— Ви з глузду з’їхали! Мора не може покохати такого чоловіка, як граф. Ми спустошимо його землі, він її нам поверне…

— Від цього вона не перестане бути його дружиною ні перед Богом, ні перед людьми.

— Це неможливо, — докинула Матільда. — Адже граф одружений.

Бодуен знизав плечима.

— Він розлучився з Альєнор через її подружню зраду.

— Ми ж усі знаємо, що це неправда. Альєнор поїхала до Рима просити, щоб там усе розсудили по справедливості.

— Я хочу почути від самої королеви, що вона вийшла заміж за графа Валуа з власної волі. Я присягнув їй як своїй володарці, тож і повинен знати, чи вона й далі лишається моєю володаркою. Де вони? У Перонні? В Ам’єні? В Крепі? Чи в Мондідьє?..

Герцог Нормандський розшукав жінку, що не переставала бути для нього Морою з германських лісів, у жовтні в Перонні. Для цього суворого, вірного своїй дружині чоловіка, вельми відданого сина церкви, грізного воїна й відважного рицаря Анна була чимось більшим, ніж жінкою — вона була його потаємною мрією, а також тією, задля якої Рицар у масці, що кохав її, став страховиськом. Водночас вона була королевою Франції і регенткою королівства. Коли герцог побачив, як Анна в тій самій білій удовиній сукні, у повному розквіті вроди підійшла до Рауля й поклала руку в рукавичці на його руку, він зрозумів, що вона нарешті знайшла собі володаря. Хоч це й вразило герцога, але він стримав себе й повівся, як належить поводитися веселому гостеві на бенкеті, влаштованому на його честь.

Наступного дня герцог їхав верхи на полювання поряд із королевою.

— Ви пам'ятаєте нашу першу зустріч?

— Еге ж! — крикнула вона, підостроживши коня.

Це був виклик, і герцог його прийняв; кінь під ним від немилосердного удару острог став дибки. Як багато років тому, герцог знову мало не впав на землю. Цього разу він зареготав і кинувся її наздоганяти.

Побачивши це, їхні супутники вражено поставали. Рауль і Матільда перезирнулися.

— Облиште, графе, це гра, — промовила графиня.

Ця гра тривала доти, аж доки їхні коні, стомившись і вкрившись піною, зупинились і, пускаючи з рота слину, перестали тремтіти. Незважаючи на огрядність, Вільгельм легко зіскочив на землю й допоміг спішитися Анні.

— Ви й досі безстрашна вершниця, гідна спадкоємиця амазонок!

— Я знову мало не перемогла вас, але цього разу я не схотіла.

— Цього разу ви не змогли мене перемогти, бо я був обережний.

Вони лагідно зміряли одне одного поглядами.

— Сідайте, Вільгельме, біля мене… Невже у вас нема чого мені сказати?

Герцога, який умів опанувати себе за будь-яких обставин, така природна поведінка королеви приголомшила, і він не міг промовити ні слова.

— Мені сказали — а при дворі стільки всякого кажуть! — нібито моє одруження з графом Валуа здивувало вас… Я знаю також, що хтось із вас висловив думку, начебто граф викрав мене і я одружилася з ним тільки задля того, щоб урятувати свою честь… Кажуть також, що я зацікавила його тільки як регентка Франції… Я рада сказати вам, що це зовсім не так — ми кохаємо одне одного… Ви, хто так кохає мою любу Матільду, можете мене зрозуміти… Ви мовчите? Сумніваєтеся в моїх словах?

Вільгельм похитав головою і нічого не відповів.

— Було б дуже прикро, коли б ви засумнівалися в мені… Безперечно, ви, як і всі тут, думаєте, що я мала б присвятити себе вихованню синів і особливо юного короля… Але король повинен тепер відійти від мене, бо то не дуже добре, коли хлопчик так довго прив’язаний до матері…

— Ви кажете нісенітниці. Я ніжно любив свою матір, і це не завадило мені стати чоловіком. Я високо цінував її ніжність, її турботу…

— Коли помер ваш батько, ви були таким самим хлопчиком, як тепер Філіпп. Ваш вітчим не замінив вам батька?

— Ніхто ніколи не замінить батька. Я знаю, що кажу… Але… що ви хочете почути від мене? Ідеться не про мене, а про вас, регентку королівства. Це одруження позбавляє вас права бути нею.

— Я вважаю інакше. Я ж бо лишаюсь матір'ю короля.

— Сумніваюся, що французькі барони згодяться на владу графа Валуа.

