Відмовившись від прямого державного регулювання, українська держава довгі роки не могла знайти інших важелів впливу на економіку — важелів, що підходять до ринкового середовища. Лише в останні два роки ми почали відчувати цей «зворотній зв’язок». Щоб він діяв більш надійно, важливо зрозуміти, де ми зараз.
В Австрії є Віденський інститут міжнародних економічних порівнянь (WIIW), що користується світовим авторитетом. Цей інститут кожен рік випускає, серед іншого, ретельно підготовлені доповіді про економіку посткомуністичних країн Європи. Мене зацікавили його оцінки внутрішнього валового продукту (ВВП) України, оскільки незалежна та грамотна оцінка ззовні допомагає побачити те, що випадає з-під уваги «замиленого погляду внутрішнього спостерігача» (це я цитую одного суспільствознавця).
Внутрішній валовий продукт — це узагальнюючий показник економічної діяльності країни за рік. Він розраховується за дуже складною методикою та винайдений спеціально для того, щоб стало можливим порівнювати господарську потужність різних країн.
Країни важко порівнювати, базуючись наданих про випуск продукції: одна країна виробляє багато чавуну, інша — багато літаків, то хто кого випередив? Але це ще не все: окрім товарів, до ВВП входять також послуги. Як порівнювати прокат металів в одній країні з прокатом автомобілів у іншій? Зрозуміло, що порівняння можливі лише через грошовий знаменник. Але кожна країна розраховує свій ВВП у власній грошовій одиниці, і щоб звести до однієї таблиці сорок країн з сорока валютами, їх приводять до однієї валюти, найчастіше до долара. Іноді це робиться на базі обмінного курсу, що, як з’ясувалося, лише вводить в оману. Собівартість будь-якої продукції та ціни у різних країнах абсолютно різні, тому порівняння мають рацію лише тоді, коли їх проводять через паритет купівельної спроможності, розрахований для кожної країни окремо.
Згідно з цим паритетом, як розрахували австрійські вчені, наш ВВП у перерахунку на душу населення складав у 2000 році 3680 доларів США. У Росії цей показник дорівнює 7780 доларам, у Польщі — 9450, у Болгарії — 5640. Майже так оцінює наш економічний рівень і Всесвітній Банк, який веде власні розрахунки та друкує їх у щорічнику «Показники світового розвитку» (World Development Indication).
За оцінкою фахівців Всесвітнього Банку, ВВП України на душу населення склав у 1999 році 3360 доларів відповідно до паритету купівельної спроможності. Таким чином Всесвітній Банк помістив нас до однієї Ліги з Китаєм, показник якого у 1999 році дорівнював 3550 доларам. Не таке вже й погане сусідство.
Без пояснень усі ці цифри незрозумілі, ВВП на душу населення — це не прибуток на душу населення. Було б непогано мати в Україні такий прибуток, по 300 доларів у місяць на кожного, включаючи старих та немовлят, але до цього поки що далеко. Наведені цифри здаються великими тільки у відриві від показників більш розвинених країн. Скажімо, у Сполучених Штатах ВВП на душу населення складає 31 190 доларів, у Люксембурзі 41 230, у Швеції 22 150.
Можливо, хтось із моїх читачів уже помножив на аркушику приведену вище цифру подушного ВВП України у 2000 році за даними Віденського інституту (3680 доларів) на кількість нашого населення і дійшов висновку, що дійсний розмір ВВП України (без врахування тіньової складової) дорівнює 181 мільярду доларів. А дійсний ВВП Росії (і також без тіньового приварку) зашкалює за трильйон (1130 мільярдів)!
Поцікавимось у зведеннях Українського Держкомстату: який наш ВВП за їхньою оцінкою? Ми побачимо дуже близькі цифри — але у гривнях! В 2000 році наш ВВП склав 175 млрд гривень, у 2001-му досягнув 187 млрд гривень.
