Мова йде про перші кроки нової української мови. Вдумайтеся, будь ласка, у цю дату: 1834 рік. Прикиньте, чи багато часу відпустила історія українському народу на рішення завдань, які в інших народів забрали багато століть? Відрізок між 1834 і 1918 роками складає усього 84 роки. Людське життя нерідко триває довше. На початку цього відрізка український народ ще не володіє сформованою і нормативно упорядкованою літературною мовою, він усе ще перебуває в незнанні щодо свого справжнього імені, він продовжує жити в різних державах, він не зовсім чітко уявляє межі своєї етнічної території, він поки ще позбавлений ясної національної самосвідомості і не має національної символіки. Але вже в 1918 році український народ оголосить про свою незалежність: у січні — у Києві, у листопаді — у Львові, а 22 січня 1919 року — і про об’єднання, нехай і символічне, розірваної батьківщини воєдино. Не знаю, чи відомі світовій історії інші випадки настільки стрімкого і могутнього національного пробудження? Чи існують інші приклади того, щоб такий великий, і при цьому розчленований народ так успішно й за такі історично стислі терміни надолужив упущене? Які ж сили дрімали в українському народі, скільки виявилося в ньому схованих талантів! Ніхто не розстеляв на його шляху килимової доріжки. Зовсім навпаки — на цьому шляху виявилася величезна кількість ям і капканів. Але українці зуміли їх подолати.

Від 1918 року до сьогоднішнього дня минуло ще майже, стільки ж років. Вони виявилися багато важчими за перші. Навіть тепер, коли досягнуте головне, незалежність, кожний черговий рік — це подолання стіни. І починає здаватися, що часи Котляревського були легшими. На дозвіллі кілька панів із задоволенням балакали з селянами і козаками, записуючи почуте, а потім, не кваплячись, творили. Можливо. Але в нас є воістину величезна перевага перед ними: ми знаємо — тому, що побачили своїми очима, — що неможливе можливо. Їм це, на жаль, не було відомо. Не думаю, що навіть у найфантастичніших мріях Котляревський або Квітка-Основ’яненко могли уявити собі Україну у вигляді найбільшої європейської країни — не тільки незалежної, але і такої, що говорить мовою, яку вони рятували для неї. Звичайно, мені дуже хотілося б, щоб їх відвідали такі осяяння, але, зважаючи на все, їхні мрії була набагато скромнішими. Характерні для ранніх українофілів настрої відбив поет Амбрось Метлинський — за власним визначенням, «останній бандурист», що тихо наспівує «пісню минулого» на «умираючій мові». Що б не думали про себе ці українські першопроходці, за своїми наслідками для України зроблене ними виявилося подвигом.

Багато хто вважає, що, за великим рахунком, подвиг Котляревського і його послідовників полягає в тому, що вони стали предтечами Тараса Шевченко. Можна навіть сказати, що Шевченко перетворив їх у своїх предтеч.

Що таке державна декларація незалежності? Це гучне оголошення усьому світу: держава Ім’ярек, якої досі не було, відтепер є. В умовах бездержавності України шевченківський «Кобзар» став декларацією буття українського народу. Вустами Шевченка український народ оголосив усім, кого це стосується: «Я є».

Народ можна визнати існуючим лише в тому випадку, якщо людей, що складають цей народ, утримує і з’єднує свідомість своєї окремості і відособленості від інших народів, поруч з якими він живе. Національна свідомість українців початку XIX століття до Шевченка була свідомістю «малоросів» — відгалуження «общерусского» племені. «Кобзар» доніс до своїх читачів зовсім іншу думку: вони українці, діти України. Україна Тараса Шевченка це, з одного боку, реальна територія, а з іншого боку — Мати, Доля, Воля, Загублений Рай (на зразок града Китежа), ідеальна батьківщина, якої ще нема, але яка прийде:

...Не смійтеся, чужі люді!

Церков-домовина

Розвалиться... і з-під неї

Встане Україна.

