Підскочивши до панських повозів, вельми дивувалися, що пани так догідно їздять, зазирали в карети отвористі, розхитували на високих ресорах мальовані коляси, сміялися:

— Ану ж, Гараську, залізь на оте сідало, чи бач, яке штуцерне!

— Та воно ж таке хистке, що, горілки не пивши, й не всидиш!

Потоцькогр приведено до мене. Був одурілий не так від ударів шаблею, як од розгрому, дивився на мене тупо, але мовчав. Мовчав і я.

— А що, пане гетьмане, чи пустити його, чи дати йому, по гамалику? — спитав котрийсь із козаків.

— Відведіть його до Тугай — бея. Калиновського теж, і Сенявського, та й усіх ясновельможних.

Будь я розбитий отак Потоцьким, то сконав би на палі і співали б кобзарі по всій Україні про моє мучеництво. Мені ж самому звіряча мстивість, така люба панському серцю, невластива була і огидна. Не мстився на Шемберку, не хотів цього робити й з гетьманом коронним. Попервах мірився навіть одпустити його на всі чотири вітри. Хай знає козацьке благородство, коли сам до нього не доріс, та й не доросте ніколи! Та треба було платити ханові, а ще: рятував цією неволею пана краківського від сорому. Бо яка ж ганьба йому, коли б відпустив його. Без війська, без асистенції69, розбитий, одурілий од пиятики, озлоблений, лихий.

Міг я дозволити собі великодушність, бо ніби згори відав про свої перемоги. Мав велике передчуття своєї фортуни і сміливо йшов навстріч загрозі, і ніхто з ворогів цього не зауважив і не стривожився. Трактували мене з дня втечі на Січ дрібним бунтівником, не змінили сеї думки й після того, як рушив я з Січі, в невитлумачальному заціпенінні ждали, поки розбив я молодого Потоцького на Жовтих Водах, а тоді й старий Потоцький так само безвільно стояв і ждав мого удару, як віл обуха. Дивне засліплення чи, може, зарозумілість шляхетська і задавнена зневага до козацтва призвели можновладців до ганебних і страхітливих поразок. Вважали, що тільки в шляхетській крові мужність, фантазія і високі зльоти розуму, а в хлопській самі лінощц тяжкість та горілка, розбавлена шинкарями водою. І якою ж ціною мали платити за ту зневагу, оплакуючи цвіт свого вояцтва, полеглий на Жовтих Водах і під Корсунем, гірко мовлячи: «Річ Посполита лежала в поросі й крові коло ніг козака».

Мав я лиш одну втрату під Корсунем, може, й найтяжчу для мене, бо не знайдено і не впіймано мого запеклого ворога Чаплинського. Чи він був з військом, чи й не було його, та тільки ні серед мертвих, ні серед живих не змогли відшукати меткого підстаростки, хоч я пустив на те діло ще меткішого свого Іванця Брюховецького, звелівши йому процідити всі ліси й байраки, розкопати навіть вовчі та барсучі нори, шукати на землі й під землею, на воді й під водою. Іванець не повертався, і Чаплинського не було. Вже я знав: і не буде. У Іванця порожні руки, тому й не квапиться до мене, щоб не скуштувати мого гетьманського гніву.

З страшного побойовиська в Різанім яру Нечаєві вдалося вихопити Самійла Зарудного, скатованого, напівживого, під загрозою смерті щомитгєвої, якого пани везли перед каретою самого пана краківського. Удар козаків був такий нагальний, що приставлені до Зарудного катюги не встигли добити його, самі приплативши життям од козацьких самопалів. Так Самійла привезено до мене. Він захотів стати перед гетьманом і вперто домігся свого, хоч я й просив його лежати на возі, знаючи, як йому тяжко переносити нелюдську муку.

— Перед гетьманом преславного Війська Запорозького та лежати? — скреготнув зубами Зарудний. — Тоді навіщо ж чоловікові таке життя! Коли жити, то стояти!

І він випростався переді мною і полковниками, і гордо випнув груди, і скинув обличчя, а зубами заскреготів од болю страшного, і лице в нього було зчорніле від муки, в пекельнім засмагу, так ніби то вже відсвіти й не од панського катування залізом, а від вогнів нелюдських, диявольських.

— Що ж, Самійле, брате, — мовив я, — переніс ти таке, що смертним простим судилося хіба що в долині Йосафата. Немає в цілому війську нашому такого чоловіка, та не знаю, чи й колись буде. Тому номіную тебе генеральним суддею Війська Запорозького, вірячи, що станеш, на сторожі нашої справедливості, бо, знаєш ціну її найвищу.

Зарудний схитнувся, всі бачили, як тяжко йому дається щонайменший порух, та він здолав біль і вклонився мені гордо.

— Дяка, гетьмане ясновельможний. Честь для мене це найвища, життя своє покладу, а дотримаю і збережу!

Нечай підпирав Зарудного одною рукою, другою підніс ківш із горілкою.

— Випий, пане Самійле, хай хоч трохи панські гостинці тобі забудуться. Ще вчора був я для тебе полковник, сьогодні ти вже для мене суддя генеральний! Бач, як воно обертається! Думав я: хребет даний чоловікові, щоб голова у штани не впала. Тепер бачу: ще й для того, щоб високо тримати голову там, де треба.

— Отож, Нечаю, гаразд мовиш, — похвалив я його. — А ще б згадав ти, що не слід сунути голову куди не слід.

— Як петлю маєш на гадці, гетьмане, то згода! — засміявся Нечай. — Бо й хто б же то в неї сунув свою шию з головою разом! Та тепер хай про петлю шляхта собі думає, а нам веселитися та Бога хвалити, гаразд їсти — пити та гарно походити! Вже й тобі, пане гетьмане, час у кармазини вдягатися та серце своє звеселяти, а то ніби й про тебе давня та пісня: «Ой Богдане, Богдане, запорозький гетьмане! Ой чого ж ти ходиш в чорнім оксамиті?»70

Я тільки усміхнувся на ту мову. Вже знав, що, хоч і ведуся просто, без розкошів, однаково ж докорятимуть і пихою, і розкошами, і здобиччю. Мовляв, тільки з — під Корсуня відіслав до Чигирина тринадцять возів шестиколісних, наладованих багатством усяким, коштовностями, золотом, одягом. А куди б же мав одправляти здобич, як не в Чигирин? Був гетьман, стояло за мною ціле військо, мав зодягати його, зброїти, годувати, давати чоботи, свити, самопали, барабани, гармати — звідки ж брав би, коли б не став дбати одразу вже по першій битві? Колись, ще за часів Остапа Дашкевича, Чигирин і засновано було на краю степів як складовий козацький город. Складали там здобич, звозили поранених, приводили на зимівлю військо, зготовляли всілякий припас і знадобу, вже сто літ тому думали про те, що стане колись цей город, може, й столицею козацькою, — то ось і була тепер така нагода, і справді велів я збирати найзначнішу здобич, яка по руках не розтікалася, та відправляти до Чигирина. Ще з початку битви в Різанім яру, як Кривоніс закрутив свою веремію, послав я Демка Лисовця з сотнею козаків, щоб захопили всі великі вози, позрставлювані шляхтою, а тоді шукали щоб у погромленому таборі бочонків із золотом, бо сказано було перебіжчиками, ніби Потоцький везе залеглу за кілька років королівську плату реєстровикам, десь чи й не триста тисяч золотих. Гріх було б. пустити те золото в розпорошу, мало воно скласти перший скарб нашого вільного війська.