Графові не вдалося більше побачитися з Анною аж до весни. А наприкінці квітня Валуа дізнався, що двір вирушає до Комп’єна. Він приїхав туди раніше й особисто зустрів королівську родину, яку супроводив єпископ та суддя Обер. І хоч королева привітно всміхнулась йому, граф не міг не помітити того холоду, з яким вона з ним розмовляла. Не в кращому становищі опинився він і в Реймсі, де Філіпп на прохання матері підписав один акт на користь церкви святого Нікеза. Граф Фландрійський, якому неприємно було бачити на паперті високу постать Рауля, сказав йому відійти. Архієпископові Жерве та рицарям довелося докласти зусиль, щоб не дати цим двом учепитися один в одного. Зрештою граф Валуа поступився, погрозивши графові Фландрійському.

Повернувшись до Санліса, королева багато часу проводила із своїми трьома синами, раділа Філіпповим успіхам у письмі, міцності Роберта й Гуго. Літо видалося гарячим. Одягнена у біле вдовине вбрання, Анна любила сісти надвечір на коня й помчати лісом у супроводі двох-трьох рицарів та їхніх зброєносців. Бодуенові ці прогулянки не подобалися, але ж не можна було їй усього заборонити!

Одного вечора, коли тепле повітря сповнили лісові пахощі, Анна спішилася, щоб зірвати кілька квіток. «Сплету з них віночок», — подумала вона. Поки вона рвала квіти, її невеликий почет чекав на галявині. Сама не помітивши того, Анна віддалилася від нього. Здавалося, в цьому досить глибокому яру з крутими схилами на неї ждав цілий килим білих вінчиків. Анна опустилася на мох і лягла серед квітів. Примруживши очі, вона п’яніла від міцного запаху гумусу та пом’ятого листя. Крізь гілля було видко, як на небо випливали місяць і зорі. Стояв такий погідний вечір, якого Анна вже давно не бачила. У голові в неї зринули спогади про її прогулянки по фортечних мурах у Новгороді й понад Дніпром у Києві. В уяві так виразно спливло Пилипове обличчя, що вона широко розплющила очі, сподіваючись його побачити.

Але то схилилося над нею зовсім інше обличчя. Як же цей чоловік зумів підповзти до неї, що вона нічого не помітила? Крізь його одяг Анна відчула тепло чоловічого тіла, його міцне дихання було їй приємне, так само, як і його запах — суміш запаху поту, сіна та конюшні… Королева оціпеніла і не намагалася боротись проти цього оціпеніння. Вона не шукала цієї зустрічі, то Рауль прагнув її, бродячи щодня в Санліському лісі; королева навіть думку про це гнала від себе геть. Тепер доля звела їх. Вони відчували не кохання одне до одного, а палке бажання. Цієї миті в тому розквітлому яру були тільки чоловік і жінка, які вже не тямили себе.

Вона перша подала йому руку. А що він, здавалося, завагався, то Анна схопила його за чуба й наблизила його губи до своїх. Цей дотик допоміг їй утратити відчуття часу, і тіло й душа королеви, якій безладне кохання з покійним чоловіком приносило тільки огиду, розтанули від не знаної доти насолоди. Коли вони отямилися, то почули, що в лісі кличуть її. Королеву розшукували з тривогою, яка дедалі наростала. До замку послали по служників із смолоскипами.

— Скажіть, що пошкодили собі щиколотку, — прошепотів Рауль, перше ніж зникнути.

В неї не було вибору. Щоб пояснити, чому на ній пом’яте вбрання й звідки на ньому трав’янисті плями, їй довелося прикинутись, ніби вона впала. Коли слабкий Аннин голос долинув до зброєносців і вони побачили її на землі, бліду й розхристану, вірні слуги кинулися до неї, гадаючи, що вона серйозно покалічилася. Зброєносці відвезли Анну, що стогнала, до палацу, де її стали оглядати жінки. Але вони ніяк не могли збагнути, чому королева відмовляється показати лікареві ногу, яка в неї нібито боліла.

Другого дня Анна, на подив її оточення, прокинулася свіжа й бадьора, лише під очима в неї були ледь помітні кола. Вислухавши вельми зосереджено службу Божу, вона пішла поцілувати дітей, подивилася, як триває робота в монастирі святого Вінцента, поцікавилася з Бодуеном справами королівства, дала розпорядження, провідала хворих у лікарні, понесла милостиню кільком убогим родинам.