Зрозуміло, що перерахунок нашого ВВП через паритет купівельної спроможності нікого в Україні не зробив більш багатим. Проте, стали більш коректними порівняння з іншими країнами. Адже сам цей показник винайдено, нагадаю, заради того, щоб такі порівняння виявилися можливими. Безглуздо думати, що за ВВП на душу населення ми відстаємо від США у 50 разів — адже саме так виходить, якщо оцінювати гривневий ВВП Держкомстату за курсом вуличного обмінника. Досить сумно вже те, що ми відстаємо від США майже у 8,5 разів та у 6 разів — від Швеції.[35]
Спрощуючи, можна сказати, мабуть, і так: за цінами США в доларах вартість нашого ВВП, грубо, вп’ятеро вища, ніж за українськими цінами у гривнях. Це зайвий раз свідчить про те, що Україна у своїй суті дуже приваблива країна для іноземних інвесторів. Тільки наші законодавці ніяк не зважаться прийняти такі закони, щоб інвестори вишикувалися до нас у чергу. Поки цього не станеться, Україна буде залишатися «непривабливою країною для іноземних інвесторів через неадекватне законодавство, надмірне адміністративне регулювання економіки та свавілля чиновників» (це я процитував одного із закордонних економістів). Мабуть, і моїм російським читачам ця оцінка видалася чимось знайомою.
Явлення про дійсні розміри нашого ВВП дуже корисне. Це нагадування нам самим про наш потенціал, і воно додає оптимізму. Я не порівнюю якісні параметри. Простір для їх покращання в Україні поки що безмежний. В Україні все ще виробляється багато такого, чого у США виробляти уже ніхто не стане, навіть за добрі гроші. У нас штучно підтримується на плаву чимало застарілого, і зламати ситуацію може тільки справжній ринок. Нам ще доведеться навчитись виробляти те, що продається, замість того, щоб з останніх сил продавати те, що виробляється. Але ми вчимося цьому куди швидше, ніж про нас думають. Конкурентоспроможність української економіки вище російської у ряді найважливіших параметрів. У нас більш відкрита економіка: експорт складає майже 60%, в Росії — до 25%. В роки економічного підйому (2000 — 2003) в Росії локомотивними галузями були галузі паливно-енергетичного комплексу, який користувався з високих світових цін на нафту, тоді як в Україні — галузі машинобудування. За три роки наш ВВП виріс на 20,9%, а продукція машинобудування — на 52,5%. Відповідно в Україні склалась інша система накопичування капіталу. В Росії — за рахунок експорта нафти, у нас — внутрішні джерела відтворення.
І нарешті розрахунки Віденського інституту та Всесвітнього Банку примушують по-новому подивитись на убозтво нашого бюджету (та бюджетників). Ці розрахунки посилюють впевненість, що нові власники присвоюють багатства у ще більш нерозумній пропорції, ніж ми вважали. Змінити такий стан справ може тільки сильна держава.
І Україна, і Росія (наші країни мало чим відрізняються у цьому) однаково винні, що справи склалися саме так. Піонери наших реформ переоцінили «невидиму руку ринку», яка, мовляв, все розставить по місцях якнайкраще. І в Україні, і в Росії держава більш чи менш виконала головний заповіт молодого капіталізму «не заважай!». Цей заповіт, цілком слушний у країні купців, фабрикантів, заводчиків, банкірів, артілей та «товариств по вірі» зразка 1911 року, був передчасним у пострадянській атмосфері 1991 року. І в Україні, і у Росії держава дозволила «все, що не заборонено», відмовилась від монополії на більшість засобів виробництва, внутрішню і зовнішню торгівлю, більшість видів власності та діяльності. Розрахунок був, та й залишається, правильним: у приватних руках все обов’язково запрацює ефективніше і почне, через податкові канали, наповнювати казну більш щедрим потоком, ніж при соціалізмі. Так воно й буде, але не при слабій державі.
Зворотнього шляху ані Україні, ані Росії немає, Боже урятуй нас від цього. Знову віднімати та перерозподіляти Україна (у всякому разі) не буде. Ми подолали надзвичайної складності перевал, треба йти вперед, посилюючи державу. У радянський час, за умов державної монополії на все та вся, країна жила за схемою: «Багата держава — бідне населення», точніше: «спершу потреби держави, а вже потім — населення». У першій половині 90-х склалась і дуже міцно закріпилась інша схема: насамперед багатшає населення (не всі, на жаль, а лише ті, у кого виходить), а вже потім, як може — держава. Тому, повторюю, знов і знов: державу необхідно посилювати.