— Ти чув? — прошепотів Олів’є.

Пилип подав йому знак мовчати.

— Загасіть смолоскип, — сказав він тихо.

Їх ураз огорнула пітьма. Всі нашорошили вуха, прислухаючись до найменшого шуму. Ніщо ніде не ворушилося. Пилип уже збирався віддати наказ рушати далі, коли крик пролунав знову. Ці чоловіки, які не знали страху в бою, найбільше боялися злих нічних духів. Вони приголомшено перехрестилися.

— Послухайте, — прошепотів хтось із вершників.

До них долинули окремі звуки співу.

— Либонь, то йде процесія ченців.

— Хіба ти колись бачив, щоб ченці розгулювали серед зими лісом?

— Тихо!

Незабаром вони помітили між гіллям вогники; водночас голоси ставали дедалі виразнішими. Пилип подав знак, і всі спішилися, поприв’язували коней і подіставали з піхов мечі.

Неподалік від них смолоскипи утворювали вогняне коло.

— Вони на Чортовій галявині! — прошепотів хтось.

І знов усі перехрестилися. Рубцюватий наказав чоловікам не ступати нікуди ні кроку, а своєму товаришеві, Олів’є, йти за ним. Двоє друзів, бредучи по снігу, наблизилися до незнайомців. Перед ними десятків п’ять чоловіків та жінок погойдувалися на місці, наспівуючи півголосом якусь пісню; вони замовкали тільки на мить, щоб сьорбнути з цебрика, який їм підносили, похитуючись, двоє веселих ченців, рідину, з якої йшла пара. Скуштувавши того напою, люди поводилися якось дивно: їхні постаті здригалися від нервового сміху, раз по раз посмикувались у нестримних судомах. Усередині кола біля помосту горів вогонь. Нараз уже знайомий крик заглушив спів. У коло проник якийсь дивний почет. У тім почті був єпископ у завеликій на нього сутані, за ним ступали дівчата у вовчих шкурах, накинутих на голе тіло, стара жінка, що тримала на руці немовля, п’яні ченці в лахмітті, з-під якого визирали грішні тіла…

— Ось кого не покидає чоловіча снага, незважаючи на холод! — прошепотів Олів’є.

Зовсім юні хлопчаки везли на возі жінку у вуалетці, всіяну коштовностями; вона поводилася розгнуздано, погойдуючи між ногами блискучим хрестиком…

Пилип і Олів’є заплющили очі від огиди й жаху. За возом волочився гурт якихось страхітливих, потворних, створених людською рукою страховиськ, озброєних кийками та дрючками із загостреними кінцями.

Коли всі ввійшли в коло, знову подулася пісня. Новачки теж випили по мисочці рідини, з якої, незважаючи на холод; здіймалася пара.

«Мабуть, вони занурили в ту рідину розпеченого меча», — подумав Пилип.

Єпископ зійшов на поміст, услід за ним піднялися бабуся з дитиною й жінка, що погойдувала закривавленим хрестиком. У натовпі, що шаленів дедалі дужче, пролунав крик. Схопивши меча, якого йому простяг чернець, єпископ розпоров згори донизу сукню на жінці. Побачивши гарне, пружне біле тіло, юрба весело закричала. Здавалося, ці напівголі люди зовсім не відчувають холоду.

Жінка лягла на поміст, розвела ноги й виставила перед натовпом своє закривавлене грішне тіло. Спів дедалі посилювався й шаленів. З ротів у людей уже летіла червоняста слина, блискучі очі безтямно викочувалися, на головах, що все швидше погойдувалися вперед-назад, наїжачилося волосся. Від гурту відгонило затхлими нечистотами, гнилизною, лайном і ладаном, змішаним з якимсь солодкавим запахом, і від усього цього аж нудило.

Бабуся розгорнула немовля й подала єпископові. Той тричі підняв голу дитину вгору. Це був шестимісячний хлопчик, який, розмахуючи рученятами й ніжками, несамовито кричав. Один із ченців подав золоту дароносицю, інкрустовану самоцвітами.

Притиснувшись один до одного, тремтячи, зачаровані й водночас паралізовані тим, що побачили, неспроможні ні поворухнутись, ні зібратися з думками, знесилені Пилип і Олів’є спостерігали за незбагненним видовиськом.