— Ідеться не про графа, а про мене, Анну, дочку Ярослава, великого князя Київського, вдову Генріха, короля франків, регентку, яку він сам призначив і яку барони визнали…

— Дружину Рауля Пероннського, графа Валуа, що порушив подружню вірність!

— Я забороняю вам таке казати!

— Хіба ви не знаєте, що граф лишається одруженим?

— Він розлучився з тією жінкою…

— Тільки задля того, щоб заволодіти вами.

— Хоч би й так!

Побагровівши від гніву, обоє підвелися й стали одне навпроти одного. Ціною великих зусиль герцог опанував себе.

— Пробачте мені, що я розгнівався. Як жінка ви вільна у своїх вчинках, але як королева…

Анна стояла і з затятим виглядом копала ногою купину. Потім підвела голову, подивилася на Вільгельма і з викликом посміхнулась.

— Невже я повинна відмовитися від кохання тільки тому, що Бог зробив мене королевою? Невже я повинна й далі відмовлятися від плотських утіх тільки тому, що я — вдова чоловіка, який без відрази не міг торкнутися мене?.. Чому ви так червонієте? Хіба ви з Матільдою не відчуваєте втіхи, коли віддаєтесь одне одному?.. Чому ви відмовляєте мені в щасті, яке маєте самі?.. Граф Валуа — мій чоловік, і я кохаю його так, як Матільда кохає вас… Чуєте, до нас під’їздять мисливці. Вільгельме, прошу вас, будьте моїм другом, яким ви були завжди… Ви мовчите?..

— Даруйте, я думав… Анно, люба моя, я давно присягнув вам у своїй дружбі й не порушу цієї клятви. Будьте щаслива з графом, я за вас молитимусь.

— Дякую, герцогу. Ви зробите мені велику радість.

Почуття вдячності, що осяяло королевине обличчя, зворушило герцога.

— Ну, хто з вас переміг? — спитала Матільда, уже верхи на коні.

Перші два роки після одруження з Раулем Анна майже весь час жила на землях свого нового чоловіка і їздила від замку в Перонні до замку в Ам’єні, від замку в Крепі до замку в Мондідьє, не розлучаючись із молодшими синами Робертом та Гуго. На її прохання Бодуен Фландрійський узяв на себе одноосібне правління королівством. Барони, які побоювалися впливу графа Валуа, зітхнули з полегкістю.

Філіпп часто приїздив до матері й дедалі ближче знайомився з вітчимом. Щоб не завдавати прикрощів Анні, граф і хлопчик намагалися бути люб’язними один з одним.

Наприкінці 1063 року королева-мати супроводила сина до Суассона, де юний король конфірмував дар монастиреві Сен-Крепен. Вони провели там багато днів.

Наступного року Анна народила дочку, яка невдовзі померла.

Матільда багато разів запрошувала до себе в гості Анну, і на початку літа королева вирушила з молодшими синами Робертом та Гуго до Нормандії. Жінки зустрілися з великою радістю. Як і в Анни, у герцогині на початку року померла дитина, і вона нарікала на те, що Вільгельм пішов воювати проти герцога Бретонського. Вона непокоїлася, дізнавшись, що разом з ним був Гарольд, граф Уессекський. Гі де Понтьє звинувачував його в тому, що він, зневаживши заповіт короля Едуарда, хотів відібрати в Матільдиного чоловіка англійську корону. Матільду дуже здивувала поведінка герцога, який виявив Гарольдові великі почесті, обсипав його подарунками й особисто вирядив у рицарський обладунок за те, що він урятував двох загрузлих у болоті нормандських воїнів; герцог дійшов навіть до того, що запропонував Гарольдові руку однієї із своїх дочок — малої Агати.

Анна з Матільдою вирушили на повозі із замку Лізьє до Кана; попереду їхала чимала валка запряжених мулами возів, що везли служників, шатра й харчі на багато днів. Двох жінок супроводжували охоронці й зброєносці, довкола не стихав людський гамір і собачий гавкіт. Герцогині дуже хотілося показати подрузі, як іде будівництво двох монастирів — чоловічого, присвяченого святому Етьєну, і жіночого на честь Богоматері; ці монастирі Матільда й Вільгельм зводили на вимогу папи як покуту за те, що вони одружилися, порушивши його заборону. Дев’ять років, цілих дев’ять років їм довелося чекати, поки святий ігумен монастиря Бек Ланфран домігся в папи Миколая Другого скасування присуду, що його виніс папа Лев Дев’ятий. Анну зачарувала краса монастиря на честь Богоматері й приголомшила його смілива архітектура. Анна не без заздрощів сказала подрузі: