— Ти стара?! Ти довіку не постарієш! Господь Бог створив тебе вродливою на віки вічні, і я вдячний йому за те, що він подарував мені радість милуватися тобою. Доля дала мені змогу все моє життя дивитися на тебе. Ох, засмійся ще!.. Ти смієшся так, як сміялася тоді, коли я давав тобі виграти перегони…

— То не ти давав мені виграти перегони, то я випереджала тебе!

— Бо я притримував свого коня.

— Ох!..

Анна спробувала дати йому кулаком стусана. Пилип теж засміявся.

— Ти й досі така сама пустунка, яка була! Я давав тобі виграти перегони, але ти — найкраща вершниця з усіх, яких я знав.

— О, ти так гадаєш?!

Вони розмовляли до самої посадки на судно, то сварячись то сміючись, то зрідка замовкаючи й над чимось замислюючись.

— Прошу тебе, кажи мені про все, що бачиш, нічого не замовчуй: ні кольору неба, ні вигляду хмар, ні польоту птахів, ні одягу жінок, ні сили чоловіків, ні усмішок дітей. А особливо краси Новгорода… Я хочу бачити все твоїми очима! А тепер облиш мене, мені треба ощадити сили, якщо я хочу дістатися до міста.

Пилип послухавсь і пішов до Бланш де Шовіньї, що, вклякнувши на палубі, плакала.

— Рицарю, я боюся, щоб королева не покинула нас. Їй стає дедалі гірше. Вона намагається приховати це від мене, але я все бачу.

Пригнічений Пилип, не сказавши ні слова, втупився очима в обрій.

В Анни помалу підіймалася гарячка. Вона скаржилася на гострий біль у голові, а з її очей почала виділятися забарвлена кров’ю рідина. Ввечері їй трохи полегшало. Пилип не відходив від Анни, він навіть ліг спати біля неї, поклавши між собою та королевою свою шпагу Мору.

Одного ранку гарячка в Анни спала, болі вляглись, а очі перестали сльозитися. Вона випила трохи молока й попросила своїх супровідниць помити її й розчесати коси. Пилипа приголомшила її худорба. Загорнувши Анну в біле простирадло, він виніс її на ніс судна, і Бланш стала розчісувати їй довгі коси, які знову засяяли на сонці своїм колишнім блиском. Коли вони висохли і Бланш їх заплела, Анна забажала з допомогою Пилипа трохи походити.

Увечері вона попросила надягти на неї найкращі її шати й усі прикраси. Вбравшись так, вона скидалася на богиню. Супутники, побачивши Анну такою блідою, гарною й тендітною, перехрестилися.

— Зайчику, завтра ми приїдемо до Новгорода, не забувай своєї обіцянки, розказуй мені про все, що бачитимеш!

— Обіцяю тобі, люба моя.

Цієї ночі Анна спала в Пилипових обіймах.

Сонце піднялося ще не дуже високо, коли вони побачили численні заквітчані човни, в яких сиділи юнаки та дівчата у святковому вбранні. На носі кожного човна стояв чернець і посилав уперед благословення. Пилип виніс Анну на ніс судна. Її осліплі очі нічого не бачили, але вона чула спів і передзвін на новгородських дзвіницях. Її обличчя світилося великим щастям.

— Який сьогодні день? — спитала Анна.

— П’яте вересня, королево, — відповіла Бланш де Шовіньї.

Приклавши руки до грудей, Анна намагалася стримати калатання серця.

— Зайчику, — прошепотіла вона, — розповідай!

Пилип почав монотонним голосом розповідати. Слухаючи його, королева вся аж сяяла: ніщо тут не змінилося, місто її дитинства лишилося таким самим гарним, яким вона зберегла його в пам’яті.

— А небо й досі таке саме широке?

— Воно величезне — таке величезне, як моє кохання до тебе!

— Любий мій, моє кохання анітрохи не менше. Я можу це сказати тобі сьогодні перед Богом, який чує мене. Підійди ближче, Зайчику. Я не можу втримати життя… Я відчуваю, як воно покидає мене… Не знаю, чи зможу живою торкнутися землі моєї батьківщини… Якщо цього не станеться, понеси мене на руках, опусти на землю й поклади мені в руку пригорщу цієї землі… Цить, мовчи… А потім, коли єпископ поблагословить моє тіло, наповниш човна соломою й покладеш мене… Підпалиш солому й пустиш човна на воду…

— Таж це — язичницький звичай наших предків!

