— Не знаю, я її не бачила вже багато днів. Життя, яким вона живе, викликає в мене сором. Ох, чому я не запроторила її до монастиря, як мені радила графиня?!

— Уже пізно побиватися. Я теж винна, мені забракло мужності…

— Люба моя, не докоряй собі, ти пожаліла її, пригадуєш, вона нахвалялася накласти на себе руки…

— А тепер мені погрожують, — стомлено пробурмотіла Анна.

— Що ти кажеш? Ти не думаєш, що кажеш! Це жахливо!

— Люба моя Олено!.. Сьогодні ввечері ти підеш зі мною на службу Божу, а потім до школи. Зроби так, щоб ніхто нас не супроводжував.

— Але ж…

— Це наказ. І нікому ні слова!

Коли двері, що вели до підземних карцерів, зачинилися за Анною, вона зрозуміла, що припустилася непоправної помилки. В голові в неї трохи запаморочилось, і вона мусила спертися на вогке каміння. Ту ж мить дитина, яку вона носила під серцем, уперше ворухнулася. Анна мимоволі схопилася руками за живіт, мовби бажаючи її захистити. Олена не могла не помітити Анниного запаморочення й раптового поруху. Але стара нічого не сказала, лише підтримала жінку, яку доглядала змалечку. Та було надто пізно: її доля вже була в дорозі.

Юнак, який привів їх сюди, зник. Його замінив чоловік із збентеженим виразом на обличчі. Він тримав у руці смолоскип, з якого валував огидний чорний дим. У підземелля вели дуже вузькі, покручені, змуровані з нерівного каміння сходи. Ступаючи одна за одною і тримаючись за слизькі поручні, жінки рушили вниз. Через якийсь час, що видався їм вічністю, вони опинилися в своєрідній залі із склепінням. Його підтримували чотири товсті стовпи; а довкола них розгорталися сороміцькі картини, намальовані з такою відвертістю, що жіночі обличчя під вуалетками почервоніли. Наполохані світлом кажани з писком розліталися вусібіч.

Чоловік запалив смолоскип, прикріплений до стіни.

— Зачекайте тут, — сказав він.

Притиснувшись одна до одної, жінки дивились, як він зникає в одній із семи галерей, що відходили від зали. Крім потріскування смолоскипа та писку кажанів, не чути було жодного звуку. Після вологого холоду на сходах тут, здавалося, було тепло. Анна сіла на піщану долівку.

Скільки часу вони так чекали — нашорошивши вуха, із щемом у серці, прислухаючись до стугону у власних скронях? Їхні очі вже починали склеплюватись.

З оціпеніння жінок вивів несамовитий крик. Обидві рвучко підвелися — кожна з кинджалом у руці. Незважаючи на страх, що охопив їх, вони, поглянувши на свою зброю, по-змовницькому всміхнулися одна до одної. Дочки Русі вміли поводитись обережно! Цієї миті до зали вбіг їхній поводир — завиваючи, затуливши руками закривавлене обличчя. Наче звір у пастці, він кидався в усі боки й наштовхувався на стіни та на стовпи, вимазуючи їх кров’ю і без угаву лементуючи. Нарешті чоловік упав. З його порожніх очниць цебеніла кров. Олена схилилася над ним.

— Він помер, — мовила вона, підводячись.

Тепер до них долинув новий зойк, сповіщаючи про чиїсь нестерпні муки.

— Ні!.. Ні!.. Згляньтеся!..

— Це голос Олів’є! — крикнула Анна.

— Ходімо звідси, доню моя, ходімо!

Королева вирвалася з рук годувальниці, що намагалася потягти її до сходів, схопила смолоскипа й кинулася в галерею, з котрої, як їм здалося, долинав зойк. Олена побігла за нею.

Через кілька кроків вони мусили повернутися назад: там дорогу їм перетнув обвал. Другий коридор привів до широкого бурхливого струмка, який годі було перестрибнути; третій перегородили поїдені іржею грати; тільки в четвертому не було ніяких перешкод. Вони проминули кілька поворотів, і стогін, що змінив зойки, пролунав уже десь зовсім близько. Зрештою жінки прийшли до зали, меншої за попередню; звужуючись, вона підіймалася вгору. Залу освітлювали встромлені в пісок смолоскипи; від неї відходили нові коридори, обабіч яких були камери.

В одній з таких камер звивався голий, виснажений старий чоловік із припорошеним чубом і бородою, які сплуталися з соломою та павутинням і на яких запеклася кров; чоловік судорожно тримався за руків’я списа, що прикував його до землі.

