— Що то за рицар у такому скромному вбранні? — спитала Анна.

— Ніхто його не знає, королево, — відповіла графиня Валуа. — Здається, йому прислуговує Олів’є Арльський.

— Цей чоловік, певно, поділяє вподобання трубадура, улюбленця нашого короля! — пирхнула сміхом графиня Санська.

— Того ж він і не носить нічиїх із нас кольорів, — докинула гарненька графиня Шартрська.

— Він сидить на коні, як ніхто з рицарів. Він гнучкіший і спритніший за решту… Поглянь! Він спішився… Можна подумати, що це рицар із мого краю, — сказала Анна до Матільди, схопившись руками за серце.

Четверо учасників турніру ще стояли на арені. Королева кивнула головою розпорядникові, і той одразу ж під’їхав клусом до неї.

— Скажіть тому рицареві, що я була б щаслива, якби він згодився битися під кольорами моєї молочної сестри панни Ірини.

— О королево, це було б для нього надто великою честю! Ніхто тут його не знає, він навіть не рицар і відмовився назвати своє ім’я. Якби його не підтримав вельможа Шонійський, судді не дозволили б йому взяти участь у змаганні.

— Для мене досить того, що вельможа Шонійський шанобливо ставиться до нього. Тож перекажіть йому мою пропозицію.

Розпорядник вклонився й поїхав до безіменного вершника.

— Королева, гостя нашого герцога, просить вас прийняти кольори її молочної сестри панни Ірини. Ви згодні?

— Скажіть королеві, що з Божою поміччю я постараюся не осоромити честі, яку вона мені виявляє.

Переказавши ці слова, розпорядник підкликав незнайомця. Той відстебнув ланцюжка, яким був прикріплений до сідла його меч і, тримаючи його за вістря, простяг Ірині.

— Який він грубий, навіть не скинув шолома! — прошепотіла Матільда своїй матері.

— А може, доню, він не знає звичаїв на наших турнірах? Вони проходять неоднаково в різних країнах… Хоч у нас це й не прийнято, але рицар, який бере участь у турнірі, може приховати своє ім’я.

Почервонівши, Ірина прив’язала клаптик своєї вуалі до руків’я меча.

— Я довіряю вам свої кольори, будьте від цієї хвилини їхнім захисником!

Незнайомець мовчки вклонився, надовго припав губами до леза, а тоді, піднісши меча високо вгору, так закричав, що королева на мить знепритомніла. Але тільки Матільда помітила, що Анна раптом зблідла.

— Що з тобою, моя люба, тобі зробилося зле?

— Ні, мені здалося, що я почула голос… Зайчика, — відповіла королева на одному подиху.

Подруга занепокоїлась, і Анна, зітхнувши, випросталася.

Іринині кольори неабияк вплинули на незнайомця, він завиграшки переміг першого супротивника й майже не залишив шансів другому.

Сурми просурмили кінець змагання. Переможець вклонився світським дамам. Пилип нерухомо стояв із насунутим на очі шоломом і крадькома милувався вродою тієї, яку кохав. Заінтриговані цією картиною, дами перезиралися й перешіптувались. На допомогу другові прийшов Олів’є Арльський; він підштовхнув його до суддів, Пилип уклонився їм і під вигуки та оплески натовпу зійшов з арени. На трибунах глядачів частували прохолодними напоями.

Знову засурмили сурми, повідомивши тепер про поєдинок між герцогом Нормандським та графом Валуа. Обидва виїхали на арену на конях у помпезній збруї, попереду в кожного йшли пажі, несучи їхні прапори, а також зброєносці та служники. Під неугавний гамір учасники поєдинку зробили коло і теж вклонилися світським дамам. Нарешті вони поставали один навпроти одного обабіч натягнутої через усе поле вірьовки.

Привітавши один одного, герцог і граф наділи шоломи. Запала глибока тиша. За сигналом розпорядника суперники кинулись один до одного із наставленими вперед списами і щитами, які висіли в них на грудях і які вони притримували рукою. Перший удар вийшов неймовірно сильний. Обидва списи зламались і з тріском злетіли в повітря. Анна, яка мимоволі заплющила була очі, розплющила їх. З полегкістю зітхнувши, вона побачила, що Вільгельм міцно сидить на коні й бере іншого списа, якого йому подали зброєносці. Рауль де Крепі, що теж утримався в сідлі, і собі озброювався, готуючись до нового поєдинку. Випробувавши списи на гнучкість, обидва знов зайняли позиції.

Анна ніжно погладила руку Матільди, а та, збліднувши, не зводила очей зі свого чоловіка.

