Підписавши пергамент, Філіпп віддав його архієпископові, і той теж поставив свій підпис. Архієпископа оточували папський посол Гуго Безансонський, двадцять два єпископи, серед яких були Роже Шалонський і Готьє де Мо — такі вірні, тепер уже вельми постарілі материні друзі,— й ігумени багатьох монастирів. Потім Жерве взяв пасторальний скипетр святого Ремі, простяг його в бік пастви й лагідним голосом промовив:

— Мені, Жерве, архієпископові Реймському, ласкою Божою й папою Віктором надано повноваження коронувати Філіппа, так само як колись єпископ Ремі дістав від папи Гормізди право коронувати цим жезлом короля Кловіса. Згідно з моїми повноваженнями я, архієпископ Реймський, зі згоди присутнього тут його батька, короля Генріха, проголошую Філіппа королем Франції.

Тоді до Філіппа почали підходити папські посли, архієпископи, єпископи, ігумени й інші поважні особи, які схвалювали це проголошення. Вслід за ними підійшли герцог Аквітанський Гі, син і представник герцога Бургундського Гуго, посланці графів Фландрійського та Анжуйського, відтак графи Рауль де Крепі, Юбер де Вермандуа, Гі де Понтьє, Вільгельм Суассонський, Фільк Ангулемський, Альбер Ла-Маршський, Бернар, Роже, Манассес, Ільдюен і віконт Лімозький. Нарешті рицарі й простолюд, що з’юрмився в соборі, також схвалили це проголошення, тричі крикнувши:

— Ми схвалюємо, ми хочемо, щоб було саме так!

Як і його попередники, Філіпп підписав свою першу постанову, що підтверджувала право на володіння маєтками й землею за церквою святої Марії, Реймським графством, монастирем святого Ремі та за іншими монастирями. За звичаєм, архієпископа було проголошено великим канцлером.

Коли на постанову поставили печатку, почалася церемонія проголошення. Жерве взяв вишиту жуаїзьким золотом подушку, меч Карла Великого й вручив їх королеві. Генріх поцілував головку ефеса і, повернувшись до сина, виголосив ритуальні слова:

— Господь дає тобі своєю волею цей меч і могутність, аби ти захищав ім’я Ісуса Христа від жорстоких ворогів, проганяв поганих християн із Французького королівства й підтримував мир серед своїх підданих.

Обернувшись до пастви, Філіпп обома руками підніс угору меч і помахав ним у повітрі, а потім поклав його на престол, засвідчивши цим, що він — Божий васал. Клерки зняли з нього золоту стрічку, накидку, тогу, розв’язали зав’язки на сорочці й оголили йому плечі та груди. Всі затамували подих, схвильовано дивлячись на кволого хлопчика, на якого зараз мав лягти тягар корони. Ігумен монастиря святого Ремі подав архієпископові святу ампулу й золоту трубочку. З цієї трубочки архієпископ капнув у позолочену срібну чашу краплю єлею; вмочивши в святу олію кінчики пальців, архієпископ позначив хрест на чолі від вуха до вуха, на маківці, на грудях і на суглобах рук нового короля. Паства уклякла й мовчки молилася.

Коли молитва скінчилась, усі підвелися. До служителя підійшли дванадцять перів, і той надяг Філіппові персня, проказуючи:

— Візьми цей перстень, знак святої віри, могутності королівства, примноження сили, за допомогою яких ти зможеш проганяти ворогів, згуртовувати підданих і залучати їх до католицької віри Ісуса Христа, нашого Господа. Амінь.

Потім архієпископ узяв з престолу скипетр і вклав його Філіппові в праву руку, а в ліву — берло правосуддя. Філіпп опустився навколішки.

Тоді архієпископ схопив велику золоту корону Карла Великого, оздоблену рубінами, сапфірами та смарагдами, і підняв її над головою в юного короля; дванадцять перів одразу ж піднесли до неї руки, щоб підтримати її, утворивши довкола нового монарха коло.

— Хай Бог коронує тебе, сину мій, короною слави й справедливості! Будь вірним заступником і слугою королівства, яке довіряється тобі, май стільки чеснот, скільки самоцвітів на цій славній короні, яку ти отримуєш перед ликом того, хто царює в Царстві Небесному.

