— Можу викликати на герць самого Потоцького або хоч Калиновського! — крикнув Ганжа.

— Ото прославишся, — спокійно мовив Топига. — Бо Потоцький завсігди п’яний, як чіп, а Калиновський зір має нікчемний, на стаю не бачить і на вистріл з лука і вже не розбере — чоловік чи стовп.

Джелалій став за Ганжу, але герцями не міг вдовольнитися, хотів обскочити табір шляхетський зусібіч, рвати й метати. Обережний Вешняк теж згоджувався, що облягти ляхів — то добре, але вискакувати супроти них не слід, треба просто додавити їх, та й годі.

Богун без хитрощів не міг ступнути.

— А коли одвести річку, гетьмане? — сказав він, — Дай мені з тисячу люду з возами та кіньми, каменю тут досить, навозимо його до Росі під Стеблів, там гарне місце, загатимо воду, та й пустимо по новому руслу. Гетьмани вважають, що сховалися од нас за Рось, аж тут прокинуться, а річки чортма, і вже козацтво йде в скоки!

— Що скажеш, Кривоносе? — поспитав я Максима.

— Обнишпорили мої хлопці все тут і знайшли яр вельми зручний. Зветься Різаний або Крутий. Як його перекопати, та ще завалити лісом, а тоді загнати туди кварцяне військо, то сама січка з нього зостанеться!

— А як ти їх попхнеш у той яр?

— Можна й завести, — подав голос Нечай, який досі мовчав, мабуть ще маючи образу на мене за Княжі Байраки, хоч, властиво, то я мав ображатися на його гультяйство. — Маю для цього чоловіка.

З Нечая посміялися досхочу, бо ніхто не хотів вірити, щоб один чоловік збив з пуття ціле військо, та ще й з двома гетьманами коронними, тоді я сказав, що пораджуся ще з Тугай — беєм, де поставити його орду, а кожному зосібна вкажу його місце, і відпустив старшин. Згодом покликав Нечая і спитав його про того чоловіка.

— Де він і хто?

— Тут під рукою, бут козацький, служив у полку Білоцерківськім, гетьмани його знають, бо не раз бував при розмовах їхніх з татарами, тлумачив.

— Клич його.

Нечай привів козака. Середнього зросту, груди колесом, голова гордо задерта, мовби й не дивиться на цей грішний світ, обличчя вродливе й сміливе. Полюбив я цього чоловіка, щойно на нього глянув.

— Як звешся? — спитав я його.

— Самійло. Зарудний. Син Богданів.

— Берешся за діло, про яке сказав мені полковник Нечай?

— Беруся, гетьмане.

— Життям важиш.

— А що життя! Життя — це воля. А воля — в звитязі. От і життя все! Хе, життя!

— Мучитимуть тебе шляхтичі.

— Хе, муки їхні!

— Залізом припікатимуть.

— А я — Зарудний. За рудькою залізною народився, серед заліза зріс. Не злякаюся, гетьмане.

— Ну, йди, — сказав я йому, а коли вже повернувся, щоб іти, зупинив його: — Стривай. Дай я тебе поцілую.

Обійнялися, поцілувались. Нечай стояв, переводив погляд з одного на другого, не знав, вірити чи ні, тоді махнув рукою, усміхнувся, подався навздогін за своїм козаком.

В суботу звечора її отецький пустив свою жолдашню грабувати Корсунь, велів запалити найближчі фільварки, від них вигоріло все місто. Панство нищило все довкруж, так ніби вже навіки полишало цю землю, ніколи не сподіваючись сюди повернутися. І це було мені на руку. В неділю я звелів переправлятися через Рось татарам і вершникам Ганжі у білих сермягах, шляхтичі вийшли перед табір, зчіпалися в дрібних герцях, стріляли, та ніхто на них не нападав, і так минув день. Польний гетьман Калиновський хотів дати битву тут, хоч поле було й невигідне, однак Потоцький не згоджувався ризикувати військом, та й те пригадував, що, скільки разів пробував, ніколи в понеділок не мав щастя.