Розпорядник подав знак, і бій почався знову. Грубо підострожені важкі коні стали дибки й ураз стрімко помчали один до одного. Почувся страшенний тупіт копит, з-під яких летіли вгору й падали аж на юрму грудки землі. Якусь мить, що всім здалася вічністю, вершники стояли випроставшись у стременах один навпроти одного. Далі все відбулося дуже швидко. Рауль де Крепі покотився в пилюку. Вільгельм, який дістав у груди удар списом, теж звалився на землю. Серед натовпу здійнявся глухий гамір, але герцог уже підводився, тримаючи в руці меча. Оглушений граф ще полежав хвилю на землі, потім нарешті очуняв. Він сердито розв’язав зав’язки свого шолома, зірвав його з голови й пожбурив геть. Глядачі захоплено й водночас осудливо загомоніли. Рицар, одягнений у чорне — у цей згубний колір, — не викликав у них симпатії. Ті з людей, хто його знав, уже здогадувалися, що він провокує супротивника. Графа ненавиділи за його жорстокість і зневагу, з якою він ставився не тільки до ворогів, а й до друзів, не шануючи нікого на світі — ні Бога, ні людей. Одначе він приваблював своєю відвагою, вишуканістю, холодними голубими очима, обмереженими довгими віями. Борода, чуб і густі чорні брови підкреслювали блідість його обличчя.

Вільгельм теж скинув шолома, і тепер його голову захищав лише каптур кольчуги. Матільда міцно стисла Аннину руку. Було чути тільки брязкіт мечів та ухкання суперників.

Граф Валуа вправно володів зброєю, але йому бракувало запалу й молодості його супротивника. Кожен удар герцога був влучний і болючий. Вільгельм мав силу молодого бичка й наступав, не захищаючись, сповнений великого бажання виграти поєдинок на очах у своїх дам. Рауль де Крепі, нехтуючи правилами, навмисне завдав недозволеного удару, та Вільгельм його відбив. Такий графів вчинок викликав у герцога гнів. Вільгельм ударив плазом меча по графовому мечу, і той полетів геть. Рауль де Крепі, як справжній гравець, простяг руку своєму переможцеві й уклонився знатним жінкам та суддям. Скориставшися з цієї слушної нагоди, судді засурмили в ріжки. Коли ріжки змовкли, герольди закричали:

— Прапороносці, на коні, вийдіть із лав і вирушайте додому! А ви, вельможі, барони, рицарі та зброєносці, всі, хто взяв участь у турнірі перед дамами, хто гідно виконав свій обов’язок, тепер можете завчасно вийти з лав, бо приз уже присуджено, і його сьогодні ввечері дами вручать тому, хто його заслужив.

Сурми дали відбій; арена порожніла, веселі учасники турніру безладно покидали її.

Увечері у великій залі феканського замку після святкової вечері, що її влаштував герцог на честь своїх гостей та учасників турніру, судді та розпорядник оголосили, що зараз відбудеться вручення призу. Почесний рицар, якого супроводжував розпорядник, підійшов до королеви Франції і вклонився, давши зрозуміти, що саме її обрано здійснити цей ритуал. З двома дівчатами обабіч Анна рушила вслід за почесним рицарем, тримаючи в руках накритий тонким полотном приз — уламок списа. Перше ніж зупинитися перед рицарем, який виграв, вона в супроводі суддів та герольдів тричі обійшла залу.

— Вельможа Шонійський?.. Ви?! — вигукнула Анна.

— Даруйте мені, королево, — мовив той, уклякши одним коліном на підлогу, — приз виграв не я, а один із моїх воїнів. Але він дуже соромиться свого спотвореного обличчя й того, що він не рицар, і вважає себе не гідним того, аби його вшановували ви й це поважне зібрання. Ось чому, за порадою графині Фландрійської та суддів, замість нього отримати цей приз прийшов я, якщо тільки ви вважаєте, що ми цього гідні.

— Вельможо, я не дуже добре знаю правила вашої гри й охоче згодилася б із тим, що вирішили графиня та судді. Проте коли дозволите мені висловити свою думку, то скажу, що всяке обличчя, хоч би яке потворне воно було, варте того, аби на нього дивитися, якщо воно створене Богом. Це — вияв нашої пошани до Творця. А якщо ця потворність рукотворна, то на неї треба дивитись із співчуттям і з жахом через те, що хтось наважився її вчинити. А якщо обличчя тому чоловікові спотворено в бою за його володаря, то такого сміливця слід тільки вітати. У своїй країні я часто бачила таких героїв, у нас люди їх дуже шанують, і передусім мій батько, великий князь Київський. А що переможець цього турніру не рицар, то, як мені здається, він з усіх поглядів гідний того, щоб ним стати. Хіба ви іншої думки?