Тамуючи нудоту, що підступала до горла, Анна схилилася над бідолахою; скляні очі побачили її, і в їхньому погляді, який спалахнув блискавкою, промайнув сумнів, потім — жах, а тоді — радість.

— Моя королево!..

Заціпенівши, Анна випустила з рук смолоскип; він упав біля ніг невільника, і вона побачила сліди жахливих катувань, яким його піддали: на місці статевого органа зяяла страхітлива рана, в яку було встромлено списа.

— Моя королево, — прошепотів старий чоловік з безтямною радістю і простяг до неї руки.

Ні, ні!.. Це не люб’язний Олів’є, веселий товариш, що проводив з нею довгі зимові вечори, щирий друг, що співав такі ніжні пісні, чудовий музика, який умів видобути такі звуки, що допомагали їй забути нудьгу нескінченних днів і ганьбу ночей! Вона скрикнула:

— Ні!!!

— Моя королево…

Анна люто висмикнула з нього списа, вкрила своєю накидкою почвару, якою став колишній красень, коханець її чоловіка, й пригорнула до грудей голову з білявим чубом, наспівуючи колискову свого дитинства.

— Олів’є!

Анна навіть не встигла здивуватися, коли до карцеру вбіг рицар у масці.

— Рубцюватий, ти прийшов надто пізно.

Трубадур німо дивився на двох людей, яких він так любив і які так любили його, що задля його порятунку наражали на небезпеку свою честь і своє життя.

— Я помираю щасливим. Облиш мене, друже, рятуй королеву… Її заманили в пастку… Королю відомо, що вона прийшла сюди…

— Я знаю, мене привів сюди один із зрадників.

— Швидше забирай її звідси… Ідіть, моя королево… Хай береже вас Бог!.. Філіпп!..

Анна здригнулася. Невже і її синові загрожує небезпека? Рицар підвівся.

— Ходімо! Зібравши останні сили, Олів’є підвівся й простяг руку, наче хотів щось показати.

— Філіпп… — промовив він і впав мертвий.

Рицар у масці й королева стояли якусь мить нерухомо, не в змозі відвести очей від простягненої руки, що, здавалося, показувала на них.

— Хтось іде сюди, пане. Врятуйте мою дитину! — закричала годувальниця.

Розхвилювавшись, вона промовила ці слова рідною мовою.

— Не бійся нічого, Олено, я її врятую, — відповів Рубцюватий і взяв Анну на руки.

Тоді Анна й здогадалася, хто він такий і що боги Русі чекають на неї.

На превелике розчарування Тьєррі Лісового та Ірини, яка зробила все, щоб Анну застали в товаристві Олів’є Арльського, тривала королевина недуга завадила Генріхові допитати її. До того ж підступні ігри розбійників, яких найняли для здійснення свого задуму Ірина та Тьєррі Лісовий, і затятість Олени, яка твердила, що королева нічого не знала й що то вона, Олена, з власної волі підкупила вартових, аби врятувати трубадура, зруйнували всі їхні плани.

Після жорстоких катувань вояки замкнули Олену в санліському монастирі, де вона, висповідавшись перед Богом за гріхи, померла. Їй уже не пощастило домогтися дозволу на побачення з тією, якій вона присвятила своє життя.

Звістку про материну смерть Ірина сприйняла зовсім байдуже. Вона навіть не пробувала дізнатись, хто розпорядився спорудити на монастирському цвинтарі розкішний склеп і вирізьбити на ньому київською мовою Оленине ім’я.

Багато тижнів маленький Філіпп прокидався вночі, плакав і кликав свою няню. Він цілі дні проводив біля ліжка матері й скиглив щоразу, коли його забирали від неї.

Анна передчасно народила кволого хлопчика, якого назвали Гуго. Всі були певні, що хлопчик помре.

Після пологів здоров’я королеви ще дужче погіршало. В усій Франції відправлялися на її честь служби Божі. Герцог і герцогиня Нормандські вирушили до Кутанса молити Пречисту діву, щоб вона врятувала їхню подругу. Граф Валуа заприсягнув, що помандрує до Єрусалима вклонитися труні Христовій, якщо королева одужає. Незабаром їй полегшало. Восени Анна, бліда й зажурена, пішла з Філіппом помолитися на могилу годувальниці. Обійнявшись, вони оплакали жінку, яка пестила їх у дитинстві.