І розвіє пітьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти!..

...І забудеться срамотна

Давняя година.

І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечірній

Тихо засіяє...

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю!

Роль Шевченка в національному самовизначенні українців не можна порівняти ні з ким до нього і після нього. Він не тільки «головний» український поет, але і творець української державної ідеї. Своїми віршами Шевченко узаконив слово «Україна» як єдино можливу назву нашої батьківщини (і майбутньої держави!), і, що не менш важливо, узаконив слова «українець» і «українці». Ми бачимо в Тарасі Шевченко пророка, що зумів «розшифрувати» Божий задум про Україну, Боже послання про неї.

Може і не ставлячи перед собою такого завдання, Шевченко створив міф про власну золоту добу, абсолютно необхідний будь-якому народу в ситуації відродження. Він посіяв у мільйонах душ не тільки казку про блаженство часів гетьманщини, але і мрію повернути ці часи. Парадоксально, але українську державу допомогли повернути до життя вірші, що оплакували неможливість самого повернення:

Була колися Гетьманщина,

Та вже не вернеться!

Було колися панували,

Та більше не будемо.

Тої слави козацької

Повік не забудемо.

Звичайно, говорячи так, я допускаю, з висоти сьогоднішнього дня, деяке спрощення і «випрямлення» ходу історичних подій. Навіть Шевченко не був чарівником. Щоб перебудувати психологію людей, потрібен час. До того ж, неможливо перебудувати психологію всіх людей. І отут треба сказати про виняткову роль таких розбуджувачів національної свідомості, як народні вчителі. Викладання в сільських народних школах і в недільних школах для неписьменних селян цілком офіційно велося на «малоросійській» мові (у рік смерті Шевченка на книжковому ринку пропонувалося шість різних українських букварів), і саме вчителя таких шкіл стали передовим і найдійовішим загоном українського патріотизму.

В усій своїй силі перетворюючий вплив Шевченка розкрився після його смерті (нагадаю, він помер у 1861 році). Вже і XIX століття наближалося до своєї останньої третини, а в Україні усе ще не було своєї літератури. Тобто існували письменники і поети, але не було літературного потоку, не було професіоналів, які живуть літературною працею. На тлі багатства російської літератури українська виглядала бідною родичкою. Чи легко було в таких умовах утверджуватися українській мові, як універсальному засобу комунікації всього українського народу, усіх його шарів і станів? Чи легко їй було в таких умовах продемонструвати здатність передати всю сукупність знань і уявлень про людину і про світ, опанувати все багатство відтінків подібних уявлень, так хоча б знайти якусь норму, а не бути довільною сукупністю обласних діалектів?

Був і ще один фактор. Як тільки імперська Росія побачила загрозу, яку таїли для неї утвердження і розвиток української мови, вона відразу ж ужила цілеспрямованих заходів по її приниженню.[69]

Залишається тільки дивуватися тому, що поставлена в такі умови українська культура в Російській імперії зуміла продовжувати свій розвиток. Школу виживання вона скінчила на відмінно. Навіть у роки гонінь на українське слово вона висунула плеяду першокласних письменників і драматургів, таких як Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий, Марко Кропивницький, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, вона висунула видатних етнографів-українознавців, мовознавців, лексикографів, істориків, публіцистів, театральних режисерів. Заборона українського театру була знята у 1881 році, усього іншого — лише в 1905.

Сімдесят років, від арешту Тараса Шевченка і його товаришів по Кирило-Мефодієвському товариству і до революції 1917 року, розвиток української культури був розвитком «всупереч», розвитком «у відповідь на». І без того затиснута в лещатах часу, змушена наздоганяти, українська культура в Російській імперії постійно перебувала в нерівних умовах у порівнянні з російською культурою. Населення головних міст за відсутності повномасштабної національної школи на практиці майже все було російськомовним. До того ж, у цих містах, з різних причин, жило порівняно мало українців. Аудиторія української культури увесь час залишалася штучно обмеженою.