— Я знаю, але така моя воля… Розумієш, Зайчику, я більше не належу Русі, ця земля вже не моя. Я хочу, щоб вітер розвіяв мій попіл, щоб цей попіл, опавши, змішався із землею і щоб я знову відродилася в травах і в листі дерев.

— Не проси в мене цього, це надто жорстоко!

— Не жорстоко, а правильно, я розумію це саме так. Від мене цього вимагає Бог і душі моїх предків. Пообіцяй мені, Зайчику, що ти послухаєшся мене.

— Обіцяю.

Коли вони причалювали до берега, Анна вже помирала. Пилип шепотів їй на вухо — та чи чула ще вона? — змальовуючи все, що бачив: святковий натовп на березі, духівництво на чолі з єпископом Новгородським, княжих дружинників, її брата Всеволода… Все місто вийшло зустрічати свою княжну, що поверталася додому…

Коли новгородці побачили ставного нормандського воїна в рицарському вбранні, цього чоловіка із спотвореним обличчям, який, спотикаючись, сходив із човна з розкішно вдягненою жінкою на руках, а її всіяні перлами коси тяглися до землі,— у натовпі запала глибока тиша. Увійшовши в юрбу, що злякано розступилася, Пилип рушив із сльозами на очах до головної брами міста. Там він укляк і поклав тіло на землю. Потім насипав, у жмені покійниці піску. Єпископ помолився за упокій її душі. Невдовзі на всіх церквах залунав подзвін. Натовп теж укляк і став молитися. Згодом Пилип підвівся й заговорив до єпископа, який сторопіло дивився на нього. Після цього єпископ скликав членів ради й переказав їм слова чоловіка без обличчя. Міська знать закричала:

— Це божевілля!

— Блюзнірство!

— Ми не можемо цього дозволити!

— Наших князів з давніх-давен ховали по-іншому!

— Закон Божий це забороняє!

— Ми християни від часів Володимира!

— Поховаймо княжну біля її матері й брата!

— Але ж це — її остання воля!

— Вона не тямила що казала!

Підійшов князь Новгородський і спитав у Пилипа:

— Ви певні, що її останнє бажання було саме таке?

— У цьому немає жодного сумніву.

— Тоді хай буде так, як вона хотіла.

Князь наказав спорудити на річці поміст, накласти в човен соломи й накрити катафалк розкішною яскравою тканиною.

Цілий день тіло Анни, королеви Франції, було виставлене на помості для прощання. Люди мовчки проходили, кидаючи на катафалк квіти. Увечері Пилип переніс Анну на човен, прикрашений квітами, зеленим гіллям і шовковими стрічками. За наказом князя єпископ востаннє поблагословив покійницю. Потім Пилип підпалив солому й відштовхнув човна від берега.

І тоді натовп вражено загув: в останню мить Пилип стрибнув у охоплений полум’ям човен. Він схопив весло й поплив, перше ніж до нього встигли підбігти люди. Невдовзі Пилип був уже далеко від берега. Він стояв на кормі й махав Морою, своєю шпагою, в бік міста. Потім, поцілувавши лезо, щомога розмахнувся й пожбурив шпагу в озеро Ільмень. Новгородці стояли на березі такі приголомшені, що навіть забули молитися. Полум’я на човні здіймалося дедалі вище. Пилип ліг поряд із покійницею і обійняв її. Потім торкнувся губами холодного й побляклого обличчя. І сповнився блаженного спокою: тепер вона належить йому. Зараз полум’я переплавить їхні тіла в одне єдине тіло. І Пилип ніжно заговорив до Анни:

— Люба моя, ми більше ніколи не розлучатимемося… Зараз ми побачимо тих, кого так любили… Незабаром ті, хто нас любить, приєднаються до нас… Ми назавжди повернулися до Новгорода!.. Наші душі назавжди поєднаються й житимуть у цьому небі… Русалки підхоплять нашу пісню про кохання… Анно, люба моя… Я йду до тебе, ось я!..

Багато століть у Новгороді й у Санлісі церква святкує п’ятого вересня День Анни, могила якої в новгородському небі.