Увечері коронному гетьманові доповіли, що впіймано бута козацького, який нібито хотів перебігти до польського війська. Потоцький велів узяти перебіжчика на муки залізом і сам прибув на допит. Сидів, щоправда, мовчки, цмулячи горілку й наставляючи заросле густою вовною вухо на те, що діялося біля нещасного, однак прислухався пильно і кректав вдоволено, коли катований кричав од болю. Кричить — казатиме правду. Ті, що не кричать, не кажуть нічого або брешуть. Зарудному прикладали до тіла розпечене залізо, аж він зчорнів увесь, але від того, що сказав одразу, вже не відступався. Сказав, що татар понад 40 тисяч, а хан іде з степів ще з більшою силою. Козаків прийшло 15 тисяч, однак ріку переходити бояться, пустили саму кінноту, та відомо ж, що в козаків головна сила — піші воїни, вони й найстрашніші. Щоб застати шляхетський табір, роблять щось з рікою, переймаючи воду під Стеблевом. За днів два — три і вдарять. Тоді ж надійде і хан з ордою.

Потоцький кивнув ротмістрові, який вів допит. Коли той підійшов, сказав тихо:

— Спитай, чи він знає тут дороги? Служив у Білоцерківському полку, то мав би знати, скурвин син!

Зарудний довго й огинався, але, припечений ще залізом і виторгувавши добру нагороду, взявся вивести коронне військо прихованими дорогами на Богуслав, Білу Церкву, а тоді й до Паволочі.

Вночі Потоцького відірвано від забавки з панями, бо помічено, що вода в річці стала нагло спадати. Виходило, що перебіжчик козацький правду казав і намір гетьмана коронного негайно відступати з цього нещасливого місця був саме вчасний. Потоцький дав команду виступати вдосвіта, в щасливий вівторок. Тяжкі вози з поклажею довелося покинути. Взяли легші, кожна корогва по 15–25 возів. Розставлено їх у 8 рядів, а між ними все військо і по 12 гармат попереду й усередині, а позаду — по чотири.

Так ще в темряві величезний незграбний табір рушив угору по Росі на Богуслав, прямуючи туди, де вже ждали козаки. В Різанім яру Кривоніс перекопав і завалив дорогу, запрудив воду, поробив з боків у гущавинах шанці, так що дула козацьких самопалів мали впиратися в боки шляхтичам. Козаки сиділи в засідках, посміювалися в кулаки: «Як склалися ми по два кулаки, то воно аж застогнало. Як то кажуть: надибали ми двадцять один, як не два, то один». Орда паслася по той бік яру, щоб виловлювати пташок, які вилітатимуть. Коли б гетьмани зненацька відвернули від яру й пішли іншою дорогою, то зустріли б їх полки Вешняка і Топиги, а до них згодом приєдналася б кіннота Ганжі і та сама орда, яка не хотіла вже тут поступатися здобиччю нікому, бо чутливим нюхом своїм перекопський мурза нанюшив скарби хіба ж такі.

Але Зарудний твердо вів панство на погибель. Ополудні менструальний табір восьмирядовий опинився в болотистій долині між двома кручами. Одразу ж зусібіч ударили гармати й мушкети, але не шляхетські, а козацькі, коней возових і гарматних постріляно, табір розірвався сам собою, передні кинулися туди, де ніхто не стріляв, але попали на бакаї й завали, Потоцький у шестикінній кареті все ж зумів проломитися, та його обскочили, дістав двічі шаблею по голові, але вцілів і був забраний у неволю. Калиновського пострілено в лікоть і теж забрано в неволю. Середина табору ще боронилася, тут січа йшла страшна, козакй змішалися з шляхтою, як зерно з половою, бо інакше було трудно, та коли крикнув хтось, що гетьмани в неволі, стали шляхтичі хапати вцілілих коней, вириватися хто як міг, так прорубалися крізь орду кінні корогви Криштофа Корицького і Костянтина Клобуковського, решта була побита або ж трапила в неволю, татари низали панів до жердок, в’яжучи докупи і вельмож, і ротмістрів, і простих жолдаків. Трупи стелилися в яру, як листя восени, кров текла рікою, страх обіймав землю і небо. Співали згодом сумно козаки:

Хто не мав нічого, то приплатив або ж власним життям, або волею, помандрувавши до Криму, а панство ще й гірко зітхало, згадуючи, які дорогі риштунки втратили. Намети дорогі, ридвани й коляси розкішні, золото й срібло столове для гощення рицарства в обозі, убрання, хутра, прикраси, кінська збруя, коштовна зброя, сила — силенна добра небаченого зібрана була в таборі, і все те козаки й ординці в одну годину так «уходили», що й сліду не зосталося. Вдягайся в кармазини й саєти, вкривали коней шовками й оксамитами, по чотири жупани разом на себе натягали, не знаючи ціни, срібні гербові тарілки по таляру спритнярам продавали або на глум заставляли шинкарям за кварту горілки.