У наступні дні Анна присвятила себе різній діяльності. Якийсь час провела у вернейському маєтку й прийняла управителя своїх земель під Шатонеф-на- Луарі. На одну ніч Анна зупинилася в Аделаїди де Ла-Ферте, де крякання жаб у річці Ессонні не дало їй спати. Тут посланець від графа Валуа передав їй листа. Коли королева знову повернулася до Санліса, в її поведінці не змінилося нічогісінько.

На світанку одного липневого дня Анна розбудила конюха й наказала якнайшвидше осідлати її коня. Не прокинувшись іще як слід, хлопець послухався й навіть не здивувавсь, що королеву ніхто не супроводжує. А коли він прочумався й доповів про все розпорядникові в стайнях, а той — начальникові варти, Анна була вже далеко…

На другий день після зустрічі з Анною в Санліському лісі Рауль поселився в замку Крепі, прогнавши звідти під приводом подружньої зради свою дружину Альєнор. Шаленіючи від ненависті й гніву, графиня подалася до архієпископа Жерве благати допомоги. Прелат, бувши людиною обережною, спитав у неї, чи вона своєю поведінкою не дала чоловікові якихось підстав так повестися з нею. Альєнор присягла на Святому письмі, що жоден інший чоловік не торкався її і що вона, коли треба буде, поїде до Рима просити папу розсудити її по справедливості…

Анна зустрілася з Раулем на півдорозі між Крепі й Санлісом під раптовою грозовою зливою. Одяг на них геть промок і прилип до тіла. Побачивши одне одного в такому невтішному стані, обоє весело розсміялися. Рауль допоміг Анні спішитись і бігцем поніс її до лісової хижі. Там він обережно поклав її на ліжко, встелене сіном, і заходився роздягати. А що вона стала пручатися, то він сказав їй:

— Якщо ви не дасте себе роздягти, то застудитесь.

Зрештою роздягши Анну, Рауль розтер її клаптем полотна. Незабаром її пройняло приємне відчуття тепла. Це вперше чоловік так розтирав її. Коли Анна зігрілася, Рауль загорнув її у вовняне покривало.

— А тепер моя черга!

І він умить роздягся. Примруживши очі, Анна дивилася на його високу могутню постать. Раптом у неї з’явилося бажання розтерти і його — так само, як він розтер її. Вона підвелася, забувши притримати на собі покривало, і воно сповзло на підлогу. Анна взяла клапоть полотна й почала розтирати Рауля з величезною заповзятливістю, що спадала, в міру того, як вона ніяковіла. Згодом Аннині пальці наштовхнулися на настовбурчений прутень коханця. Розгубившись, Анна перестала його розтирати. Тоді Рауль затулив своє грішне тіло рукою. Якийсь час обоє стояли, здригаючись усім тілом. Потім єдиний порив кинув їх одне до одного, вони обнялися, і Рауль поклав Анну на солому, що лежала в хижі.

Коли вони відпустили одне одного, в літньому небі вже сяяли зорі.

Наприкінці липня Рауль і Анна повінчалися в Мондідьє. Благословляючи їхній шлюб, священик увесь тремтів: адже не минуло ще й року після смерті короля Генріха. Королева повідомила листом про своє одруження графа Фландрійського й попросила його сказати про це Філіппові та його братам. Ця звістка приголомшила Бодуена. Він звернувся по допомогу до своєї дружини Аделі, дочки Матільди, зятя Вільгельма, архієпископа Реймського, єпископів Готьє та Роже і старого Гослена Шонійського. Всі вони були вражені. Але найдужче засмутився юний король; він не переставав плакати й кликати матір. Герцог Нормандський запропонував вирвати королеву з рук графа, гадаючи, що той тримає Анну в себе силоміць, усупереч її волі; адже не раз уже траплялося, що великий вельможа викрадав чиюсь дружину, а потім примушував її родину робити те чи те.

— Королеву не викрадено, Вільгельме, прочитайте її листа ще раз, — сказав герцогові Бодуен.

— Я в це не вірю! Той чоловік здатний на все. Він чимось її напоїв.

— Помиляєтесь, мій володарю, — лагідно промовила Матільда. — Королева Анна закохана…