Жерве, вельми зворушений, вклонився, поцілував хлопчика й тричі прокричав:

— Хай живе король!

Цей крик підхопили пери, а відтак уся паства. Архієпископ провів короля разом із батьком і матір’ю до трону. Чотири рицарі піднесли дари: золоту й срібну хлібини, позолочений жбан з вином та червоний оксамитовий гаманець із тринадцятьма золотими монетами.

Перехрестившись і поцілувавши хреста, Філіпп уперше причастився тілом і кров’ю Господніми.

На честь Філіппового діда, короля Роберта, прозваного Благочестивим, який перший лікував хворих у день свого коронування, до церкви завели дванадцять чоловік, уражених золотухою. Не виказуючи огиди, хлопчик торкнувся кожного з хворих рукою і вручив їм дари та милостиню.

Тепер лишалося тільки під вигуки юрби проїхати ступою на парадних конях вулицями Реймса.

Анна з гордістю дивилася на хлопчика, який, незважаючи на всю серйозність церемонії, не переставав стежити за тим, чи вона схвалює той або той його рух. Водночас Анна дуже сумувала, що тут не було герцога й герцогині Нормандських.

Для полювання та риболовлі король Генріх звів під містечком Вітрі, розташованим у глибині Орлеанського лісу, кілька хиж. І тепер він відпочивав у лісовій тиші далеко від інтриг, що їх плетуть у кожному королівстві, в товаристві свого капелана, лікаря, двох зброєносців, десятка воїнів, кухарів та слуг. Анна з трьома синами та почтом приїхала до Генріха другого серпня. Король зустрів їх без особливої радості; він почував себе хворим і випив ліки. Жан Шартрський, або Глухий, як його зневажливо називали зброєносці, приписав йому сувору дієту, і це ще дужче зіпсувало королю й без того поганий настрій.

День четвертого серпня видався гарячий. Надворі — ні найменшого подуву вітру. Під високими деревами панувала спека, наче в печі. Люди не могли освіжитися, навіть купаючись у ставках. Анна, одягнена в легеньку сорочку, лежала на подушках у човні і скроплювала водою собі обличчя й тіло. Неподалік від неї у воді бавилися, скрикуючи, Філіпп і Роберт. Тупіт копит на мить вивів з оціпеніння вартових, але вони добре знали прибульців і відразу заспокоїлись. Провідати короля приїхав граф Валуа з десятком вершників. Генріх почував себе надто кепсько й відмовився прийняти графа. Гість розпитав про королеву й подався до ставка.

Діти вже не гралися на бережку. Ніде не було ні душі, вся околиця видалася графові пусткою. Лише на воді ледь погойдувався човен, майже схований під гіллям верби; час від часу з нього показувалася біла жіноча рука. Рауль роздягся й голий забрів у воду. Його ноги грузли в мулі. Він швидко поплив до середини ставка, пірнув і виринув біля човна. Потім тихцем узявся руками за борт і підтягся. Аннин крик стих під його мокрою долонею.

— Не бійтеся, королево, це ваш вірний васал Рауль де Крепі.

Анна захитала головою й випручалася з-під його руки.

— Що ви тут робите, графе?

— Я чахну за вами, моя пані.

— Це не привід захоплювати мене саму… Покличте моїх жінок.

— Потім, — сказав він, підіймаючись до човна, що небезпечно загойдався.

Анна, щедро скропивши себе водою, трохи підвелася, сперлась на лікті й роздивлялася цього велета з широкими плечима і міцними стегнами, порослими густим чорним руном, яке робило його схожим на тварину і з-під якого визирало його засмагле грішне тіло. Вона розглядала графа без будь-якої ніяковості; їй здавалося, вона бачить його вперше. Анна так розхвилювалася, що аж заплющила очі й міцно стулила ноги; її щоки й плечі налилися пекучим вогнем. Крізь прозору мокру сорочку прозирало її тіло; здавалося, соски її грудей прагнуть пробити наскрізь тонку тканину. Очі в Рауля примружилися, губи всміхались, а прутень повільно підіймався. Тепер граф знав, що рано чи пізно він заволодіє нею. Він узяв свого неймовірно великого члена в руку. Анна зіщулилася на дні човна, наче загіпнотизована. Рауль нахилився над нею.

Раптом до них долинули крики:

— Король помирає!.. Король помирає!..