та полях. Вільгельм устигав побувати скрізь: оглядав укріплення, перевіряв стан коней і зброї, обстежував довколишню місцевість. Якось, повернувшись з такого обстеження, він довідався про поразку норвезької армії і загибель 25 вересня в Стамфордбріджі короля Гаральда. Вільгельм мало знав Гардраду, але поважав його за відвагу. Він одразу ж продиктував листа королеві Анні, висловивши їй співчуття.

До Вільгельма прийшов чернець, якого Гарольд прислав передати запрошення до переговорів і нагадати про свої права на англійський трон.

— Король Гарольд просив переказати вам таке. Ви прийшли на його територію, і він не знає, на якій підставі ви це зробили і з якою підступною метою. Він добре пам’ятає, що король Едуард спершу був обрав вас за спадкоємця англійського трону і що він, Гарольд, присягаючи в Нормандії, теж підтвердив ваше право на цю спадщину. Але Гарольд пам’ятає також, що це королівство належить йому по праву, бо той самий монарх, його володар, в останню мить подарував це королівство йому, і відколи до цього краю прийшов Августін Кентерберійський, у нашого народу утвердився звичай вважати законними подарунки, зроблені саме в останню мить. Ось чому Гарольд просить вас покинути з військом цей край. Інакше він порве з вами дружбу й усі угоди, що їх уклав у Нормандії. Отож він дає вам змогу вибирати.