В єпископовій руці з’явився гострий клинок. Другою рукою він тримав за ніжки дитину. Запала глибока тиша. В натовпі почулося гучне «ах!», коли єпископ устромив клинок дитині в живіт і повільно розпоров його. Маленька жертва, звиваючись, забризкала кров’ю єпископське вбрання і обличчя учасників цього дійства. Дитячі нутрощі, паруючи, з м’яким плюскотом упали на живіт жінки, яка схопила їх обома руками й гарячково розклала на собі. Єпископ, тримаючи трепетне тільце за шию, розрізав йому груди й зібрав у дароносицю кров. Коли впала остання крапля, він вирвав з тільця серце й кинув трупик юрбі.

Олів’є знепритомнів; Пилипа занудило, і він заплющив очі.

Коли він їх розплющив, то побачив, як єпископ відкусив шматок дитячого серця й з’їв його з апетитом ненажери; жінка трохи підвелася, простягла руку, схопила решту серця й жадібно поклала його собі в рот. Перше ніж його проковтнути, вона довго жувала той твердий жмутик м’язів.

Ті, що стояли біля помосту, сперечалися за решту нещасного тільця, бажаючи його покуштувати. Високі язики полум’я над багаттям, жах, викликаний тим, що діялося в них на очах, створили в двох простодушних спостерігачів таке враження, ніби вони померли, вчинивши смертельний гріх, і тепер перед ними відкривалося пекло…

Одну жінку штовхнули, і вона впала в багаття. І вмить перетворилася на живий смолоскип, і забігала, намагаючись відбитися від вогню, що невдовзі її переміг. Ніхто не намагався врятувати жінку. Коли вона стала безформною курною брилою, дехто підходив до неї і обшкрібав з неї жар костуром або рогатиною. Потім усі посідали й заходились відрізати тесаками шматки від цієї несподіваної смаженини. Коли люди наситилися й запили гарячим напоєм, вони знову заспівали й затанцювали.

Єпископ на помості відправляв щось на зразок меси. Потім він освятив нечестиве пійло, причастився сам, причастив жінку і, віддавши дароносицю ченцеві, злігся з жінкою. Це було сигналом до апофеозу шабашу. Розставлені тут і там вартові полишили свої пости.

Пилип завдав собі на плечі Олів’є, який так і не прийшов до тями, й рушив до ошелешених воїнів. Треба було якнайшвидше покинути це прокляте місце. Та, ступивши кілька кроків, він знову зупинився й озирнувсь. Багаття й устромлені в сніг смолоскипи освітлювали цей своєрідний мурашник, у якому дивні істоти парувалися в найнепристойніших позах. Жінка на помості вже підвелася, розкуйовджене біляве волосся в неї було закривавлене. Похітливо погойдуючи станом, вона крутилася довкола себе… На ній уже не було вуалетки… Вона сміялася! Пилип випустив з рук Олів’є і став навколішки, здригаючись у риданні.

Опинившись на землі, трубадур очуняв.

— Боже мій! Мені здалося, що я бачив кошмар, — пробурмотів він. — Як вони могли чинити таке жахіття? Як жінка може їсти дитяче серце? Та жінка, он там…

Ні, то був поганий сон! Олів’є схопив жменю снігу й приклав його собі до обличчя та очей. О ні, то був не сон: хоч Олів’є ще й брав сумнів, але біля нього ридав його друг, і це свідчило про реальність того, що він побачив.

Олів’є допоміг Пилипові підвестися й потяг його до товаришів. Ті вже сховалися в рів, щоб не дивитися на жахливе видовисько. Але досить було й того, що вони чули, — їм і так здавалося, ніби вони опинилися на порозі пекла.

«На щастя, вони нічого не бачили, — подумав Пилип. — А то мені довелося б їх повбивати!»

Тримаючи коней за повіддя, вони тихо рушили в дорогу. Під темними кронами санліського лісу ще довго лунав Іринин сміх.

Після синової смерті ненависть, яку Ірина відчувала до королеви, здавалося, пригасла. Молода жінка напоїла Рауля де Крепі тією жахливою рідиною, яку було зібрано в священну вазу; такий бажаний наслідок не примусив себе чекати: її коханець тепер не спускав з неї очей. Незважаючи на кошмари, що інколи переслідували її ночами, Ірина була щаслива. Минали місяці, але графова поведінка анітрохи не змінювалась.

Анна знову завагітніла й проводила час здебільшого в санліському замку — в цьому найулюбленішому її місці. Вона виховувала дітей, піклувалася про бідарів, а особливо дбала про школу, яку щойно скінчили будувати.